– Ого! – кричав Дін. – Сі! Маньяна!
Музика лунала з усіх боків, найрізномантніша музика. Ми із Стеном випили пару пляшок пива і сп'яніли. Ми майже виїхали з Америки, проте, очевидно, ще досі були в ній та в центрі її найбожевільніших проявів. Пролітали готроди. Сан-Антоніо, аха-ха!
– Так, чоловіки, слухайте мене: ми можемо покрутитись пару годин у Сан-Антоніо, щоб знайти лікарню для Стенової руки, а ми з тобою, Селе, погуляємо й оцінимо ці вулиці – ти подивись на ці будинки через дорогу: видно просто в передню кімнату, гарненькі дочки валяються з журналом «Справжнє кохання», уіі! Ну, пішли!
Ми безцільно їздили містом та питали людей про найближчу лікарню. Вона була в центрі, де все виглядало більш витончено і по-американськи, декілька напіввисо-ток, багато неонового світла, аптеки, проте машини гасали в темряві, наче не було світлофорів. Ми припаркували машину біля в'їзду в лікарню, і я зі Стеном пішов до стажера, поки Дін перевдягався в машині. Зала чекання лікарні була переповнена бідними мексиканськими жінками, деякі вагітні, деякі хворі або з хворими дітками. Це було сумно. Я згадав про бідну Тері й подумав, чим вона зараз займається. Стен чекав цілу годину, поки на його руку подивиться стажер. Його інфекція мала назву, але нам усім було ліньки її вимовляти. Вони вкололи йому дозу пеніциліну.
Потім ми з Діном пішли знайомитися з вулицями мексиканського Сан-Антоиіо. Місто було пахуче і м'яке -найм'якіше повітря, яке я зустрічав, – темне, загадкове і невпинне. У вируючій темряві несподівано з'являлись фігури дівчат у білих банданах. Дін мовчки крався вулицею.
– Ох, це занадто гарно, аби щось робити! – прошепотів він. – Давай просто будемо крастися далі та на все дивитись. Глянь! Глянь! Божевільна більярдна Сан-Антоніо.
Ми зайшли всередину. Десяток хлопців грали в більярд за трьома столами, всі мексиканці. Ми з Діном купили колу, накидали копійок у музичний автомат і грали Вай-ноні Блюз Гаріс, Ліонела Гемптона, Лакі Міліндера і стрибали. Тим часом Дін привернув мою увагу.
– Подивись тепер краєм ока, поки ми слухаємо, як дме Вайноні про пудинг своєї малої, і вдихаємо м'яке повітря, як ти кажеш, – глянь на того малого, малого каліку, який грає в більярд на одному із столів, над ним усі сміються, бачиш, над ним кепкують усе його життя. Інші типи безжалісні, але вони його люблять.
Малий каліка був якимось деформованим карликом з великим красивим обличчям, занадто великим, на якому блищали вологі коричневі очі.
– Чи ти не бачиш, Селе, що він мексиканський Том Снарк із Сан-Антоніо, та ж сама історія по всьому світу. Бачиш, вони йому по заду дали києм? Ха-ха-ха! Чуєш, як вони сміються? Бачиш, він хоче виграти гру, він поставив чотири штуки. Дивись! Дивись!
Ми дивились, як янгольський карлик намагався влучити. Він промазав. Усі інші хлопці зареготали.
– Ох, чувак, – сказав Дін, – і тепер дивись.
Вони тримали малого за комірець і жартівливо його щипали. Він пищав. Він вийшов у ніч і попрощався сором'язливим, милим поглядом. – Ох, чувак, я б так хотів познайомитися з цим крутим малим і дізнатися, про що він думає і яких має дівчат, – ой, чувак, я оп'янів від цього повітря!
Ми вийшли з бару і пройшли декілька темних, таємничих кварталів. Незліченні будинки ховались за зеленими садами, схожими на джунглі; у вікнах ми бачили відблиски :дівчат, бачили дівчат на ганках, дівчат у кущах з хлопцями.
– Я ніколи не знав, яке божевільне Сан-Антоніо! Ти подумай, якою буде Мексика! Поїхали! Поїхали!
Ми побігли назад у лікарню. Стен був готовий і сказав, що йому стало набагато краще. Ми обійняли його і розповіли про все, чим займались.
І тепер ми були готові до останніх ста п'ятдесяти миль до магічного кордону. Ми заскочили в машину й погнали. На той час я був настільки змучений, що спав усю дорогу від Ділі та Енсіналя до Ларедо і не прокинувся, поки вони не припаркувались біля кафе о другій годині ночі.
– Ах, – сказав Дін, – кінець Техасу, кінець Америки, і більше ми не знаємо.
