– Ой, заткнись, стара шкапа! – кричав Ґреб. Як він міг так з нею жити? Він мав більше книжок, ніж я коли-небудь бачив у своєму житті – дві бібліотеки, дві кімнати з чотирма стінами, набитими згори донизу книжками, де були такі знахідки, як «Щось таке апокрифальне» в десяти томах. Він ставив опери Верді та розігрував їх пантомімою у драній нічній сорочці. Йому на все було наплювати. Він великий учений, який їде на нью-йоркську набережну і щось кричить, з оригінальним рукописом сімнадцятого століття під рукою. Немов велитенський павук, він повзає вулицями. Його збудження стріляло з очей променями біснуватого світла. Він, як у блаженному припадку, крутив головою. Він шепелявив, крутився, падав на землю, скиглив, вив, відкидався у відчаї. Він був у такому екстазі від життя, що ні слова не міг сказати. Дін стояв перед ним з похиленою головою, повторюючи:
– Так… Так… Так… – Він відвів мене в куток. – Цей Роло Ґреб – найкращий, найпрекрасніший з усіх. Ось що я намагався тобі пояснити – ось ким я хочу бути. Я хочу бути, як він. Він ніколи ні на чому не зациклений, іде у всі сторони, він усьому дає вихід, він знає час, йому нічого не треба робити – лише хитатися взад-вперед. Чувак, він і є кінець! Бачиш, коли весь час житимеш, як він, то нарешті зрозумієш.
– Що зрозумієш?
– ЦЕ! ЦЕ! Я тобі кажу – зараз немає часу, ми не маємо зараз часу. – Дін рвонув назад ще трохи подивитися на Роло Ґреба.
Джордж Шірінґ, великий джазовий піаніст, як казав Дін, був цілковито, як Роло Ґреб. Під час довгих божевільних вихідних ми з Діном пішли послухати Шірінґа у Бьордленд. Там було порожньо, ми були перші відвідувачі о десятій годині. Вийшов Шірінґ, сліпий, його за руку довели до інструмента. Він був витончений англієць, з жорстким білим комірцем, трошки в тілі, блондин, і в ньому щось було від англійської літньої ночі, що з'явилося з першою солодкою нотою композиції, яку він заграв, а басист з повагою нахилився до нього й відбивав біт. Барабанщик, Дензел Бест, сидів незворушно, лише його зап'ястя відбивали ритм. Шірінґ почав розгойдуватись; усмішка з'явилась на його екстатичному обличчі; він почав розгойдуватись на стільці, взад-вперед, спочатку повільно, потім у темпі, він почав гойдатись швидше, його ліва нога підскакувала вгору з кожним бітом, його шия криво хиталась, він нахилився до клавіш, відкинув волосся назад, його акуратна зачіска розпатлалась, він почав пітніти. Музика прискорилась. Басист нахилився і грав швидше і швидше, просто здавалося, що він грає швидше і швидше, от і все. Шірінґ почав брати свої акорди; могутнім дощем, вони виливались із піаніно, здавалося, він не встигне упоратися з ними всіма. Вони котились і котились, як море. Люди кричали йому: «Давай!» Дін пітнів; піт стікав по комірцю:
– Ось він! Це він! Старий Бог! Старий Бог Шірінґ! Так! Так! Так! – Шірінґ цілковито усвідомлював присутність божевільного у себе за спиною і чув кожен крик і вигук Діна, він відчував, але не бачив.
– Ось так! – сказав Дін. – Так! – Шірінґ усміхнувся; він гойдався. Шірінґ встав із-за піаніно, з нього лився піт; це були його великі дні 1949-го, перед тим, як він заспокоївся і став комерційним. Коли він пішов, Дін показав на порожній стілець. – Порожній стілець Бога, – сказав він.
На піаніно лежав ріг; його золота тінь мала дивне відображення біля малюнка пустельного каравану на стіні за барабанами. Бог пішов; це була тиша його відходу. Всю ніч лив дощ. Це був міф дощової ночі. Від захоплення в Діна очі повилазили на лоба. Божевілля нікуди не приведе. Я не знав, що зі мною відбувається, і раптом я усвідомив, що весь час ми курили лише траву; Дін купив трохи в Нью-Йорку. Це змусило мене думати, що все вже скоро настане – момент, коли ти все знаєш і все вирішено назавжди.
