Раптом ми всі пожвавішали. На в'їзді в місто Дін вирішив розповісти мені все, що знав про Бейкерсфілд. Він показував будинки, де він жив, залізничні готелі, більярдні, їдальні, місцини, де він зістрибував з поїзда, щоб нарвати винограду, китайські забігайлівки, лавочки в парку, де він зустрічався з дівчатами, і місця, де він просто сидів і чогось чекав. Каліфорнія Діна – дика, спітніла, важлива, земля самотніх та ексцентричних вигнаних коханців, які злітаються, немов птахи; це край, де всі були схожі на розбитих, красивих і декадентних кінозірок.
– Чувак, я годинами сидів на тому самому стільці перед аптекою.
Він пам'ятав геть усе – кожну гру в пінокль, кожну жінку, кожну сумну ніч. І раптом ми проїжджали те місце в депо, де ми з Тері сиділи під місячним сяйвом і в жовтні 1947-го пили вино на коробках; я намагався йому про це розповісти. Але він був занадто збуджений:
– Ось де ми з Данкелем увесь ранок пили пиво, намагаючись підчипити гарненьку офіціанточку з Ватсонвіля -ні, Трейсі, так, Трейсі – і звали її Есмеральда – ой, чувак, щось подібне до цього.
Мерілу планувала, що робитиме, коли тільки приїде у Фріско. Альфред сказав, що його тітка дасть йому купу грошей у Туларі. Сезонник спрямував нас до свого брата в будинок на околиці міста.
Опівдні ми під'їхали до маленької халабуди, увінчаної трояндами, сезонник зайшов у будинок і говорив із якимись жінками. Ми чекали п'ятнадцять хвилин.
– Я вже починаю думати, що в цього хлопця не більше грошей ніж у мене, – сказав Дін. – Ми все більше застрягаємо тут! У родині ніхто йому не дасть ані цента після такої дурості. – Сезонник похмуро вийшов і спрямував нас у місто.
– Чорт, як я хочу знайти свого брата. – Він усіх почав розпитувати, де його брат. Мабуть він почувався нашим в'язнем. Нарешті ми приїхали у величезну пекарню, і сезонник вийшов зі своїм братом, який був одягнений у комбінезон і, як виявилось, працював механіком десь усередині. Вони розмовляли зо дві хвилини. Ми чекали в машині. Окі розповідав усім своїм родичам про свої пригоди і втрату гітари. Але він дістав гроші і віддав їх нам, і ми були готові відчалити у Фріско. Ми подякували і поїхали.
Наступною зупинкою було Туларе. Ми мчали долиною вгору. Я лежав на задньому сидінні, безсилий, я здався; десь після обіду, поки я дрімав, брудний «Гадсон» пролітав повз намети біля Сабіналу, де я жив, кохав і працював у спектральному минулому. Дін міцно зігнувся над кермом, женучи наше авто. Я спав, коли ми нарешті приїхали в Туларе; я прокинувся і почув усі божевільні деталі:
– Селе, вставай! Альфред знайшов магазин своєї тітки, але знаєш, що сталось? Його тітка застрелила свого чоловіка і сіла у в'язницю. Магазин зачинено. Він ні цента не дістав. Ти тільки подумай! Чого тільки не сталося; той сезонник розповів нам таку ж історію, біда з усіх боків, усе ускладнюється – ого, чорт!
Альфред кусав нігті. Ми звернули з Орегонської траси в Мадері і там попрощалися з маленьким Альфредом, ми побажали йому успіхів та одним ривком добратися в Орегон. Він сказав, що то була найкраща подорож у його житті.
Здавалося, не минуло й кількох хвилин, як ми вже їхали біля підніжжя Окленду, аж раптом побачили перед собою розпростерте чудесне біле місто Сан-Франциско, на одинадцяти містичних пагорбах, із синім Тихим океаном, стіною туману в далечі, та димом і позолотою пообідньої пори.
