– Так! Так точно! – Побачивши картину на стіні, він завмер. Потім підійшов, придивився, відступив назад, присів, підстрибнув, він хотів її побачити з усіх можливих рівнів та ракурсів і тягнув свою майку з подивом. – Чорт!
Він не уявляв, яке він справляє враження і йому було байдуже. Тепер люди почали дивитись на Діна з материнською та батьківською турботою. Нарешті він був Янголом, яким – я завжди думав – він стане; але, як будь-який Янгол, він уміє злитися й лютувати, і тієї ночі, коли ми всі покинули вечірку та однією дикою бандою перемістились у бар «Віндзор», серафим-Дін невгамовно й демонічно напився.
Знайте, що «Віндзор», під час Золотої Лихоманки най-славетніший готель Денвера і просто цікаве місце, – у великому залі внизу досі в стінах є дірки від куль – був колись домом Діна. Він тут жив з батьком у одній з кімнат нагорі. Він не був туристом. І ось тепер він пив у цьому барі, немов привид свого батька; він, як воду, вливав у себе вино, пиво, віскі. Його лице почервоніло та спітніло, а він нив і кричав на весь бар, потім поплентався через танцювальний майданчик, де з дівчатами витанцьовували пронози заходу, і намагався пограти на піаніно, і обнімався з колишніми в'язнями, і перекрикував увесь галас. Тим часом уся наша тусовка сиділа разом за двома величезними столами. Там були Денвер Д. Дол, Дороті та Рой Джонсони, дівчина з Бафало, Вайомінг, подруга Дороті, Стен, Тім Грей, Бейб, я, Ед Данкел, Том Снарк, ще декілька людей, тринадцять загалом. Долу було дуже весело – він поставив на стіл автомат для горішків, кидав туди копійки та їв горішки. Він запропонував, щоб ми всі щось написали на листівці й відіслали її Карло Марксу в Нью-Йорк. Ми писали божевільні речі. Музика скрипок лунала крізь ніч Ларімер-стріт.
– Чи це не весело? – кричав Дол.
У чоловічому туалеті ми з Діном хотіли вибити двері, але вони були товщиною з дюйм. Я поламав кістку пальця та навіть, нічого не помітив до наступного ранку. Ми були несамовито п'яні. У якийсь момент на столі було п'ятдесят склянок пива. Все, що треба було робити, – це бігати туди-сюди і пити з кожної. Колишні в'язні з Каньйон-сіті гуляли й розмовляли з нами. У фойє, біля салуну, сиділи старі – колишні наглядачі – вони дрімали, опершись на свої палички під старим годинником, що цокав. Колись давно вони теж знали подібне божевілля. Усе навколо крутилося. Повсюди відбувалися гулянки. Була навіть вечірка в замку, куди ми всі поїхали – крім Діна, котрий кудись зник, – у замку ми сиділи за велетенським столом і кричали. На вулиці був басейн і печери. Я нарешті знайшов замок, з якого мав незабаром повстати могутній змій світу.
Потім пізно вночі залишились лише Дін, я, Стен Ше-пард, Тім Грей, Ед Данкел і Томі Снарк, ми були в одній машині з цілим світом попереду. Ми поїхали в Мексиканський квартал, потім до Файв-Пойнтс, ми блукали повсюди. Стен Шепард дурів від задоволення. Він весь час кричав: «Сучий ти син! Хай йому чорт! – високим писклявим голосом і тряс колінами. Дін на нього злився. Він повторював усе, що казав Стен, плювався й витирав з обличчя піт.
– Ми будемо розважатися, Селе, подорожуючи туди до Мексики з цим малим Стеном? Так!
Це була наша остання ніч у священному Денвері, ми її зробили великою та божевільною. Все закінчилось у підвалі, з вином при свічках, а Черіті нишпорила нагорі з ліхтариком. Тепер з нами був кольоровий тип, він звав себе Гомезом. Він кружляв навколо Файв-Пойнтс і йому було на все наплювати. Коли ми його побачили, Томі Снарк крикнув:
– Ей, тебе звати Джоні?
Гомез відійшов, знову пройшов повз нас і кинув:
– Повтори, що ти сказав.
– Я сказав, ти той тип, якого називають Джоні? Гомез поплив назад і знов попробував.
– А ось так на нього схожий? Бо я стараюсь бути схожим на Джоні, але не знаю, як краще.
– Ну, чувак, поїхали з нами! – закричав Дін, Гомез застрибнув і ми поїхали. Ми безперестану шепотіли в підвалі, щоб не сваритися з сусідами. О дев'ятій ранку всі пішли, крім Діна та Шепарда, котрі досі маніакально базікали. Люди піднялися готувати сніданок і чули дивні, підземні голоси:
– Так! Так!
Бейб приготувала величезний сніданок. Час їхати в Мексику наближався.
