Я прокинувся від божевільних екзальтованих звуків музики, розмов Діна та Мерілу й побачив, як пролітають величні зелені поля:
– Де ми?
– Тільки-но в'їхали у Флориду, чувак – це називається Фломатон. – Флорида! Ми летіли до величних приморських рівнин і Мобайлу; попереду повисли великі хмари Мексиканської затоки. Пройшло лише тридцять дві години з того часу, як ми попрощалися з усіма у брудних снігах Півночі. Ми зупинились на заправці, і там, навколо колонок, Дін бігав, тримаючи Мерілу на плечах, а Данкел зайшов усередину і без зайвих вагань украв три пачки цигарок. Ми знов пожвавішали. В'їжджаючи у Мобайл по довгому крутому шосе, ми зняли наш зимовий одяг і насолоджувались південною температурою. Саме тоді Дін почав розказувати історію свого життя, а за Мобайлом, на роздоріжжі, в'їхав у затор та замість того, щоб просковзну-ти повз машини, посто промчав через стоянку і поїхав далі, не збавляючи свої стійкі сімдесят миль на годину. Він продовжував свою оповідь:
– Я вам кажу, що це правда, я почав у дев'ять, з дівчиною на ім'я Мілі Мейфер за гаражем Рода на Грант-стріт, це та сама вулиця, на якій жив Карло в Денвері. Це тоді, коли мій батько ще трохи працював у Смітіз. Я пам'ятаю, як моя тітка кричала у вікно: «Що ти там робиш у гаражі?» Ой, сонце, Мерілу, якщо б я тільки знав тебе тоді! Ого! Яка ж ти, напевно, була солоденька в дев'ять». Він маніакально бубонів; засунув свій палець їй в рот і облизав його; він взяв її руку і тер нею по своєму тілу. Вона задоволено посміхалась.
Великий довгий Ед сидів, дивлячись у вікно, і розмовляв сам із собою:
– Так, сер, я думав, що тієї ночі я був привидом. – Він також думав, що йому скаже Галатея Данкел у Новому Орлеані.
Дін продовжував:
– Якось я поїхав на вантажному поїзді з Нью-Мексико просто в Ел-Ей – мені було одинадцять, я загубив свого батька на пересадці, ми всі жили в джунглях волоцюг, я був з чоловіком на ім'я Великий Ред, мій батько був п'яний у якомусь вагоні – поїзд почав рухатись – ми з Великим Редом на нього не встигли, – я місяцями не бачив свого батька. Я їхав на довгому товарняку просто в Каліфорнію, ми летіли, то був першокласний товарняк, пустельний Зіпер. Всю дорогу їхав на зв'язках – можна тільки уявити, як це було небезпечно, я був іще дитиною, я нічого не знав – однією рукою я тримав буханець хліба, а другою вчепився в гальмівну палицю. Це вам не казочка, все – чиста правда. Коли я приїхав у Ел-Ей, то був настільки зголоднілим за молоком і вершками, що пішов на роботу до молочника і першим же ділом випив дві кварти жирних вершків і все вирвав.
– Бідний Дін, – сказала Мерілу і поцілувала його. Він гордо дивився вперед. Він її любив.
Ми їхали повз голубі води Затоки, і раптом почалось хвилинне божевілля на радіо; це була діджейська передача «Джазовий курник» з Новго Орлеана – лише божевільні платівки, кольорові платівки, і діджей казав: «Не переживайте пі за що\» - 3 радістю вночі попереду ми побачили Новий Орлеан. Дін тер кермо руками:
– От тепер ми спрадві гульнемо! – У сутінках ми в'їхали в гудіння вулиць Новго Орлеана. – Ох, ти тільки понюхай людей! – кричав Дін, висунувши голову у вікно, щоб понюхати: – Ах! Боже! Життя! – Він обігнав тролейбус. – Так! – Він гнав машину й дивився в усі боки на дівчат. – Ти подивись на неї!
Повітря у Новому Орлеані було солодке, наче вкрите шовковими простирадлами; і як тільки твій ніс забуває сухі морози північної зими, чути запах річки, і, справді, чути запах людей, і бруду, і цукрового сиропу, і всіляких тропічних ароматів. Ми підскакували на сидіннях.
– Поглянь на неї! – кричав Дін, показуючи на іншу жінку. – Ох, я люблю, люблю, люблю жінок! Я вважаю, жінки – прекрасні! Обожнюю жінок.
Він плюнув у вікно; він стогнав і хапався за голову. Величезні краплини поту котилися з його чола від чистого звуження і втоми.
Ми застрибнули на алжирський пором і почали перепливати річку Місісіпі.
– Тепер ми всі мусимо вийти й розглянутись на річку й людей і нюхати світ, – наказав Дін, наряджений в окуляри й цигарки, вискакуючи з машини, немов лялька.
