Ми сперечалися про бари:
– Добре, добре, – сказав він, – я поведу вас увечері в Новий Орлеан і покажу, що маю на увазі. – І він навмисно повів нас у найнудніші бари. Ми залишили Джейн із дітьми; вечеря закінчилась; вона читала оголошення про роботу в новоорлеанській «Таймс-Пікаюн». Я запитав чи вона шукала роботу, вона відповіла, що це найцікавіша частина газети. Бик поїхав з нами в місто, продовжуючи говорити:
– Не нервуйся, Діне, ми туди доберемся, я сподіваюсь; гоп, ось і пором, не треба в'їжджати просто в річку. – Він тримався.
Дін став гіршим, і Бик мені зізнався:
– Здається, він прямує до своєї ідеальної долі – ком-пульсивний психоз з каплею психопатичної безвідповідальності та жорстокості. – Він косо зиркнув на Діна. -Якщо поїдеш у Каліфорнію з цим божевільним, то ніколи не виживеш. Чому б тобі не залишитись у Новому Орлеані зі мною? Будемо ставити на коників, там, у Гретні, і розслаблятись на моєму дворі. У мене гарний набір ножів, і я вже будую мішень. В центрі також є гарненькі лялечки, якщо звичайно, це ще тобі до смаку. – Він шморгнув носом. На поромі Дін вискочив, щоб нахилитися над перилами. Я пішов за ним, а Бик так і сидів у машині, шморгаючи носом. Тієї ночі над коричневими водами розлігся таємничий туман; попереду горів Новий Орлеан яскравим помаранчевим світлом, темні кораблі стояли на вході в місто – каравели, закутані в туман та привиди, іспанські балкони і розфарбовані напівкаюти, а ближче стояли сухо-вози зі Швеції та Панами. Посеред ночі горіло світло порому; ті ж самі негри засипали вугілля і співали. Старий Великий Слім Газард колись працював матросом на алжирському поромі; я згадав Місісіпі Джина; і поки річка текла із серця Америки під яскравими зорями, я знав, знав, наче божевільний, що бсє, що я знав і знатиму, стало єдиним. Дивно подумати, що тієї ночі, коли ми перепливали на поромі з Биком Лі, дівчина покінчила життя самогубством, стрибнувши у воду; це сталось чи до нас, чи то після нас; ми прочитали про це в газеті наступного дня.
Ми пройшлися всіма нудними барами французького кварталу зі Старим Биком і повернулись додому опівночі. Тієї ночі Мерілу зірвалася з ланцюга – вона попробувала чай, колеса, бенні, кір і навіть попросила Бика дати їй М., чого він, звісно, не зробив; проте він дав їй мартіні. Вона була настільки накачена всілякими речовинами, що просто завмерла на веранді. У Бика була чудова веранда. Вона обгортала будинок; у місячному сяйві, біля плакучих верб, будинок нагадував старий південний маєток, який пережив свої кращі дні. Джейн сиділа у вітальні та читала оголошення про роботу; Бик ширявся у ванні, прикусуючи свою чорну краватку і забиваючи голку в свою нешасну руку з тисячами дір; Ед Данкел розлігся з Галатеєю у величезній спальні, яку Старий Бик і Джейн ніколи не використовували; Дін крутив косяка; а ми з Мерілу розігрували південних аристократів.
– Ох, міс Лу, цього вечора ви виглядаєте просто неперевершено.
– Ох, дякую вам, Кроуфорде, я безмежно вдячна за ваші щирі слова.
На кривій веранді постійно гримали двері – персонажі нашої сумної драми американської ночі визирали, щоб дізнатися, де інші. Нарешті я наодинці пройшовся до дамби. Я хотів сісти на брудний берег і подивитися на Місі-сіпі; натомість я дивився на неї через металевий пліт. Що ж буде, коли відділити народ від його річок? «Бюрократія!» – сказав би Старий Бик; він сидить із Кафкою на колінах, над ним горить лампа, він шморгає носом. Його старий будинок скрипить. А величною чорною рікою пливуть уночі величезні колоди з Монтани.
– Все це бюрократія. І профспілки! Особливо профспілки! – Але темний сміх лунає знову.
Розділ сьомий
Я ПРОКИНУВСЯ вранці і знайшов Старого Бика та Діна у дворі. Дін допомагав Бику в комбінезоні з бензоколонки. Бик знайшов величезний шматок гнилого дерева і відчайдушно витягав із нього маленькі цвяхи. Ми дивилися на цвяхи; їх було мільйон; вони нагадували маленьких черв'ячків.