Було надзвичайно спекотно – з нас рікою стікав піт. Не було нічної роси, не можна було вдихнути повітря, нічого, крім мільярда мошок, які розбивалися об лампочки, і низького гнилого запаху гарячої річки поблизу – Ріо Гранде, яка починається у холодних Скелястих Горах та зрошує світові долини, щоб поєднати свою спеку з болотами Місісіпі біля великої Затоки.
Того ранку Ларедо було зловісним містечком. Навколо блукали всілякі таксисти і прикордонні щури, всі в пошуках можливостей. їх було небагато в цей пізній час. Це було дно, піна Америки, де тонули всі її злодії, де дезорієнтовані люди знаходять те інше місце, де можна зникнути. У важкому сироповому повітрі пахло контрабандою. Копи були червонолиці, похмурі, спітнілі, до них так просто не підійти. Офіціантки брудні, з виразом огиди на обличчі. Удалині в нічному повітрі відчувалась велична присутність цілої великої Мексики і запах смажених тортій. Ми не уявляли, якою насправді буде Мексика. Ми знову були на рівні моря, коли перекушували, ледве ковтаючи їжу. Я все одно все замотав у серветки. Нам було страшно і сумно. Проте все змінилось, коли ми переїхали таємничий міст через річку і наші колеса з'їхали на офіційну мексиканську землю, хоча це був лише асфальт для прикордонної перевірки.
Просто через вулицю починались Мексика. Ми дивились із подивом. Несподівано для нас усе виглядало, як Мексика. Була третя година ранку, і хлопці в солом'яних капелюхах і білих штанях десятками вештались біля магазинів.
– Ти подивись на цих типів! – прошепотів Дін. -Оо, – він м'яко видихнув: – Чекай, чекай.
Вийшли мексиканські прикордонники, посміхаючись, і запитали чи ми можемо показати наш багаж. Ми так і зробили. Ми не могли відвести очей від іншого боку вулиці. Нам хотілося побігти туди й загубитись у тих таємничих іспанських вуличках. Це було лише Нуево Ларедо, але для нас це виглядало, як Священна Ласа.
– Чувак, ці хлопці не сплять усю ніч, – прошепотів Дін.
Ми поспішили розібратися з нашими документами. Нас попередили, щоб після кордону не пили воду з крану. Мексиканці байдуже оглянули наші речі. Вони не нагадували офіційних типажів. Вони були ліниві та лагідні. Дін не міг відвести від них погляду. Він обернувся до мене:
– Бачиш, які в цій країні копи. Я в це не вірю! – Він потер свої очі. – Мені сниться сон.
Потім настав час поміняти наші гроші. Ми побачили величезні купи песо на столі та зрозуміли, що вісім песо дорівнюють американському долару або щось приблизне. Ми поміняли більшість своїх грошей та із задоволенням засунули великі пачки в кишені.
Розділ п'ятий
МИ сором'язливо та з подивом розглядали Мексику, тоді як десятки мексиканців стежили за нами з-під таємничих брилів. Далі було чутно музику і цілодобові ресторани з димом, який виповзає у двері.
– Уіі, – м'яко прошепотів Дін.
– От і все! – усміхнувся мексиканський прикордонник. – Ви, хлопці, готові. їдьте далі. Вітає вас Мехіко. Гарно вам розважитись. Дивіться за своїми грішми. Будьте уважні за кермом. Я вам особисто це все кажу, я – Ред, всі мене звуть Редом. Питайте Реда. Гарно їжте. Не хвилюйтесь. Усе добре. В Мехіко не складно добре провести час.
– Так! – здригнувся Дін, і ми м'яко перейшли дорогу в Мексику, припаркували машину й пішли іспанською вулицею в тьмяне коричневе світло.
Старі чоловіки сиділи вночі на стільцях і були схожі на східних наркоманів та пророків. Ніхто за нами не стежив, проте всі знали, що ми робимо. Ми різко завернули у задимлену їдальню і ввійшли в музику кампо гітаристів з американського програвача 30-х років. Мексиканські таксисти в сорочках з короткими рукавами та мексиканські хіпстери сиділи на табуретках і поїдали безформенні маси тортилій, бобів та ще чогось. Ми купили три пляшки холодного пива – cerveza - приблизно за тридцять мексиканських центів або десять американських центів за пляшку. А ще й пачки мексиканських сигарет по шість центів кожна. Ми дивувалися й дивувалися з наших мексиканських грошей, яких так надовго вистачало, грались ними, роздивлялись навколо і всім усміхалися. Позаду нас лежала вся Америка і все, що ми з Діном знали про життя загалом та про життя на дорозі. Ми нарешті знайшли магічну землю наприкінці дороги, і ми ніколи не уявляли, наскільки це буде чудово.