На перехресті я вийшов з вантажівки, а рідня повезла Тері додому. Біля дверей вони дали мені сигнал; батька та мами не було вдома. Тому можна було пробути вдома весь день. Це була халабуда з чотирма кімнатами; я не уявляв, як тут жиля вся сім'я. Над умивальником літали мухи. На вікнах не було штор, як у тій пісні: «розбите вікно, і дощ б'є в кімнату». Тері тепер була вдома і поралась біля каструль. Двоє її сестер хіхікали, роздивляючись мене. Маленькі діти верещали на вулиці.
У мій останній день у долині, коли сонце почервоніло поміж хмар, Тері повела мене у хлів фермера Гефелфінге-ра. Фермер Гефелфінгер мав процвітаючу ферму дорогою вище. Ми поставили разом ящики, вона принесла з дому пледи, і я був готовий, якщо не брати до уваги величезного волохатого тарантула, котрий нишпорив під стріхою. Тері сказала, що він мене не зачіпатиме, якщо я його не потривожу. Я лежав на спині й дивився на нього, потім вийшов на кладовище й видерся на дерево. На дереві я співав «Голубі небеса». Тері та Джоні сиділи в траві; ми їли виноград. У Каліфорнії можна жувати виноград і випльовувати шкірку – справжня розкіш. Настала ніч. Тері пішла додому на вечерю й повернулась до хліва о дев'ятій зі смачними тортильями та пюре з квасолі. Я розпалив вогонь на цементній підлозі, щоб було світло. Ми кохалися на ящиках. Тері встала й побігла до хати. На неї кричав батько; його було чутно із хліва. Вона залишила мені накидку, щоб я зігрівся; я накинув її на плечі й почав прокрадатися місячним виноградником подивитися, що відбувається. Я прокрався в кінець рядка і присів на теплу землю. П'ятеро її братів співали мелодійні пісні іспанською. Маленький дах накрили зорі, піднімався дим з комина. Чувся запах квасоляного пюре та чилі. Старий бурчав. Брати продовжували співати собі далі. Мати мовчала. Джоні й малюки сміялися у спальні. Каліфорнійський дім; я причаївся у виноградних лозах і все спостерігав. Я відчував себе на сто мільйонів доларів, мандруючи в безумі американської ночі.
Тері вийшла і гримнула дверима. Я причепився до неї на темній стежці:
– Що сталось?
– Ой, ми постійно сваримось. Він хоче, щоб я завтра виходила на роботу. Каже, що не хоче, щоб я тинялась без діла. Селе, я хочу поїхати з тобою в Нью-Йорк.
– Але як?
– Я не знаю, любий. Я буду за тобою сумувати. Я тебе люблю.
– Але мені треба їхати.
– Так, так. Ми ще раз приляжемо, і потім ти поїдеш. Ми повернулись в сарай. Я кохався з нею під тарантулом. Що робив цей тарантул? Деякий час ми спали на ящиках, поки згасав вогонь. Вона повернулась у дім опівночі; її батько був п'яний; я чув, як він кричить; та коли сон скував його, запала тиша. Зорі огорнули сонний край.
Ранком фермер Гефелфінгер устромив свою голову в двері і сказав:
– Як поживаєш, юначе?
– Добре. Сподіваюсь, це нічого, що я тут.
– Звичайно ж. Ти водишся з тим мексиканським дівчиськом?
– Вона – дуже гарна дівчина.
– Іще й дуже симпатична. Думаю, бик перестрибнув через пліт. У неї блакитні очі. – Ми поговорили про його ферму.
Тері принесла мені сніданок. Я спакував свою полотняну торбу і був готовий рушати в Нью-Йорк, щойно заберу свої гроші в Сабіналі. Я знав, що вони вже чекають на мене. Я сказав Тері, що від'їжджаю. Вона думала про це всю ніч і змирилася з цим. Вона без емоцій поцілувала мене посеред виноградника і пішла рядами виноградних лоз. Ми обертались десятки разів, адже кохання – це дуель, і дивились одне на одного востаннє.
– Побачимся в Нью-Йорку, Тері, – сказав я. Через місяць вона мала приїхати з братом у Нью-Йорк. Проте ми обоє знали, що цього не буде. Через сотню футів я обернувся й подивився їй услід. Вона просто йшла назад до будинку, тримаючи в одній руці тарілку від мого сніданку. Я нахилив голову й дивився, як вона іде. Ну, що ж, чувак, ти знову на дорозі.
Я йшов по шосе в Сабінал і їв брудні волоські горіхи просто з дерева, потім ішов по колії, балансуючи на рейці. Я пройшов водонапірну башту та фабрики. Це був кінець чогось. Я пішов до телеграфу біля залізниці, щоб забрати свій грошовий переказ із Нью-Йорка. Телеграф був зачинений. Я вилаявся й сів на східці чекати. Касир повернувся й запросив мене всередину. Гроші прийшли; моя тітка знову врятувала мій ледачий зад.
– Хто виграє світовий кубок наступного року? – спитав старий худорлявий касир. Ураз я зрозумів, що настала осінь, і я повертаюсь у Нью-Йорк.
Я йшов по коліях у довгому сумному жовтневому світлі долини; сподіваючись заскочити на вантажний поїзд і приєднатися до волоцюг, жувати з ними виноград і читати смішні комікси. Він не приїхав. Я вийшов на дорогу й одразу зупинив машину. Це була найшвидша і найзахоп-ливіша подорож мого життя. Водій був скрипалем у каліфорнійській ковбойській групі. Він мав новеньку машину та гнав вісімдесят миль на годину.