Розділ п'ятий
Я ВСІХ залишив і пішов додому відпочити. Моя тітка сказала, що я марную час, тиняючись із Діном і його компанією. Я й сам знав, що так воно і є. Життя є життя, а натура є натура. Я хотів зробити ще одну фантастичну подорож на Західне Узбережжя і повернутися вчасно на весняний семестр навчання. І що це видалась за подорож! Я поїхав лише прогулятися й побачити, що ще витворить Дін, а до того ж, знаючи, що у Фріско Дін повернеться до Каміл, я хотів покрутити роман з Мерілу. Ми збиралися знову перетнути континент. Я забрав свій солдатський чек і дав Діну вісімнадцять доларів, щоб той відправив його своїй дружині; вона чекала, коли він повернеться додому і не мала ні гроша. Що думала Мерілу, я не знав. Ед Данкел, як завжди, просто йшов слідом.
Перед тим як поїхати, ми провели довгі, смішні дні у квартирі Карло. Він ходив по дому в халаті й виголошував папівіронічні промови:
– Ну, не думайте, шо я прагну припинити ваші снобські забави, але мені здається, що настав час вирішити, хто ви і що ви робитимете. – Карло працював друкарем у офісі. -Я хочу знати, що має означати все це сидіння вдома увесь день. Що це за базікання і що ви думаєте робити. Діне, чому ти покинув Каміл і підібрав Мерілу? – Відповіді не було – лише хіхікання. – Мерілу, чому ти їздиш ось так по країні та які твої жіночі наміри стосовно покрову? -Така ж відповідь. – Ед Данкел, чому ти покинув свою дружину в Туксоні та що ти робиш тут, розсівшись на своїй товстій жирній дупі? – Ед Данкел нахилив голову, щиро спантеличений. – Селе, як так сталось, що ти останнім часом просто тиняєшся і що ти зробив з Люсіль? – Він поправив халат і сів, дивлячись на нас. – Дні катастрофи ще попереду. Надувна кулька вас недовго триматиме. І справа не тільки в цьому, бо кулька – поняття абстрактне. Ви всі полетите на Західне Узбережжя і приповзе-' те назад у пошуках свого каменя.
У ці дні Карло виробив своєрідний тон, котрий, як він сподівався нагадує голос, що він його називав Голосом Каменя; ідея полягала в тому, щоб шокувати людей розумінням каменя.
– Дракона ви причепите собі на капелюх, – попердив він нас. – 3 кажанами сядете в льох. – Його божевільні очі виблискували в наш бік. З часів Дакарських Збентежень, він пройшов через жахливий період, який він називав Священною Хандрою, або Гарлемською Хандрою, коли жив посеред літа в Гарлемі та якось серед ночі прокинувся у своїй самотній кімнаті й почув «велику машину», що спускалась з неба; він ішов по 125-й вулиці «під водою» зі всіма іншими рибами. Його мозок просвітляла революція блискучих ідей. Він наказував Мерілу сидіти в нього на колінах і виконувати його вказівки. І сказав Діну:
– Чому б тобі просто не сісти і заспокоїтись? Чого ти весь час скачеш? – Дін крутився, насипаючи цукор в каву, і казав:
– Так! Так! Так! – Уночі Ед Данкел спав на підлозі на подушках, Дін та Мерілу випхали Карло з ліжка, і Карло сидів на кухні над супом із чечевиці, бурмочучи під ніс передбачення каменя. Я приходив до них і за всім цим спостерігав.
Ед Данкел сказав мені:
– Минулої ночі я пішов на Таймс-сквер і, щойно туди прийшов, зрозумів, що я – привид – це мій привид ішов тротуаром. – Він все це мені повідомив, без зайвих коментарів, з розумінням хитаючи головою. Через десять годин, посеред чиєїсь розмови, Ед сказав: