Брата Тері звали Рікі. Він мав «Шеві» 38-го року. Ми запхалися в нього й подались чортзна-куди.
– Куди ми їдемо? – запитав я. Товариш почав пояснювати – Понзо, так його усі звали. Від нього смерділо. Я зрозумів, чому. Він заробляв торгівлею перегною для фермерів; мав вантажівку. Рікі завжди мав у кишені три-чоти-ри долари і на все дивився з посмішкою. Він увесь час повторював:
– Ось так, чувак, ось так, так – ось так, так! – І це безупину. Він їхав своїм драндулетом сімдесят миль на годину, і ми приїхали в Мадеру, за Фрезно, щоб переговорити з якимись фермерами про перегній.
У Рікі була пляшка.
– Сьогодні ми п'ємо, завтра – працюємо. Ось так, чувак – випий! – Тері сиділа позаду зі своєю дитиною; я озирнувся і побачив на її обличчі радість від повернення додому. На божевільній швидкості пролітав прекрасний зелений краєвид жовтневої Каліфорнії. Я був готовий рухатись далі. Кров з молоком.
– Куди ми їдем тепер, чоловіче?
– Ми знайдемо фермера, в якого валяється перегній. Завтра ми приїдемо вантажівкою назад і заберемо його. Чувак, ми стільки грошей заробимо. Ні про що не хвилюйся.
– Ми всі в цьому разом! – кричав Понзо. Так воно й було – хоч би куди я пішов, усі все робили разом. Ми промчали божевільними вулицями Фрезно, вгору долиною до якихось фермерів на околиці. Понзо вийшов з машини і вів плутані переговори зі старими мексиканськими фермерами; звісно, з цього нічого не вийшло.
– Випити – ось, що нам треба! – кричав Рікі. Ми пішли до салуна на перехресті. Американці завджи п'ють у салунах на роздоріжжі в неділю після обіду; вони приводять своїх дітей; вони сперечаються і сваряться за пивом; усе добре. Як настає вечір, діти починають плакати, а батьки п'яніють. Похитуючись, вони повертаються додому. По исій Америці я бував у салунах на роздоріжжях і пив із цілими сім'ями. Діти їдять попкорн, чіпси та граються посаду. Так і ми робили цього разу. Рікі і я, і Понзо, і Тері пили й перекрикували музику; маленький Джоні грався з Іншими дітьми біля музичного автомата. Сонце ставало Червоним. Ми нічого путнього не зробили. А що було робити?
– Маньяна (Завтра (ісп.).), – сказав Рікі. – Маньяна, чувак, все в нас буде; випий ще пива, чувак, ось так, ось такі
Ми вивалились на вулицю, залізли в машину й поїхали п бар на шосе. Понзо був великим голосним крикуном, котрий знав усіх у долині Сан-Хоакін. Після бару на шосе и поїхав з ним у машині шукати фермера; натомість нас занесло в мексиканський квартал Мадейра, де ми залицялись до дівчат і намагались підчепити декількох для нього ті» Рікі. Потім виноградні землі накрила пурпурова темрява, а я тупо сидів у машині, поки він сперечався з якимось старим мексиканським фермером про ціну кавуна, який той виростив у себе на задньому дворі. Ми купили кавун; з'їли його на місці й викинули шкурки на дорогу біля будинку старого. Гарненькі дівчата пробігали по темній вулиці. Я запитав:
– Де ми в біса знаходимось?
– Не хвилюйся, чувак, – сказав великий Понзо. -Завтра заробимо багато грошей; сьогодні ми ні про що не турбуємось. – Ми повернулись, забрали Тері, її брата й малого і поїхали у Фрезно крізь світло нічних ліхтарів. Ми вмирали від голоду. Перескочили через колії у Фрезно й помчали до диких вулиць мексиканського кварталу. Дивні китайці стирчали з вікон, обшарюючи очима вулиці Недільного вечора; групи мексиканок прогулювались у літніх штанях; мамбо розривало музикальні автомати; гірлянди вогнів висіли, немов на Геловін. Ми пішли у мексиканський ресторан, їли тако і пюре з квасолі пінто, загорнуте її тортилью; це було неперевершено. Я дістав свою останню хрустку п'ятидоларову купюру, яка стояла між мною і узбережжям Нью-Джерсі, та заплатив за Тері й за себе.
Тепер у мене залишилось чотири долари. Ми з Тері пере-зирнулись.
– Де ми сьогодні будемо спати, бейбі?
– Я не знаю.
Рікі був п'яний; приємним і стомленим голосом він повторював:
– Ось так, чувак – ось так, так, чувак. День був довгий. Ніхто з нас не знав, що відбувалось, і що для нас задумав Господь Бог. Бідний маленький Джоні заснув у мене на руках. Ми поїхали назад у Сабінал. Дорогою ми різко зупинились біля забігайлівки на шосе-99. Рікі хотів випити ще одне пиво. Позаду були трейлери, намети та розвалені мотельні кімнатки. Я дізнався ціну, вони коштували два долари. Я запитав думку Тері, вона погодилась, бо ми мали на руках дитину і треба було подбати, щоб малому було зручно. Після декількох пив у салуні, де похмурі сезонники розважались під музику ковбойських груп, Тері, я та Джоні пішли до мотелю і збиралися лягти спати. Понзо продовжував гуляти; йому ніде було спати. Рікі спав у батька в сараї на винограднику.
