Я це знав. Я сказав йому, що працювати копом – не для мене.
– Так, але це робота, на яку ти подався. Тепер ти мусиш вирішити раз і назавжди, або ніколи нічого не досягнеш. Це твій обов'язок. Ти дав клятву. З таким не жартують. Треба обороняти закон і порядок.
Я не знав, що відповісти; він мав рацію; проте мені просто хотілося втекти в ніч і кудись зникнути, ходити країною та дізнаватися, чим усі займаються.
Інший коп, Следж, був високий, мускулистий, з чорним волоссям і військовою зачіскою; у нього нервово сіпалася шия, як у боксера, який весь час б'є один кулак об інший. Він одягався, наче техаський рейнджер старих часів. І носив низько підвішений револьвер разом із патронташем, постійно тягав якогось батіжка, і з нього завжди звисали шматочки шкіри – ніби як ходяча камера тортур: блискучі черевики, довгий піджак, шапка набакир – лише чобіт' не вистачало. Він постійно показував мені бійцівські прийоми – брав мене між ніг і піднімав угору. Щодо сили, я міг би таким же прийомом підкинути його до стелі, я це добре вмів; але я ніколи йому не показував, бо боявся, що він захоче битись. Поєдинок з таким хлопцем, закінчиться перестрілкою. Я впевнений, що він стріляв краще; я ніколи в житті не маз пістолета. Я навіть, боявся його заряджати. А він відчайдушно хотів когось заарештувати. Однієї ночі ми разом чергували, і він залетів у нашу будку червоний від злості.
– Я сказав тим хлопцям сидіти тихо, а вони досі шумлять. Я їм двічі казав. Я завжди даю два шанси. Ідем зі мною, я туди повернусь і їх арештую.
– Ну, давай, я піду і дам їм третій шанс, – сказав я. -Я хотів би з ними поговорити.
– Ні, сер, я ніколи не даю третього шансу. – Я зітхнув. Почалось. Ми пішли до тієї неслухняної кімнати, Следж відкрив двері та наказав усім вийти. Це було принизливо. Ми червоніли. Ось така історія Америки. Всі роблять те, що начебто повинні робити. Що з того, що чоловіки голосно говорять і п'ють цілу ніч? Проте Следж хотів щось довести. Він зумисне взяв мене з собою, раптом щось станеться. Щось могло статися. Вони всі були брати, всі з Алабами. Ми пішли назад на дільницю, Следж попереду, я позаду.
Один із хлопців сказав мені:
– Скажи тому тупому гівнюку, хай з нами полегше. Нас можуть за таке звільнити і ми вже ніколи не доїдемо до Окінави.
– Я з ним поговорю.
У дільниці я попросив Следжа все це забути. Він відповів, червоніючи, щоб усі чули:
– Я нікому не даю більше двох шансів.
– Та якого чорта? – сказав алабамець. – Яка тобі різниця? Ми можемо роботу втратити. – Следж нічого не відповів і виписав ордер на арешт. Він арештував лише одного з них; викликав машину з міста. Вона приїхала і того забрали. Інші брати похмуро пішли геть.
– Що ж скаже мама? – бідкались вони. Один із них попросив мене:
– Ти скажи тому техаському сучому сину, якщо брата завтра ввечері з в'язниці не буде, йому зад вправлять. – Я передав це Следжу, в нейтральних фарбах, і він ніяк не відреагував. Брата відпустили і нічого не сталось. Контингент відплив; і заїхала нова дика банда. Якщо б не Ремі Бонкьор, я б не затримався на цій роботі більше двох годин.
Проте все почалось, коли ми з Ремі Бонкьором були на службі однієї ночі. Ми розслаблено зробили перший обхід, Ремі перевіряв кожні двері, сподіваючись знайти відчинені. Він казав:
– Роками я мрію натренувати пса-суперкрадія, він би заходив у кімнати чуваків і витягав долари з їхніх кишень. Я б навчив його брати лише зелені гроші; я б примушував його нюхати їх увесь день. І якщо було можливо, я б навчив його брати тільки двадцятки. – Ремі був сповнений божевільних планів; він тижнями розповідав про того пса. Лише одного разу він натрапив на незамкнені двері. Мені це все не сподобалось, тому я пішов далі коридором. Ремі беззвучно їх відчинив. Він зустрівся лоб у лоб з наглядачем бараків. Ремі його ненавидів. Він запитав мене:
– Як звали того російського письменника, про якого ти весь час говориш, – той, що пхав газети собі в черевики й ходив у циліндрі, який він знайшов у смітті? – Це було перебільшенням того, що я розповідав Ремі про Достоєв-ського. – А, ось воно – Достіоффський. Того наглядача можна звати лише Достіоффський.
Єдині незамкнені двері, які він знайшов, були Дості-оффського. Д. спав, коли почув, що хтось шарудить ручкою його дверей. Він встав у піжамі. Підійшов до дверей, страшніший ніж завжди. Коли Ремі відчинив двері, він побачив пом'яту пику, перенасичену нанавистю і тупою злістю.
– Що це все значить?
– Я просто перевіряв ці двері. Я думав це, ам, комора. Я швабру шукав.
– Що значить, шукав швабру?
– Ну, гм…
Я вийшов уперед і сказав:
– Там одного знудило у коридорі нагорі. Ми маємо прибрати.
– Це не комора. Це – моя кімната. Ще хоч один подібний випадок, я повішу на вас розслідування і викину геть! Вам добре зрозуміло?
– Там хлопець вирвав нагорі, – повторив я.
– Комора прямо по коридору. Там. – І він показав, куди йти, і чекав, поки ми візьмемо швабру, що ми і зробили і, як дурні, понесли її нагору.
Я сказав:
– Хай йому чорт, Ремі, ти завжди нас затягуєш у якусь халепу. Ти можеш припинити? Чому ти весь час хочеш щось красти?
– Мені світ дещо винен, ось і все. Старого маестро не навчити нових мелодій. Ти далі так базікай, і я почну тебе називати Достіоффський.
Ремі був зовсім як мала дитина. У минулому, в його самотні шкільні роки у Франції, у нього відібрали все; його прийомні батьки запихали його у школи і залишали там; він ображався, і його виганяли з кожного закладу; він уночі бродив французькими дорогами, видумуючи образи із свого невинного словникового запасу. Він хотів отримати назад усе, що втратив; його втратам не було кінця; це триватиме вічно.
Для нас поживою була їдальня бараків. Ми перевіряли, чи хтось дивився, особливо чи наші друзі копи не шпигували за нами; потім я присідав, а Ремі ставав мені на плечі й видирався нагору. Він відкривав завжди незачинене вікно, оскільки піклувався про це звечора, влізав туди і злазив на стіл. Я був гнучкіший, тому просто підскакував і заповзав. Потім ми йшли до лимонадного фонтанчика. Там, відтворюючи мрію мого дитинства, я знімав кришку з шоколадного морозива, засував туди руку по зап'ястя, витягав гору морозива і злизував його. Ми брали коробки, напихали їх морозивом, обливали шоколадним сиропом, інколи полуницями і ходили по кухні, відкриваючи морозильні камери, щоб подивитися, що ще можна в кишенях понести додому. Я інколи відривав шмат ростбіфа і замотував його в хустинку.
– Знаєш, що сказав президент Трумен? – запитав Ремі. – Нам треба зменшити вартість життя.
Якось я довго чекав, поки Ремі наповнював величезну коробку з продуктами. Ми не змогли пропхати її у вікно. Ремі довелось усе розпакувати й покласти на місце. Згодом, уночі, після роботи, коли я був сам на базі, сталося щось дивне. Я йшов старою стежкою каньйону, сподіваючись побачити оленя (Ремі там зустрічав оленів, бо місцевість була дикою навіть у 1947 p.), аж раптом у темряві почув страшний звук. Хтось фиркав і голосно дихав. Мені здалося, що на мене з пітьми йде носорог. Я схопив свій пістолет. У темряві каньйону з'явилась висока фігура; у неї була велетенська голова. І тут я зрозумів, що це Ремі з величезною коробкою їжі на плечах. Він стогнав під її вагою. Якимось чином він знайшов ключ від їдальні та проніс продукти через центральний вхід. Я сказав:
– Ремі, я думав ти вдома; що ти в біса робиш? А він відповів:
– Парадайз, я ж тобі не раз казав, до чого закликає президент Трумен – ми мусимо знизити вартість життя. – Я чув, як він стогнав крізь темряву. Я вже описав страшну стежку назад до нашої халупи, вгору-вниз. Він заховав продукти у високій траві й повернувся до мене. – Сел, я сам не донесу. Я розділю все на два ящики, і ти мені допоможеш.
– Але я на службі.
– Я за всім пригляну, поки тебе нема. Навколо все стає гірше й гірше. Нам треба кінці з кінцями зводити, ось тобі і вся задача. – Він витер обличчя. – Селе, я тобі не раз казав, що ми – друзі, і в цьому лайні ми разом. Іншого варіанта нема. Ці Достіоффські, копи, Лі-Ени і вся сволота світу полюють на наші шкури. А нам треба дбати, щоб з нами нічого не зробили. Вони там мають не одну пастку. Ти це добре пам'ятай. Ти не навчиш старого маестро нових мелодій.