– Як доїхати в Остін? – Він увічливо пояснив мені, і я поїхав далі. На виїзді з міста я раптом побачив, як просто на мене, під диким дощем, їдуть чиїсь фари. Ух, подумав я, чи я на тій смузі; я звернув праворуч і побачив, що з'їжджаю з дороги в болото; я повернувся на дорогу. Фари знову їхали на мене. В останню мить, я зрозумів, що це інший водій їде неправильно і сам того не знає. На швидкості тридцять я звернув з дороги в багно; слава Богу, було рівно, ніякої канави. Під страшною зливою машина-порушник здала назад. Чотири суворі польові робітники втекли від праці пиячити в полі – всі в білих сорочках з брудними коричневими руками, вони сиділи і тупо дивились на мене посеред ночі. Водій був п'яний ущент.
Він сказав:
– А куди Гюстон?
Я ткнув пальцем назад. Мене, як грім, ударила думка, що вони це все зробили навмисно, щоб запитати дорогу, так само, як жебрак наступає прямо на тебе, загороджуючи тобі шлях. Вони розгублено витріщались на підлогу своєї машини, де валялись і грюкотіли порожні пляшки. Я завів машину; вона на фут застрягла в багнюці. Я глибоко вдихнув повітря дощових диких техаських країв.
– Дін, – сказав я, – прокидайся.
– Що?
– Ми застрягли в багнюці.
– Що сталось?
Я йому розповів. Він вилаявся. Ми взулися у старе взуття, вдягли светри та вийшли з машини під зливу. Я сперся спиною на задній бампер, піднімав машину і стогнав; Дін запихав ланцюги під слизькі колеса. За хвилину ми були з голови до п'ят у багнюці. Ми розбудили Мерілу і примусили її заводити машину, поки ми штовхали. Нещасний «Гадсон» страждав. Раптом він височив і поїхав через дорогу. Мерілу вчасно загальмувала, і ми стрибнули в салон. Ось і все – робота зайняла тридцять хвилин, і ми були мокрі й жалюгідні.
Я заснув перемазаний болотом; на ранок, коли я прокинувся, болото закам'яніло, а на вулиці лежав сніг. Ми були біля Фредеріксбурга, на високих рівнинах. Це була одна з найгірших зим у історії Техасу і Заходу, коли худоба зникала в снігових бурях, а сніг випав у Сан-Франциско та Ел-Ей. Ми були нещасні. Ми хотіли знову опинитися в Новому Орлеані з Едом Данкелем. Мерілу сиділа за кермом; Дін спав. Вона однією рукою вела, а другою діставала мене на задньому сидінні й нашіптувала солодкі обіцянки про Сан-Франциско. Я, як раб, корився їй. О десятій я сів за кермо – Дін вирубався на кілька годин – і їхав декілька сотень утомливих миль через пухкі сніги та облізлі пагорби, укриті полином. Повсюди ходили ковбої в бейсбольних кепках та навушниках, шукаючи своїх корів. На дорозі раз-по-раз з'являлися зручні маленькі будиночки з коминами. Я так хотів, щоб ми кудись зайшли та поїли квасолі з ряжанкою перед каміном.
У Сонорі я знову пригостив себе безкоштовним сиром та хлібом, поки хазяїн розмовляв з фермером у іншому кінці магазину. Дін верещав від щастя; він був голодний. Ми не могли ані цента витрачати на їжу.
– Так-к, так-к, – казав Дін, дивлячись на фермерів, котрі розгулювали по головній вулиці Сонори, – кожен із них чортів мільйонер, тисячі голів худоби, чорнороби, будинки, гроші в банку. Якщо б я тут жив, то був би дурнем у кущах, був би зайцем, я б облизував гілки й ганявся за гарненькими ковбойськими дівчатками – хі-хі-хі-хі-хі! Чорт! Вам! – Він стукнув себе кулаком: – Так! Правильно! Ох!
Ми вже не знали, про що він говорить. Він сів за кермо і пролетів решту Техасу, десь п'ятсот миль, аж до Ель-Па-со, приїхавши туди в сутінках, не зупиняючись, крім одного разу, коли роздягнувся біля Озона і з криками пострибав у кущі полину. Машини пролітали повз нас і не помічали його. Він повернувся до машини й поїхав.