Дін повів машину на найближчу станцію і перевірив, щоб усе було нормально. Це був «Форд» седан 37-го року, праві бокові двері злетіли і були прив'язані до каркаса.
– Так само, як Мін і Біл, – сказав Дін. – Ми покашляємо й поскачемо вперед у Мексику; це в нас забере кілька днів.
Я подивився на карту – разом було тисячу миль, більшість дороги через Техас, до кордону в Ларедо, потім ще 767 миль через Мексику до великого міста біля тріснутих висот Істмус та Оаксакан. Я навіть не уявляв цю подорож. Це було щось казкове. Це вже не був схід-захід, а магічний південь. Ми уявляли, як уся Західна півкуля ребрами сходить до Вогняної Землі, а ми летимо по лінії землі до інших тропіків та інших світів.
– Чувак, це нарешті приведе нас до ЦЬОГО! – сказав Дін з цілковитою вірою. Він ударив мене по руці. – Ти тільки почекай. Ого! Ура!
Я пішов із Шепардом залагодити решту його денвер-ських справ і познайомився з його бідним дідусем, який стояв у дверях дому й казав:
– Стен-Стен-Стен.
– Що таке, діду?
– Не йди.
– Ой, усе вже вирішено, тепер я мушу їхати; навіщо ти так робиш?
Старий мав сиве волосся, великі мигдалеві очі та напружену божевільну шию.
– Стене, – сказав він прямо, – не їдь. Не примушуй плакати свого старого діда. Не залишай мене знову самого.
Від цієї розмови у мене розривалось серце.
– Селе, – звернувся до мене старий, – не забирай від мене мого Стена. Я водив його в парк, коли він був маленьким і розповідав йому про лебедів. Потім його менша сестра втопилась у тому самому озері. Я не хочу, щоб ти забирав від мене мого хлопчика.
– Ні, – сказав Стен, – ми їдемо. До побачення. – Біль розривав його із середини.
Дідусь узяв його за руку:
– Стен, Стен, Стен, не йди, не йди, не йди.
Ми втекли з похиленими головами, а старий і далі стогнав у дверях свого денверського котеджу на боковій вуличці, буси мерехтіли у дверях, а з переповненої вітальні виглядали меблі. Дід був білий, як аркуш паперу. Він продовжував кликати Стена. У його рухах було щось паралізоване, він не відходив від дверей, просто стояв і бурмотав: «Стен» і «Не йди», – і нервово дивився на нас, поки ми завертали за ріг.
– Боже, Шеп, я навіть не знаю, що сказати.
– Нічого страшного! – пробурмотів Стен. – Він завжди був таким.
Ми зустріли Стенову маму біля банку, де вона знімала для нього гроші. Вона була чарівною білявою жінкою, досі молодою на вигляд. Вона та її син стояли на мрамуровій підлозі банку й перешіптувались. Стен був одягнений у одяг лівайс, піджак і все таке, і виглядав як чоловік, котрий справді їде в Мексику. Тут було його ніжне денвер-ське існування, і він від'їжджав з палаючим тираном Діном. Дін вискочив із-за рогу і вчасно з нами зустрівся. Місіс Шепард наполягла на тому, щоб пригостити нас усіх кавою.
– Бережіть мого Стена, – сказала вона. – Ніхто не знає, що може статись у тій країні.
– Ми всі приглядатимемо один за одним, – сказав я.
Стен з мамою пішли вперед, а я йшов позаду з божевільним Діном; він мені розповідав про написи, видряпані на стінах туалетів Сходу та Заходу.
– Вони абсолютно різні; на Сході вони дурнувато жартують і сміються із звичайних речей, патологічні шматки інформації; на Заході вони просто пишуть свої імена, Ред Огара, Влаффтаун Монтана, був тут, дата, дуже просто, по типу, скажімо, Ед Данкел, і причина вся в страшенній самотності, яка відрізняється лише на тон або зрізану волосинку, коли переїжджаєш Місісіпі.
Перед нами йшов самотній хлопець, його мама була чудовою матір'ю, і вона не хотіла відпускати сина, але знала, що він повинен їхати. Я бачив, що він втікав від свого діда. Нас було троє – Дін шукав свого батька, мій помер, Стен утікав від старого, і разом ми йшли назустріч ночі. Стен поцілував на прощання свою маму посеред натовпу 17-ої вулиці, вона сіла в таксі й помахала нам. Прощавай, прощавай.
Вдома у Бейб ми сіли в машину і попрощалися з нею. Тім поїхав з нами до свого дому за містом. Того дня Бейб була прекрасна: її волосся довге, біле і шведське, на сонці видно її веснянки. Вона виглядала точно, як маленька дівчинка, якою вона й була насправді. У її очах стояв туман. Може, вона приїде до нас пізніше з Тімом – але цього не сталося. Прощавай. Прощавай.