руху. – О, чувак, чого б я тобі тільки не розказав, – мовив
він, штовхаючи мене. – О, чувак, нам украй необхідно знайти час – що сталося з Карло? Рідненькі, першим ділом уранці ми всі поїдемо до Карло. Так, Мерілу, ми купимо хліба і м'яса, щоб зробити обід на дорогу в Нью-Йорк. Скільки в тебе грошей, Селе? Ми все запхаємо на зад машини – меблі Місіс П., а ми всі тісненько сидітимемо спереду і будемо розказувати історії, поки летітимо в Нью-Йорк. Мерілу, солоденька, ти сядеш біля мене, потім Сел, потім Ед біля вікна, великий Ед рятуватиме нас від протягу, цього разу закутаний у свій халат. А потім ми всі поїдемо до солодкого життя, бо зараз час, а ми всі знаємо час! - Він люто тер свою щелепу, обігнав три вантажівки і влетів у Тестамент, розглядаючись по боках – він бачив усе на 180 градусів, навіть не повертаючи голови. Бум! Він за хвилину знайшов місце, де припаркуватись, і ми зупинились. Він вискочив з машини й люто побіг на залізничну станцію; ми, як вівці, прямували за ним. Він купив цигарок. У своїх рухах він став геть божевільним; здавалося, що він усе робить водночас. Він хитав головою вгору, вниз, убоки; нервово махав руками; швидко ходив, сідав, перехрещував ноги, вставав, тер руки, тер свою ширінку, підтягував штани, дивився вгору й казав: «Ам», і рвучко озирався навкруги, щоб усе роздивитись; він увесь час штрикав мене під ребра і безперервно говорив.
У Тестаменті було дуже холодно; сніг випав раніше ніж завжди. Дін стояв посеред довгої похмурої вулиці, яка тяглася вздовж заліниці, вдягнений лише у майку і обвислі джинси з розперезаним поясом, наче збирався їх зняти. Він підійшов і засунув голову в машину, щоб поговорити з Мерілу, і одразу відійшов, махаючи руками перед її обличчям:
– О, так, я знаю! Я тебе знаю, я знаю тебе, люба! -Його сміх був маніакальний; він починався низько й закінчувався на високих нотах, так само, як сміх радіоманіяка, лише швидше, немов бринчання. Потім він повернувся до ділової манери. Нам не було потреби їхати в центр, але він знаходив причини. Він нас усіх примушував метушитись: Мерілу мала подбати про їжу, я мав купити газету, щоб дізнатися прогноз погоди, Ед пішов по сигари. Дін обожнював курити сигари. Він закурив над газетою і промовив:
– Ох, наші святі тугодуми у Вашингтоні планують по-даль-ші незручності – агам! – о – гоп! гоп! – Він підстрибнув і побіг роздивитися кольорову дівчину, котра щойно пройшла мимо станції. – Глянь на неї, – сказав він, мляво показуючи на неї пальцем і розпливаючись у придуркуватій посмішці, – маленька чорна гарнюня. Ох! Гмм! – Ми сіли в машину й погнали назад до будинку мого брата.
Я мав спокійне Різдво, як мені стало ясно, коли ми повернулися в будинок і побачили новорічну ялинку, подарунки, відчули запах печеної індички та вслухались у розмови рідні, проте тепер у мене знову вселився біс, і біса звали Дін Моріарті; я знову рвався на дорогу.
Розділ другий
МИ СПАКУВАЛИ меблі мого брата на заднє сидіння й вирушили у темряву, обіцяючи повернутися за тридцять годин – тридцять годин на тисячу миль на північ і на південь. Саме так хотів Дін. Це була тяжка поїздка, але ми цього не помічали; обігрівач не працював і відповідно лобове скло запітніло та заледеніло; Дін їхав сімдесят і весь час висував руку, щоб протерти його ганчіркою та зробити дірку для видимості:
– Ох, священна дірка! – У просторому «Гадсоні» ми мали достатньо місця спереду для всіх чотирьох. Ми накрили себе ковдрою. Радіо не працювало. Це була новенька машина, куплена п'ять днів тому, і вже була поламана. До того ж за неї було сплачено лише перший завдаток. Ми їхали далі, на північ до Вашингтона, по 301-му шосе -пряма двосмугова магістраль без особливого потоку машин. Дін говорив, решта мовчали. Він скажено жестикулював, інколи нахилявся аж до мене, інколи не тримав керма, проте машина летіла прямо, немов стріла, не відхиляючись від білої лінії посеред дороги, яка розгорталась і цілувала наше переднє ліве колесо.