– Так-от, Селе, Мерілу, я хочу, щоб ви зробили так само, як я, – звільніть себе від усього цього одягу – який у ньому сенс? Ось, що я маю на увазі – і засмагайте разом зі мною. Давайте! – Ми їхали на захід до сонця; воно заглядало до нас крізь лобове скло. – Відкрийтесь йому! – Мерілу підкорилась без зайвих слів, я теж. Ми сиділи попереду, всі троє. Мерілу діставала холодний крем і мазала нас. Час від часу повз нас мчали величезні вантажівки; водії у високих кабінах помічали золоту красуню, голу з двома голими чоловіками – було видно, як їх трохи кидало вбік, коли вони зникали в нашому дзеркалі дальнього виду. Безкраї поля полину, тепер безсніжні, котилися повз нас. Скоро ми опинились у краях каньйону Пекос із оранжевими скелями. У небі голубі простори відкривались. Ми вийшли з машини подивитися на давні індіанські руїни. Дін вийшов геть голий. Мерілу та я накинули куртки. Ми бродили поміж старих каменів, охаючи та ахаючи. Якісь туристи на рівнині побачили голого Діна, проте не повірили своїм очам і пошкандибали далі.
Дін та Мерілу припаркували машину біля Ван-Горна і кохалися, поки я спав. Я прокинувся, коли ми летіли по незрівнянній долині Ріо-Гранде через Клінт та Ізлету в бік Ель-Пасо. Мерілу стрибнула на заднє сидіння, я – на переднє, і ми рушили далі. Наліво від нас через широченні простори Ріо-Гранде були вересково-червоні вершини мексиканського кордону – земля Тарахумаре; м'які сутінки грали на верхів'ях. Прямо перед нами лежали далекі вогні Ель-Пасо та Хуареса, вшиті в розкішну долину, настільки велику, що водночас було видно, як у різні сторони пихтять декілька залізниць, неначе це була Долина світу. Ми в неї занурились.
– Клінт, Техас! – сказав Дін.
Радіо було налаштоване на станції Клінта. Вони ставили платівки кожних п'ятнадцять хвилин; увесь інший час крутили реклами заочного курсу старших класів. – Ця програма іде через увесь Захід, – радісно кричав Дін. -Чувак, я слухав її вдень і вночі у виправній колонії та тюрмі. Ми туди всі раніше писали. Ти можеш отримати шкільний атестат поштою, факсимільним підписом, якщо складеш іспит. Усі молоді пастухи на Заході, байдуже хто, у якийсь час пишуть туди; це все, що вони чують; ти вмикаєш радіо у Стерлінгу, Колорадо, Ласку, Вайомінгу, плювати де, і ловиш Клінт, Техас, Клінт, Техас. І ця музика -завжди співають якісь ковбойські селюки або мексиканці, найгірша передача в історії країни, і ніхто нічого не може з цим зробити. У них дивовижний передавач; вони всю країну пов'язали. – Ми побачили високу антену за нетрями Клінта. – Ох, чувак, що б я тобі міг розказати! – кричав Дін, майже в сльозах. Поглядом націлені на Фріско і Узбережжя, ми приїхали в Ель-Пасо, як стемніло, не маючи ні копійки. Нам украй потрібні були гроші на бензин, інакше ми ніколи туди не доїдемо.
Ми все перепробували. Ми дзвонили в бюро подорожей, але тієї ночі ніхто не їхав на захід. Бюро подорожей – контора, куди йдеш, щоб поїхати з кимось, хто оплатить бензин; це було легально на Заході. Там чекали підозрілі типи з побитими валізками. Ми пішли на грей-хаундську автобусну станцію вмовити когось дати нам гроші замість того, щоб їхати на Узбережжя автобусом. Ми були занадто сором'язливі, щоб до когось підходити, тож сумно бродили станцією. Надворі було холодно. Якийсь студент млів від одного погляду на солодку Мерілу, але намагався вдавати байдужого. Ми з Діном порадились, проте вирішили, що ми не сутенери. Раптом якийсь шалений малий придурок, просто з виправної колонії, приклеївся до нас, і вони з Діном побігли по пиво:
– Давай, чувак, ідем натовчем комусь морду та заберем у нього гроші!
– О, я тебе поважаю, чувак! – закричав Дін. Вони помчали. На мить я занепокоївся; проте Дін лише хотів роздивитись вулиці Ель-Пасо з малим і подуріти. Ми з Мерілу чекали в машині. Вона мене обняла.
Я сказав:
– Хай йому чорт, Лу, почекай поки ми доїдемо у Фріско.
– Мені плювати. Дін усе одно мене кине.
– Коли ти повертаєшся в Денвер?
– Я не знаю. Мені байдуже. Я можу повернутися з тобою на схід?
– У Фріско нам треба дістати якісь гроші.
– Я знаю, де ти можеш дістати роботу в кафе-вагончику за прилавком, а я буду офіціанткою. Я знаю готель, де ми можемо жити в кредит. Будемо триматися разом. Ох, як мені сумно.
– Чому тобі сумно, мала?
– Мені від усього сумно. Чорт, я б так хотіла, щоб Дін не був таким божевільним, як зараз. – Дін прибіг назад і, регочучи, ускочив у машину.