Я побачив, якою вона насправді була шльондрою. Вона побоялась дати мені сигнал, хоча бачила мене біля дверей, пробігла на своїх маленьких ніжках, сіла в «Кадилак», і вони поїхали геть. Тепер у мене нікого й нічого не було.
Я шлявся містом, підбираючи бички, пройшов повз забігайлівку на Маркет-стріт, яка торгувала смаженою рибою та картоплею фрі, та раптом побачив жінку, яка глянула на мене із жахом; вона була хазяйкою, і, як виявилось, думала, що я зайду з пістолетом її грабувати. Я пройшов ще декілька футів. Раптом я зрозумів, що це була моя мама двісті років тому, в Англії, а я був її син-розбій-ник, котрий повернувся з каторги, щоб нашкодити її чесній праці у трактирі. Я зупинився на тротуарі й застиг від екстазу. Я подивився на Маркет-стріт і не зрозумів, чи це була вона, чи Канал-стріт у Новому Орлеані, – вулиця вела до води, невизначеної, універсальної води, так само, як 42-га вулиця у Нью-Йорку веде до води, і ти ніколи не знаєш, де ти. Я думав про привида Еда Данкела на Таймс-Сквер. Я був безумний. Я хотів повернутися і витріщатися на свою дивну дікенсівську матір у забігайлівці. Мене пересмикнуло з голови до п'ят. Здавалось, що у мене була ціла купа згадок, які тяглися аж до 1750 року в Англії, і що тепер я був у Сан-Франциско в іншому житті та в іншому тілі. «Ні, – начебто казала та жінка переляканим поглядом, – не вертайся і не діставай свою чесну працьовиту матір. Ти більше мені не син – як і твій батько, мій перший чоловік. Тепер цей добрий грек змилостивився наді мною». (Господарем був грек із волохатими руками.) «З тебе нічого доброго не вийде, любиш пити, дуріти й паскудити плоди моєї простої та чесної праці у трактирі. О сину мій! Чи ти ніколи не ставав на коліна та не просив прощення за скоєні гріхи? Загублена душа! Іди! Не муч душі моєї; тебе забуто. Не роздирай старі рани, хай буде так, немов ти ніколи не приходив і не дивився на мене – не бачив мою стражденну працю, мої нещасні зароблені копійки – голодний, з бажанням обікрасти та відібрати, суворий, нелюбий, злий син моєї плоті. Сину! Сину!» Я згадав видіння Великого Тата у Гретні зі Старим Биком. І лише на хвилину я відчув той рівень екстазу, якого хотів досягти – це був повноцінний крок через хронологію часу в безчасові тумани, подив у невиразному царстві мертвих та відчуття, немов смерть наступає мені на п'яти, щоб я рухався далі; фантом біг за мною, а я тікав туди, де янголи літали й пірнали у прірву нествореної порожнечі, насичене та неосяжне світло горіло у яскравій Квінтесенції Розуму, незлічленні лотоси падали й розкривались у чарівному роїнні небес. Лунало несказанне кипляче ревіння, яке було не лише у мене у вухах, а й повсюди і не мало нічого спільного зі світом звуків. Я зрозумів, що я помер і народився заново, безліч разів, але я просто цього не усвідомлював, бо перехід від життя до смерті та назад настільки примарно легкий, це чарівне дійство без причин, наче засинати і прокидатись мільйон разів, і все це таке просте та глибоко дурне. Я зрозумів, що це відбувається лише завдяки стабільності справжнього Розуму – складки народження та смерті, наче вітер на листку чистої, спокійної, дзеркальної води. Я відчув солодке, засніжене блаженство, немов величезна доза героїну просто в центральну вену; немов ковток вина після обіду, від якого аж пересмикує; мої ноги тремтіли. Я думав, що помру. Проте я не помер, і пройшов чотири милі, підняв десять довгих бичків і забрав їх до готельного номера Мерілу, засипав їхній тютюн у люльку й покурив. Я був занадто молодий, аби знати, що відбулося. Крізь вікно я чув пахощі їжі Сан-Франциско. Там були рибні ресторани з гарячими булочками в таких ласих кошичках, щоб їх також із'їсти; там навіть меню були м'які від їстівності, немов їх вимочили в гарячому бульйоні, висушили на грилі й подали до столу. Ви тільки покажіть мені шкірку пеламіди в меню морепродуктів, і я її з'їм; дайте мені понюхати топленого масла і клешні лобс-тера. Там були місця, знані через товсті червоні ростбіфи аи jus або печене курча у винному соусі. Там були місця, де на грилі шкварчали гамбургери, і кава коштувала копійки. І те насичене смаженим чоу-мейном повітря, яке завівало в мою кімнату з китайського кварталу, перемішуючись із соусами спагеті з Норт-біча, з м'якопанцерним крабом Рибальської затоки, ні, ще краще, з реберцями Філмора, які крутяться на рожні! Докиньте ще квасолю чилі з Маркет-стріт, гостру смажену картоплю з запійної ночі Ембарка-деро, і парових гребінців із Сосаліто через затоку – і все це мій сон про Сан-Франциско. Докиньте ще туман, сирий туман, від якого вмираєш із голоду, подихи неонового світла посеред м'якої ночі, цокання підборів красунь і білосніжні голубки у вітрині китайського магазину.