– Я не п'ю за кермом, – сказав він і подав мені пінту. Я випив і запропонував йому. – А-а-а, чорт з ним, – скривився він і зробив ковток. Ми доїхали із Сабіналя в Ел-Ей за неймовірні чотири години, проїхавши двісті п'ятдесят миль. Він висадив мене просто напроти «Коламбіа Пік-черз» у Голівуді; я встигав збігати забрати свій забракова-ний сценарій. Потім я купив квиток до Пітсбурга. Мені не вистачало грошей на квиток до Нью-Йорка. Я вирішив перейматися цим у Пітсбургу.
Автобус відходив о десятій, я мав чотири години, щоб на самоті оглядати Голівуд. Спершу я купив буханець хліба й салямі та зробив собі десять бутербродів, щоб перетнути всю країну. У мене залишився один долар. Я сидів на низенькій цементій стіні за голівудською парковкою і робив бутерброди. Поки я трудився над цим абсурдним заняттям, небо краяли великі вогні голівудської прем'єри – крикливе небо Західного Узбережжя. Навколо мене був шум божевільного міста золотого узбережжя. І це була моя голівудська кар'єра – це була моя остання ніч у Голівуді, а я намазував гірчицю на хліб за туалетом парковки.
Розділ чотирнадцятий
НА СВІТАНКУ мій автобус проносився пустелею Арізо-ни – Індіо, Блайт, Салома (де вона танцювала); безкінечні сухі простори тяглись до мексиканських гір на півдні. Потім ми рвонули на північ'до гір Арізони, до Флагстаф, містечка на скелях. Я мав із собою книжку, яку вкрав із голівудського прилавка, – «Le Grand Meaulnes» Алена-Фурньє, проте мені більше подобалось читати американський пейзаж за вікном. Кожна гірка, підйом, шматок дороги мене втішали. Чорної, як чорнило, ночі ми переїхали Ныо-Мексико; сірого світанку були в Далгарті, Техас; непримітної пообідньої неділі їхали через рівнинні містечка Оклахоми; вночі нас зустрів Канзас. Автобус ревів. Був жовтень, і я повертався додому. Всі повертаються додому в жовтні.
Опівдні ми приїхали в Сент-Луїс. Я пройшовся берегами Місісіпі, спостерігаючи, як пропливають колоди з Мон-тани, на півночі – величезні колоди Одісеї нашої континентальної мрії. Старі пароплави поїла погана погода, вони погрузли в бруді, де кишать щури. Великі пообідні хмари накривали долину Місісіпі. Тієї ночі автобус промчав крізь кукурудзяні поля Індіани; місяць освітлював гострі зібрані гурти; Геловін стояв на порозі. Я познайомився з дівчиною, і ми цілувались усю дорогу до Індіанаполіса. Вона була короткозора. Коли ми вийшли поїсти, мені довелося провести її за руку до прилавка. Вона за мене заплатила; мої бутерброди майже закінчились. Взамін я розповідав їй довгі історії. Вона їхала зі штату Вашингтон, де провела літо, збираючи яблука. А жила на фермі, на півночі штату Нью-Йорк. Вона запросила мене до себе. Так чи інакше, ми домовились про зустріч у ныо-йоркському готелі. Вона вийшла в Колумбусі, Огайо, а я спав аж до Пітсбурга. За всі свої роки я так не втомлювався. Мені залишалось проїхати автостопом до Нью-Йорка триста шістдесят п'ять миль, а в кишені залишався дайм. Я пройшов п'ять миль, щоб вийти з Пітсбурга, і дві машини, вантажівка з яблуками і великий трейлер, довезли мене м'якої дощової ночі посеред бабиного літа в Гаррісбург. Я не зупинявся. Я хотів дістатися дому.
Цієї ночі я зустрів привида Саскуїхани. Привидом був зморщений маленький дідок з паперовим пакетом, він прямував у «Канадію». Він дуже швидко йшов, наказавши мені слідувати за ним, і пояснив, що попереду є міст, який можна перейти. Йому було близько шістдесяти; він не переставав розповідати про те, що він їв, скільки масла йому дали з млинцями, скільки шматків хліба, як якісь діди покликали його з ґанку будинку для престарілих у Мері-ленді та запросили провести там вихідні, як він прийняв гарну теплу ванну перед тим, як піти геть; про те, як знайшов на дорозі новенького капелюха, – він був у нього на голові; про те, як ходив у кожне відділення Червоного Хреста в місті, щоб показати їм свої відзнаки з Другої Світової; про те, що Червоний Хрест у Гарісбурзі був не-достойний своєї назви; про те, як виживав у цьому складному світі. Наскільки я розумів, він був якимось напіврес-пектабельним волоцюгою, котрий обнишпорив усі дикі місця Сходу, заглядав у офіси Червоного Хреста та інколи просив милостиню на розі якоїсь із центральних вулиць. Ми обидва були волоцюгами. Ми пройшли сім миль повз похмуру Саскуїхану. Це була страшна річка. З обох боків її обриви обросли хащами, вони нависали, немов волохаті привиди над незнаними водами. Чорнильна ніч укрила собою все довкола. Час від часу із залізничного депо через річку з'являлось сяйво потяга, освітлюючи страшні скелі. У чоловічка в торбі був гарний пояс, і ми зупинились, щоб він його дістав.