– Коли я витягну всі ці цвяхи, то зроблю собі полиці, які протримаються тисячу років] – сказав Бик, кожна його кістка тремтіла від хлоп'ячої радості. – Ох, Селе, ти розумієш, що полиці, які зараз роблять, не витримують і шести місяців під вагою якогось барахла, або взагалі розвалюються? Те ж саме з будинками, те ж саме з одягом. Ця сволота придумала пластмасу, з якої можна робити будинки вічними. І колеса. Щороку американці мільйонами себе вбивають через браковані колеса, які нагріваються на дорозі і вибухають. Вони можуть робити колеса, які ніколи не вибухають. Те ж саме з зубним порошком. Є певна жуйка, яку вони придумали і нікому не показують, і коли її жуєш у дитинстві, то в житті не матимеш карієсу. Те ж саме з одягом. Вони можуть робити одяг, який не зношується вічно. їм подобається робити дешевий одяг, щоб усі продовжували його шити, пробивали картки, організовувались у дурні профспілки і тинялися собі, поки все розбирають у Вашингтоні й Москві. – Він підняв величезний шматок гнилого дерева: – 3 цього вийдуть чудовні полиці, що скажеш?
Був ранній ранок; Бикова енергія досягла піку. Бідолага вкачав стільки дурні у свою систему, що більшу частину дня лише сидів у своєму кріслі з увімкненою лампою; але вранці він був прекрасний. Ми почали кидати ножі в мішень. Він розповів, що в Тунісі бачив араба, який міг на відстані сорок футів виколоти комусь око. З цього він перескочив на тему своєї тітки, яка була в Касбі у тридцятих роках:
– Вона була з групою туристів на чолі з гідом. На мізинці вона мала діамантовий перстень. Тітка на хвилинку сперлась на стіну, щоб відпочити, і не встигла й оком моргнути, як якийсь араб забрав її перстень. Раптом вона зрозуміла, що вже не має мізинця. Хі-хі-хі-хі-хі! – Коли він сміявся, то стискав свої губи – сміх лунав здалека, з глибин його живота – і спирався на коліна. Він довго сміявся. – Ей, Джейн! – радісно кричав він. – Я щойно розказував Діну й Селу про мою тітку в Касбі!
– Я тебе чула, – сказала вона з дверей кухні приємного теплого ранку в Затоці. Величезні красиві хмари летіли над нами, хмари долин створювали відчуття безкрайої давньої священної розваленої Америки – з вуст у вуста і від кінчика до кінчика. Бик був повен сил:
– Селе, я тобі колись розповідав про Делового батька? Він був найсмішнішим старим на світі. Він хворів на парез, який з'їдає передню частину мозку, і ти не відповідаєш за все, що стрельне тобі в голову. Він мав будинок у Техасі, де день і ніч працювали будівельники, добудовуючи нові частини будинку. Він міг прокинутись серед ночі і сказати: «Я не хочу цього чортового нового крила; робіть його он там». Будівельники мали все переробляти і починати спочатку. На світанку вони вже пітніли над новим крилом. Потім старий нудився і казав: «Хай йому чорт, хочу поїхати у Мейн!» і сідав у свою машину, їхав сто миль на годину – хмари курячого пір'я летіли за ним сотні миль. І зупиняв свою машину посеред якогось техаського містечка, щоб купити віскі. Навколо могли сигналити машини, а він виходив і кричав: «Зупиніть сей шортів гам, банда филупків!» Він шепелявив; коли в тебе парез – ти пешелявиш, тобто ти шепелявиш. Одного вечора, він приїхав до мене додому в Цинцинаті, посигналив і сказав: «Виходь, поїдемо в Техас до Дейла». Він повертався з Мейна, казав, що купив будинок – ох, ми написали про нього оповідання в університеті, у ньому тоне корабель і люди у воді намагаються триматися за рятувальний човен, а там сидить старий з мачете і відрубує їм пальці: «Ідіть геть, кляті филупки, це мій фовен!» Ох, він був жахливий. Я міг би весь день розповідати про нього історії. Чи це не чудесний день?
День справді був чудесний. М'якенький вітерець дмухнув від дамби; це було варто подорожі. Ми пішли за Биком у дім, щоб заміряти стіну для полиць. Він показав нам стіл, який змайстрував сам. Він був зроблений із дерева шириною в шість дюймів.