Розділ одинадцятий
САМЕ в такому стані мене знайшов Дін, коли нарешті вирішив, що я вартий спасіння. Він забрав мене в дім Каміл:
– Чувак, де Мерілу?
– Шльондра втекла. – Каміл була полегшенням після Мерілу; вихована, приємна молода дівчина, і вона знала, що вісімнадцять доларів, які їй вислав Дін, були моїми. Але, о, куди ж ти пішла, солодка Мерілу? Я відпочив пару днів удома в Каміл. З вікна вітальні її дерев'яного будинку було видно все Сан-Франциско, воно палало зеленим та червоним світлом посеред дощової ночі. За ті дні, що я там був, Дін займався найбезглуздішими речами своєї кар'єри. Він влаштувався демострувати нові чудо-пічки. Продавець дав йому купу екземплярів та брошур. У перший день Дін був ураганом енергії. Я їздив з ним містом, поки він проводив зутрічі. Суть була в тому, щоб бути запрошеним на обід чи вечерю, а потім вискочити і почати показувати чудо-пічку.
– Чувак, – збуджено кричав Дін, – це ще божевільніше ніж тоді, коли я працював на Сайну. Сайна торгував енциклопедіями в Окленді. Ніхто не міг йому відмовти. Він виголошував довгі промови, стрибав вгору-вниз, сміявся і плакав. Якось ми увірвалися в дім Оуків, де всі збирались на похорон. Сайна впав на коліна й молився за упокій душі померлого. Оуки почали плакати. Він продав увесь комлект енциклопедій. Він був найбезумнішим типом на світі. Цікаво, де він зараз? Ми любили бути поближче до гарненьких молодих дочок і обмацувати їх на кухні – руку через плече, демонструю. Ах! Гммм! Ого!
– Так тримати, Діне, – сказав я. – Може, колись ти станеш мером Сан-Франциско.
Він готував усі свої теревені про пічку і вечорами тренувався на мені та Каміл.
Одного ранку він стояв голий, роздивляючись Сан-Франциско у вікно, поки сходило сонце. Він був, немов майбутній язичницький мер Сан-Франциско. Але енергія його вичерпалась. Якось продавець прийшов дізнатися, як у Діна справи. Дін розлігся на дивані.
– Ти пробуєш це продати?
– Ні, – сказав Дін, – у мене на підході нова робота.
– Ну, тоді що ти плануєш робити з усіма цими екземплярами?
– Я не знаю.
У мертвій тиші продавець зібрав усі свої сумні каструлі й пішов геть. Мені все остогидло. Діну теж.
Якось уночі в нас обох знову зірвало дах; ми дивилися Сліма Гаярда в маленькому нічному клубі Фріско. Слім Гаярд – високий худий негр з великими сумними очима, який завжди каже «Чудово-оуруні» і «Бурбон-оуруні». У Фріско великі щасливі натовпи молодих напівінтелектуа-лів сиділи у нього в ногах і слухали його гру на піаніно, гітарі та бонгах. Коли він розігрівається, то знімає сорочку й майку та справді дає жару. Він робить і говорить усе, що може стукнути йому в голову. Він може співати «Бетонозмішувач, Пу-ті Пу-ті» і раптово сповільнити темп та замислено торкатися барабанів, кінчиками пальців ледве дотикаючись шкіри, поки всі, завмерши, нахиляються вперед, щоб почути; здається, що він так продовжуватиме хвилину, але він не зупиняється цілу годину, створюючи кінчиками своїх нігтів майже неіснуючий звук, все тихі-ший і тихіший, доки він цілком зникає, і звуки машин вкрадаються через відкриті двері. Потім він повільно встає, бере мікрофон і дуже повільно каже:
– Чудово-оуруні… гарно-оуруні… привіт-оуруні… бурбон-оуруні…, як там хлопці в першому ряду цілуються з дівчату-унями… оуруні… оуруніруні… – Він так продовжує п'ятнадцять хвилин, його голос м'якшає і м'якшає, і згодом цілком зникає. Його великі сумні очі сканують глядачів.