– Де ти живеш, Понзо? – спитав я.
– Ніде, чувак. Я маю жити з великою Розі, але вона мене вигнала минулої ночі. Я візьму свою машину і спатиму сьогодні в ній.
Бриньчали гітари. Ми з Тері дивилися на зорі й цілувались.
– Маньяна, - сказала вона. – Затра все буде добре, чи не так, Селе, любий?
– Звичайно, бейбі, маньяна. - Завжди все було маньяна. Весь минулий тиждень я тільки й чув – маньяна, милозвучне слово, яке мабуть означає рай.
Маленький Джоні застрибнув одягнений у ліжко й заснув; з його черевиків висипався пісок, пісок Мадери. Ми з Тері прокинулись серед ночі, щоб висипати з ліжка пісок. Вранці я встав, помився і пройшовся околицею. Ми були за п'ять миль від Сабінала, в бавовняних полях і виноградниках. Я спитав у великої товстої жінки, якій належав табір, чи є вільний намет. Найдешевший, долар за день, був вільний. Я нашкрябав один долар, і ми туди в'їхали. Там було ліжко, плита і на стіні висіло щербате дзеркало; було чарівно. Я мав нахилятися, щоб зайти, а всередині була моя крихітка і мій маленький хлопчик. Ми чекали Рікі та Понзо на вантажівці. Вони приїхали з пивом і почали напиватися в наметі.
– Як щодо перегною?
– Сьогодні запізно. Завтра, чувак, ми заробимо купу грошей; сьогодні ми вип'ємо трохи пива. Як ти щодо пива? – Мене не треба було вмовляти батогом.
– Ось так – ось так, такі – кричав Рікі. Я почав розуміти, що наші плани заробити гроші вантажівкою з перегноєм ніколи не здійсняться. Вантажівка була припаркована біля палатки. Вона пахнула, як Понзо.
Тієї ночі ми з Тері засинали в солодкому нічному повітрі в наметі, вкритому росою. Я засинав, коли вона сказала:
– Хочеш мене зараз кохати? Я відповів:
– А як же Джоні?
– А що йому? Він спить. – Але Джоні не спав і промовчав. Хлопці повернулись наступного дня на перегнійному
авто і поїхали шукати віскі; вони повернулись і добряче погуляли в наметі. Тієї ночі Понзо сказав, що стало занадто холодно, тому спав на землі в нашому наметі – він загорнувся у великий шмат брезенту і тхнув коров'ячим гівном. Тері ненавиділа його; вона казала, що він тусується я її братом лише для того, щоб бути ближче до неї.
Нам із Тері світив голод, тому вранці я пішов проситися па роботу збирачем бавовни. Всі мене спрямували до ферми через дорогу від кемпінгу. Фермер виявився на кухні зі своїми жінками. Він вийшов, послухав мою історію і попередив, що платитиме лише три долари за сто фунтів зібраної бавовни. Я уявив, що збиратиму не менше трьох сотень фунтів і погодився. Він виловив декілька довгих полотняних мішків зі стодоли і сказав, що збір починається на світанку. Щасливий, я побіг назад до Тері. Дорогою вантажівка з виноградом в'їхала в яму і з неї випало на гарячий асфальт декілька величезних грон винограду. Я їх підібрав і поніс додому. Тері була щаслива:
– Ми з Джоні підемо з тобою і будемо допомагати.
– Ну! – сказав я. – Ні за що!
– Ти побачиш, побачиш, збирати бавовну дуже важко. Я тобі покажу як.
Ми з'їли виноград, а ввечері приїхав Рікі з буханцем хліба та фунтом м'ясного фаршу, і ми влаштували пікнік.
У великому наметі по сусідству жила велика сім'я сезонників, збирачів бавовни; дідусь сидів весь день на стільці, він був застарим для роботи; дочка та син, їхні діти, кожного ранку колоною йшли працювати через дорогу на поле мого фермера. На світанку наступного дня я пішов з ними. Вони казали, що бавовна важча на світанку від роси і можна заробити більше, ніж після обіду. Тим не менше вони працювали весь день – з ранку до ночі. Дідусь приїхав з Небраски під час великої чуми в тридцятих роках – це була та сама хмара пилу, про яку розповідав ковбой з Мон-тани – зі всією родиною у старій вантажівці. З того часу вони жили в Каліфорнії. Вони любили працювати. За десять років син старого примножив число своїх дітей до чотирьох, і деякі з них були достатньо дорослі, щоб збирати бавовну. За цей час вони покращили свій статок від злидарства на полях Саймона Легрі до певної респектабельності у кращих наметах, оце і все. Вони були неймовірно горді своїм наметом.