– Ось вона дає! – кричав Дій. – Ого! Доїхали! Ледве вистачило бензину! Дай мені води! Більше ніякої суші! Ми не можемо далі їхати, бо більше нема землі! Тепер, Мерілу, люба, ви з Селом одразу ідіть у готель і чекайте, поки я зв'яжуся з вами вранці, щойно матиму чітку домовленість із Каміл і подзвоню Французу щодо мого залізничного годинника, а ви з Селом купіть газету, щоб глянути об'яви про роботу.
Він поїхав через міст Окленд-Бей та ввіз нас у місто. Офісні будівлі в центрі тільки починали вмикати світло; я думав про Сема Спейда. Потім ми вийшли з машини на О'Фаррелл-стріт, шморгаючи носом і потягуючись, наче вийшли на сушу після довгої подорожі морем; крива вулиця гойдалась у нас під ногами; пахощі чоп-суї з китайського кварталу витали в повітрі. Ми забрали всі свої речі з машини й виставили їх на тротуар.
Раптом Дін з нами попрощався. Він не міг дочекатись, щоб побачити Каміл і дізнатися, що сталось. Ми з Мерілу тупо стояли на вулиці й дивились, як він від'їжджає.
– Ти бачиш, яка він насправді наволоч? – сказала Мерілу. – Дін залишить тебе на вулиці, як тільки це буде йому вигідно.
– Знаю, – відповів я й подивився назад на схід.
Ми не мали більше грошей. Дін нічого не сказав про гроші. Де нам зупинитись? Ми блукали містом, тягаючи за собою клунки нашого лахміття романтичними вулицями. Усі виглядали, як печальні кінозірки, постарілі старлетки; розчаровані каскадери, гонщики-карлики, каліфорнійські типи з якимось дивним сумом від життя на краю світу, красиві, декадентні казанови, запухлі мотельні блондинки, хастлери, сутенери, шльондри, масажисти, шестірки – така печальна зграя, і як чоловіку жити з такою бандою?
Розділ десятий
ТАК ЧИ інакше, Мерілу вже знала, що це за люди -недалеко від Тендерлойна – і сіролиций готельний клерк здав нам кімнату в кредит. Це був перший крок. Потім нам треба було поїсти, чого ми не могли зробити до півночі, поки не знайшли співачку з нічного клубу, яка на перевернутій прасці, покладеній на вішалку в відрі на сміття, підігріла консерву зі свинини та квасолі. Я подивився у вікно на блимаючі неонові вивіски й запитав себе, де Дін і чому його не хвилює наш добробут? Того року я втратив у нього віру. Я був у Сан-Франциско тиждень, і це був найбітовіший час у моєму житті. Ми з Мерілу блукали милями, шукаючи грошей на їжу. Ми навіть пішли до якихось п'яних моряків на Мішн-стріт, котрих вона знала; вони пригостили нас віскі.
Ми жили разом у готелі два дні. Я зрозумів, що коли Дін вийшов з кадру, Мерілу насправді не цікавилася мною; вона намагалась добратися до нього через мене, його друга. Ми сварились у кімнаті. Ми також проводили цілі ночі в ліжку, і я розповідав їй свої сни. Я розповів їй про величезну змію світу, яка обмоталась навколо землі, немов черв'як у яблуці, і колись він вириє гору, і назвуть її Зміїний Пагорб, а змія поповзе далі прориваючи під собою сотні миль. Я сказав їй, що ця змія – Диявол.
– Що станеться далі? – запищала вона; вона міцно мене тримала.
Святий, на ім'я Доктор Сакс, знищить її таємними травами, які в цю хвилину виварює у якомусь підземному сховищі десь у Америці Можна також сказати, що змія -лише відголосок голубок; коли змія помре – величезні хмари сірих голубок зависатимуть у небесах і принесуть мир усьому світу. Я божеволів від голоду й гіркоти.
Якось уночі Мерілу зникла з власником нічного клубу. Я чекав на неї, як ми домовлялись, біля дверей через дорогу, на перехресті Ларкін та Гірі, голодний, коли раптом вона вийшла з фойє шикарного будинку зі своєю подругою, власником клубу і засмальцьованим стариганом, вочевидь при грошах. Із самого початку вона йшла зустрітися з подругою.