Ми прямували за ним, ми сперлись на перила й дивились на могутнього коричневого батька води, що ллється із середини Америки, немов потік зламаних душ, - переносячи стовбури Монтани, глини Монтани, долини Айови і все, що затонуло у Трі-Форкс, де в кризі народжуються таємниці. Туманний Новий Орлеан мерехтів на іншому боці; старий сонний Алжир, замотаний у ліси, підштовхував нас із іншого. Негри працювали в пообідній спеці, заправляючи печі порому, які палали червоним і надавали пашим колесам своєрідного запаху. Дін їх роздивлявся, стрибаючи на спеці. Він бігав по палубі, вгору-вниз, у своїх обвислих під животом штанях. Раптом я побачив, як він потягується на містку. Мені здалося, що в нього виростуть крила і він полетить. Його божевільний сміх лунав по всьому судну: «Хе-хе-хе-хе-хе!» Мерілу була з ним. Він за хвилину все оббіг, повернувся з історією про все навколо, застрибнув у машину і, коли всі збирались, ми просковз-нули вперед у вузькому коридорі, об'їхали дві чи три машини та помчали в Алжир.
– Куди? Куди? – Дін весь час кричав.
На заправці ми вирішили привести себе в порядок і дізнатись, де був Бик. Маленькі діти гралися на лінивому заході сонця; дівчата проходили повз нас, у банданах, котонових блузках і з оголеними ногами. Дін побіг вулицею, щоб усе побачити. Він роздивлявся навколо, він кивав і чухав свій живіт. Великий Ед сидів у машині в шапці, натягнутій на очі, і усміхався Діну. Я сидів на крилі авто. Мерілу була в жіночому туалеті. З густих берегів, де з патичками рибалили десятки чоловіків, і з дельт, які тяг-лися повз червоні землі, велика згорблена річка обгортала Алжир, немов змія в безіменному оркестрі звуків. Сонний півострів Алжир із бджолами й нетрями, можливо, колись зникне під водою. Сонце котилося в бік, комахи розлітались, страшні води неймовірно стогнали.
Ми пішли до будинку Старого Бика Лі, який знаходився на околиці міста біля греблі річки. Будинок стояв при дорозі, яка перетинала болотяне поле. Це була стара роз-валюха з розбитою верандою і плакучими вербами у дворі; трава була по пояс, стара загорожа похилилась, сараї цілковито розвалилися. Не було ні душі. Ми заїхали просто на подвір'я і побачили старі балії на задній веранді. Я виліз з машини й підійшов до дверей. Джейн-Лі стояла в дверях, мружачись від сонця.
– Джейн, – сказав я. – Це я. Це ми. Вона відповіла:
– Так, я знаю. Бика нема. Це не вогонь горить там далі? – Ми удвох подивились в бік сонця.
– Ти маєш на увазі сонце?
– Яке в біса сонце – я звідти чула сирени. Ти що, не бачиш таке дивне світло? – Це було на боці Нового Орлеана; не небі висіли дивні хмари.
– Я нічого не бачу, – відповів я. Джейн шморгнула носом:
– Той самий старий Парадайз.
Так ми привітались після чотирьох років; Джейн раніше жила зі мною і моєю дружиною в Нью-Йорку.
– А Галатея Данкел тут? – запитав я. Джейн продовжувала шукати свою пожежу; у ті дні вона з'їдала по три банки бензедрину в день, її лице, колись пухке, германське й гарненьке, стало закам'янілим, червоним і хворобливим. У Новому Орлеані вона підхопила поліомієліт і почала трошки шкутильгати. Дін і компанія покірно вийшли з машини й відчули себе більш-менш вдома. Галатея Данкел покинула своє вельможне ув'язнення за будинком, щоб зутріти свого мучителя. Галатея – серйозна дівчина. Вона була бліда й заплакана. Великий Ед, пробіг рукою по своєму волоссю і привітався. Вона незворушно дивилась на нього.
– Де ти був? Навіщо ти це зі мною зробив? – Вона люто глянула на Діна; вона знала, що до чого. Дін геть на неї не зважав; тепер він хотів лише їсти; він запитав Джейн, чи в неї щось є. І тут почався хаос.
Бідний Бик приїхав додому у своєму старому техаському «Шеві» і побачив, що в його дім вдерлися маніяки; тим не менше, він мене привітав з приємним теплом, якого я давно не сподівався. Він купив цей будинок за гроші, які заробив, вирощуючи чорну квасолю в Техасі зі своїм університетським товаришем, батько якого, божевільний па-ретик, помер і залишив величезний статок. Бик діставав лише п'ятдесят доларів на тиждень від своєї сім'ї, що було непогано, якщо б щотижня він не витрачав стільки ж на наркотики – і дружина йому теж влітала в копійку; запи-хаючи в себе бензедрину на десять доларів у тиждень. їхні витрати на харчі були найзлиденнішими в країні; вони майже ніколи не їли; не їли також їхні діти – їм було все одно. Вони мали двох чудових діток – Доді, восьми років, і маленького однорічного Рея. Рей бігав голий по двору -маленьке біляве дитя веселки. Бик називав його «Мале Чудовисько», на честь В. К. Філдса. Бик заїхав на подвір'я і вивалився з машини, втомлено підійшов у сонцезахисних окулярах, фетровій шапці, пошарпаному костюмі – довгий, підтягнутий і лаконічний – і сказав: