Ось ким був Дін – Святим Дурнем.
– Каміл усю ніч ридає, але ти навіть не думай, що вона хоче, щоб ти повернувся, вона сказала, що більше ніколи не хоче тебе бачити, і цього разу її рішення остаточне. Але ти й далі тут стоїш і блазнюєш, і я думаю, що в душі тобі на всіх плювати.
Це була брехня; я краще знав, і я міг усім це сказати. Проте я не бачив у цьому сенсу. Я хотів підійти, обійняти Діна за плечі і сказати: «Так, тепер ви всі ось про що подумайте – цей хлопець теж має свої проблеми, і він ніколи не жаліється і вам з ним завжди було весело саме тому, що він був самим собою, але якщо виявляється, що вам цього не досить, відправте його на ешафот, бо саме це ви хочете зробити…»
Галатея Данкел була єдиною зі всієї компанії, хто не боявся Діна, вона могла спокійно привселюдно його вичитувати. Бувало у Денвері, Дін збирав усіх у темряві з дівчатами і просто говорив, і говорив, і говорив голосом, який колись був гіпнотичним і дивним, і міг притягувати дівчат лише своєю силою та змістом сказаного. Тоді йому було п'ятнадцять, шістнадцять. Тепер його учні були одружені, а дружини його учнів викликали його на килим за розпусту і те життя, яке він втілював у реальність. Я слухав далі.
– Тепер ти їдеш на Схід із Селом, – сказала Галатея, – і що ти думаєш із цього вийде? Так, оскільки тебе більше нема, Каміл мусить сидіти вдома з дитиною – як вона тоді зможе працювати? – і вона бачити тебе більше не хоче, і я її за це не звинувачую. Якщо дорогою зутрінеш Еда, ти йому скажи, щоб повернувся, або я його вб'ю.
От так от просто. Це була сумна ніч. Я відчував себе в жалюгідному сні з дивними братами й сестрами. Потім настала тотальна тиша; колись Дін міг би викрутитись балачками, але тепер він сам затих, стоячи перед усіма, подраний, поламаний, безглуздий, прямо під лампочками, його кістляве божевільне обличчя було вкрите потом і пульсуючими венами і він промовив: «Так, так, так», наче в нього весь час вливалися величні відкриття, і зараз я впевнений, що так усе й було; інші теж це підозрювали і були налякані. Він був БІТОВИМ – коренем і душею Бітників. Що він пізнавав? Він використовував усі свої сили, щоб розповісти мені, що він пізнавав, і вони мені заздрили, заздрили, що я поряд із ним, що я його захищаю і всмоктую його, так само, як вони колись намагалися робити. Вони подивилися на мене. Що ж я, незнайомець, робив на Західному Узбережжі цієї чарівної ночі? Мене пересмикнуло від цієї думки.
– Ми їдемо в Італію, – сказав я і вмив від усього цього руки. Також у повітрі було дивне відчуття материнського задоволення, адже дівчата дивились на Діна, як на кохану і неслухняну дитину, і він зі своїм сумним пальцем і всіма своїми відкриттями добре це знав, і саме тому він зміг у мертвій тиші вийти з квартири, не промовивши ні слова, і чекати на мене внизу, щоб ми визначили час. Ось, що ми відчували відносно привида на тротуарі. Я подивився у вікно. Він самотньо стояв біля дверей і вивчав вулицю. Гіркота, критика, поради, моралізаторство, сум – усе було позад нього, а перед ним була гола та екстатична радість буття.
– А ну ж бо, Галатеє, Марі, ходімо гуляти по джазових забігайлівках і про все забудемо. Дін колись буде мертвий. І що ви йому тоді скажете?
– Чим скоріше він помре, тим краще, – сказала Галатея, наче офіційно озвучила думку майже всіх присутніх у кімнаті.
– Ну, дуже добре, – сказав я, – але тепер він живий, і я даю слово, що ви хочете знати, що він зробить далі, і це тому, що він має таємницю, і ми всі вмираємо з цікавості, а вона йому навпіл розколює голову і, якщо він збожеволіє, – не хвилюйтесь, це буде не ваша вина, а вина Бога.
Вони заперечили сказане; вони запевняли, що я не знаю Діна; вони сказали, що він найбільша наволоч, яка тільки існує на світі, і що, на мій превеликий жаль, я про це колись дізнаюсь. Мене втішало чути їхній протест Рой Джонсон став на бік дівчат і сказав, що знає Діна найдовше і що Дін – лише дуже цікавий та веселий злочинець. Я пішов шукати Діна, і ми коротко про все поговорили.
– Ай, чувак, не хвилюйся, все ідеально й чудово. – Він чухав свій живіт і облизував губи.
Розділ четвертий
Д ІВЧАТА спустились униз, і ми розпочали нашу грандіозну ніч, знову пхаючи машину вулицею.
– Ого-о-о! Погнали! – кричав Дін, і ми застрибнули на заднє сидіння та помчали до маленького Гарлему на Фол-сом-стріт.
Ми вистрибнули посеред теплої, божевільної ночі, слухаючи відголоски дикого тенора, що співав: «Іі-яя! Іі-яя! Іі-яя!», плескання рук під біт музики і крики: «Давай, давай, давай!» Дін мчався вулицею зі своїм пальцем у повітрі, з криками:
– Жени, чувак, жени! – Гурт кольорових чоловіків у вихідних костюмах ревів у перших рядах. Це був салун, укритий тирсою, з маленькою сценою, на якій музиканти тіснилися в капелюхах, граючи над головами людей; таке божевільне місце; безумні розхристані жінки інколи блукали в самих халатах, у сусідніх закапелках билися пляшки. За забігайлівкою, у темному проході за брудними туалетами групи чоловіків та жінок стояли біля стіни, вони пили вино-сподіоді та плювали на зірки – вино та віскі. Тенор без капелюха грав на самому піку чудесної вільної ідеї – підйом та спад від «Іі-яя!» до божевільного «Іі-ді-ліі-яя!», і все це поряд із невпинним громом наляканих до смерті барабанів, на яких вибивав величезний брутальний негр, йому було начхати на все крім своїх порепаних бочок, бай, ратл-ті-бум, бац. Ревіла музика, і тенор це мав і всі знали, що він це мав. Дін схопився за голову посеред натовпу, а натовп був божевільний. Божевільними очима та криками присутні заохочували тенора тримати це далі, і він уставав із колін і знову видував, розливаючись чітким криком над фурором. Шестифутова худа негритянка крутила кістками перед самою дудкою чоловіка, і він просто підставив її до неї: «Іі! Іі! іі!»
Всі хитались і кричали. Гаталея та Марі стояли на стільцях з пивом у руках, вони тряслись і стрибали. Гурти кольорових чоловіків завалювалися з вулиці, навалюючись один на одного, щоб зайти.
– Тримайся, старий – кричав чоловік з голосом, немов тромбон, і так страшно загарчав, що його напевно почули в Сакраменто, а-ха-ха!
– Ого-о! – сказав Дін. Вій чухав свої груди й живіт; піт стікав рікою з його обличчя.
Бум, бам, той барабанщик вибивав свої барабани до самого низу і прокочувався по них назад у гору своїми смертельними паличками, ратліті-бум! Великий товстий чоловік стрибав на платформі, від чого вона прогиналась і тріщала:
– Йо-о!
Піаніст бив по клавішах розпростертими орлиними пазурами лише в інтервалах, коли величний тенор вдихав повітря для наступного заходу – китайські клавіші розбивали піаніно по кожній дощечці – чінк, і дотику – боньк! Тенор зіскочив з платформи і стояв посеред натовпу, граючи навколо себе; капелюх зліз йому на очі; хтось підтягнув його вгору. Тенор відкинувся назад, гупнув по землі ногою і видав жорсткий, дикий вибух, вдихнув, підняв свій ріг, повітря наповнилось високим, широким криком. Дін був прямо перед ним і його лице було опущене над розтрубом, він аплодував та капав своїм потом на ключі чоловіка, і чоловік помітив і сміявся у свій ріг довгим тремтячим божевільним сміхом; усі навколо теж почали сміятись; вони розкачувались і розкачувались; нарешті тенор вирішив зірвати собі дах, він зігнувся і довго тримав високе «Мі», поки все навколо руйнувалось, крики зростали, і я думав, що з найближчої дільниці прилетять копи. Дін був у трансі. Очі тенора дивились прямо на нього; перед ним був божевільний, який не просто розумів, але був небайдужим і хотів розуміти більше, набагато більше ніж можливо, і вони почали за це змагатися; все виходило з рога, більше не було фраз, лише крики і крики, «Бау» і вниз до «Біп» і вгору до «Ііііі!», і вниз до клацання та бокового відлуння звуків рога. Він пробував усе – вгору, вниз, вбоки, догори ногами, горизонтально, на тридцять градусів, на сорок градусів, і нарешті він впав комусь на руки і здався; всі проштовхувалися з криками:
– Такі Такі Оце він видав! Дін витерся хустинкою.
Потім тенор піднявся й попросив повільний біт та з сумом подивився над головами людей на відчинені двері й почав співати «Заплющ очі». На мить усе затихло. Тенор був одягнений у пошарпаний замшевий костюм, фіолетову сорочку, подрані черевики і невипрасувані штани, йому було байдуже. Він був подібний до негритянського Гасела. Його величезні карі очі перейнялися смутком та співом довгих пісень з тривалими виваженими паузами. Але на другому куплеті він прокинувся, схопив мікрофон, зістрибнув зі сцени й нахилився. Щоб видути ноту, він доторкнувся до черевика і витяг ЇЇ вгору до видиха, і видихнув так сильно, що аж захитався і оговтався аж на наступній ноті. «Му-у-у-у-узика гра-а-а-а-ай!» Він відхилися назад обличчям до стелі, низько тримаючи мікрофон. Він трясся і хитався. Потім він нахилився вперед, майже падаючи лицем на мікрофон. «Грай дрімливо для танців» -і він подивився на вулицю, незадоволено скрививши лице, типова крута посмішка Білі Голідей. «Поки ми з тобою коханці» – він хитався в різні боки – «Відпочинок кохання» – він з огидою до всього світу похитав головою – «Все нам буде здаватися» – чим буде здаватися? Всі чекали; він похмуро відповів: «Чудовим». Піаніст узяв акорд. «Крихітка, ти просто заплющ свої гарненькі оченята» – його рот затремтів, він подивився на нас, на мене та Діна, з виразом обличчя, яке наче казало: «Ей, що ж ми всі робимо на цьому сумному коричневому світі?» Потім настав кінець пісні і для цього мала бути довжелезна підготовка, за час якої можна було відправити всі можливі листи до Гарсії навколо світу дванадцять разів, та хіба це когось обходить? Бо тут ми мали справу з кісточками та соком бідного бітового життя на богом забутих вулицях людства; він це сказав і співав: «Заплющ свої…» і видихнув до самої стелі та крізь зорі в далечінь, «Оо-о-о-о-очі!» Похитуючись, зійшов зі сцени, занурившись у свої думки. Він сидів у кутку в гурті хлопців і не звертав на них уваги. Він дивився вниз і плакав. Він був найвеличніший з усіх.