Уранці Каміл викинула нас обох із дому, з валізками і всім іншим. Усе почалось, коли ми потелефонували Рою Джонсону, старому денверському Рою, і він прийшов на пиво, коли Дін доглядав дитину, мив посуд і розвішував надворі білизну, але через своє збудження усе робив сяк-так. Джонсон погодився відвести нас у Міл-сіті, щоб знайти Рсмі Бонкьора. Каміл повернулася з роботи у лікарській приймальні і подивилась на нас сумним поглядом змученої життям жінки. Я намагався показати цій нещасні жінці, що не мав ніяких поганих намірів стосовно її дому, тому привітався з нею і говорив якомога тепліше, але вона знала, що це якась підстава, можливо, якийсь трюк, бачений у Діна, тому вона лише мляво посміхнулась. Уранці розігралася страшна сцена – вона лежала на ліжку в істериці, і посеред усього цього мені раптом захотілося в туалет, а пройти туди можна було лише через її кімнату.
– Діне, Діне, – кричав я, – де тут найближчий бар?
– Бар? – здивовано перепитав він; миючи руки в раковині на кухні. Він думав, що я хочу напитись. Я розповів йому мою дилему, і він сказав:
– Давай, іди, не бійся, вона весь час така.
Ні, я так не міг. Я вибіг у пошуках бару; пішов угору і вниз по Російському пагорбу й нічого не знайшов, крім пральних автоматів, хімчисток, лимонадних фонтанів і салонів краси. Я повернувся назад у похилий будиночок. Дін і Каміл кричали одне на одного, я прослизнув повз них із жалюгідною посмішкою й зачинився в туалеті. Через кілька хвилин Каміл викидала Дійові речі на підлогу вітальні й наказувала йому вимітатись. На моє здивування, я побачив над диваном олійний портрет Галатеї Данкел у повний зріст. Я раптом зрозумів, що всі ці жінки разом проводять місяці самотності й жіночності, обговорюючи божевілля своїх чоловіків. Я чув, як маніакальний сміх Діна лунав на весь дім разом із плачем дитини. Потім він літав по дому, як Граучо Маркс, із зламаним пальцем, замотаним величезним білим бинтом, який стирчав, немов бакен, незворушний посеред диких хвиль. Я знову побачив його жалюгідну побиту валізку, з якої стирчали шкарпетки і брудна білизна; він нахилився над нею, запихаючи туди все можливе. Потім він узяв ще одну валізку – найчіткішу валізку в США. Вона була зроблена з паперу, з малюнками, які нагадували шкіру, а зверху було щось на зразок защіпок. На валізці була також якась величезна дірка; Дін обмотав її шнурком. Потім він схопив свою моряцьку сумку і закинув у неї речі. Я схопив свою сумку, спакувався, і поки Каміл лежала на ліжку і кричала- «Брехун! Брехун! Брехун!», ми вискочили з дому й поплентались вулицею до найближчого трамваю – чоловіки з валізками й величезним замотаним пальцем, що стирчав у повітрі.
Цей палець став символом фінальної еволюції Діна. Йому на все було наплювати (як і раніше), проте тепер його також усе на світі турбувало; іншими словами, йому все було однаково, він належав до світу і нічого з цим не вдієш. Він зупинив мене посеред вулиці.
– Так, чувак, я знаю, що тебе, напевно, все дістало; ти щойно приїхав у місто і в перший же день нас викидають із дому, і ти думаєш, чим ти на таке заслужив і так далі – разом зі всіма гидкими проблемами – хе-хе-хе! – але подивись на мене. Будь ласка, Селе, подивися на мене.
Я подивився на нього. Він був у майці, порваних обвислих штанях, подраних черевиках; він був неголений, його волосся – божевільне і брудне, його очі налиті кров'ю, і величезний обмотаний палець стирчав у повітрі на рівні серця (він так мусив його тримати); на його обличчі була найбезглуздіша посмішка. Він ходив по колу і роздивлявся довкола.
– Що бачать мої очі? Ох – синє небо. Лонгфело! – Він хитався і блимав очима. І тер свої очі. – Ти колись роздивлявся вікна? Давай тепер поговоримо про вікна. Я бачив справді божевільні вікна, які на мене кривились, і деякі з них були завішені шторами, тому вони наче підморгували. – 3 моряцької торби він витяг «Паризькі таємниці» Ежена Сю і, поправляючи майку, почав у педантичній манері читати: «А тепер справді, Селе, давай оцінювати все, що ми бачимо…»
Він тут-таки забув про сказане і тупо роззирався навколо. Я зрадів, що приїхав. Зараз я був йому потрібний.
– Чому тебе Каміл викинула? Що ти робитимеш?
– Га? – сказав він. – Га? Га?
Ми думали, куди нам піти і чим зайнятись. Я зрозумів, що рішення було за мною. Бідний, бідний Дін – сам диявол ніколи не падав нижче; безумний, із запаленим пальцем, оточений побитими валізками свого сирітського хворобливого життя, розхристаний птах.
– А ходімо пішки в Нью-Йорк, – сказав він, – і поки йтимемо, вивчатимемо, все, що бачитимемо дорогою, -так.
Я витяг свої гроші, порахував їх і показав йому.
– Тут у мене є, – сказав я, – вісімдесят три долари з копійками, і якщо ти підеш зі мною, то поїдемо в Нью-Йорк, а потім – у Італію.
– В Італію? – спитав він. Його очі палали. – Італія, так, як же ми туди доїдемо, Селе?
Я це обдумав:
– Я зароблю трохи грошей, я дістану тисячу доларів від видавців. Ми поїдемо і будемо клеїти всіх божевільних жінок у Римі, Парижі, повсюди; ми сидітимемо в кафе на тротуарах; житимемо в борделях. Чому б не поїхати в Італію?
– Чому 6 ні, – сказав Дін, який зрозумів, що я не жартую, і глянув на мене краєм ока, бо раніше я ніколи не присвячував себе його обтяжливому існуванню; цей погляд був поглядом чоловіка, який востаннє зважує свої шанси перед тим, як зробити ставку. Я подивився на нього й почервонів.
– Що сталося? – запитав я і при цих словах відчув себе жалюгідним. Він не відповів, але продовжував підозріло коситись на мене.
Я намагався згадати все, що він зробив за своє життя і чи не було там чогось, що могло викликати в нього підозру саме зараз. Упевнено й чітко я повторив сказане:
– Поїхали зі мною в Нью-Йорк; я маю гроші. – Я глянув на нього; мої очі повнилися сліз, мені було прикро. Він і досі пильно на мене витріщався. Тепер його очі були порожні й дивилися крізь мене. Напевно, я став віссю нашої дружби, коли він збагнув, що я справді витратив декілька годин, думаючи про нього та про його проблеми, тож він намагався вмістити це в своїй надзвичайно заплутаній та стражденній структурі мислення. Щось клацнуло в нас обох. У мені це було раптове занепокоєння про чоловіка, який був на п'ять років молодший від мене, і чия доля переплелася з моєю протягом останніх років; у ньому це було те, що я зрозумів лише згодом. Він дуже зрадів і сказав, що все вирішено.