Діна змусили приїхати цілковито беззмістовні причини, так само і я поїхав із ним просто так. У Нью-Йорку я вчився і закрутив роман з дівчиною на ім'я Люсіль – чудовою італійкою з медовим волоссям, і з якою, взагалі то, я хотів одружитися. Я не міг познайомитись з дівчиною, не роздумуючи про те, якою б вона була дружиною. Я розповів Діну та Мерілу про Люсіль. Мерілу хотіла знати все про Люсіль і хотіла з нею познайомитись. Ми пролітали Річмонд, Вашингтон, Балтимор і вгору серпантином до Філадельфії та постійно розмовляли.
– Я хочу одружитись, – казав я їм, – щоб мати опору для душі до самої старості. Це не може тривати вічно – вся ця божевільна біганина. Ми маємо кудись іти і щось шукати.
– Ну ось, чувак! – сказав Дін. – Я роками обмірковував твою тему з домом і одруженням та всі ці чудесні речі про твою душу.
Це була сумна ніч; але це була й весела ніч. У Філадельфії ми зайшли у вагончик-кафе і їли гамбургери на наш останній долар. Подавець за прилавком – а було це о третій ранку – почув наші розмови про гроші та запропонував нам гамбургери безкоштовно, та більше кави, якщо ми допоможемо йому помити посуд, бо його звичайний робітник не з'явився. Ми побігли до роботи. Ед Данкел сказав, що колись давно пірнав по перлини, і опустив свої довгі руки в умивальник. Дін стояв з рушником і придуркувато посміхався, так само, як і Мерілу. Нарешті вони почали цілуватися серед каструль і сковорідок а потім зникли в темному кутку комори. Продавець був задоволений, поки ми з Едом мили посуд. Ми все зробили за п'ятнадцять хвилин. На світанку ми летіли через Нью-Джерсі, а перед нами в засніженій далечі величезною хмарою здіймалась метрополія Нью-Йорка. Дін обмотав вуха светром, щоб йому було тепліше. Він казав, що ми були бандою арабів, котрі їхали підірвати Нью-Йорк. Ми просвистіли крізь тунель Лінкольна і проїхали через Таймс-сквер; Мерілу хотіла його побачити.
– От чорт, я б так хотів знайти Гасела. Дивіться всі, може, він тут.
Ми очима прочистили тротуари. Старий добрий загублений Гасел. О, коли б ти тільки бачив його в Техасі!
Таким чином лише за чотири дні Дін проїхав чотири тисячі миль із Фріско, через Арізону, піднявся вгору до Денвера, з незліченними пригодами й бутербродами, і це був лише початок.
Розділ третій
МИ ЗАЙШЛИ в мій дім у Петерсоні й полягали спати. Я прокинувся першим, пізно по обіді. Дін та Мерілу спали в моєму ліжку, ми з Едом – у ліжку моєї тітки. Обідрана розкрита валізка Діна валялась на підлозі, з неї стирчали шкарпетки. Пролунав дзінок з аптеки внизу. Я побіг униз; дзвонили з Нового Орлеана. Це був Старий Бик Лі, котрий переїхав у Новий Орлеан. Старий Бик Лі своїм різким ниючим голосом намагався скаржитися. Виявилося, що дівчина на ім'я Галатея Данкел нещодавно з'явилася в нього вдома, шукаючи хлопця на ім'я Ед Данкел; Бик не мав поняття, ким були всі ці люди. Галатея була повною невдахою. Я попросив Бика запевнити її, що Данкел зі мною та Діном і, напевно, ми її підберемо з Нового Орлеана дорогою на Узбережжя. Потім дівчина сама взяла трубку. Вона хотіла знати, як Ед. Вона цілковито переймалася його щастям.