– Дивись, Селе, ти не можеш цього пропустити.
Я подивився. Ми їхали через болота, і біля дороги йшли дивні обідрані мексиканці з мачете, прив'язаними до їхніх мотузяних поясів, дехто зрізав кущі. Вони всі зупинились подивитися на нас порожніми поглядами. Крізь густі кущі ми час від часу помічали халупки зі стінами, наче з африканського бамбука, халупки просто з патичків. Дивні молоді дівчата, темні, немов місяць, дивились із таємничих вкритих зеленню дверей.
– Ой, чувак, я хотів би зупинитись і побазікати з цими дівчатками, – кричав Дін, – але знайте, що стара або старий завжди десь поряд, десь за сто ярдів, збирає хмиз або пасе худобу. Вони ніколи не самі. Ніхто ніколи не сам у цій країні. Поки ти спав, я зацінив цю дорогу і цю країну, і якби я тільки міг розповісти про всі свої думки, чувак! -Він спітнів. Його очі були червоні та божевільні, а проте смиренні й ніжні – він знайшов людей, подібних до себе. Ми котились через безкінечні болота сорок миль на годину:
– Селе, я думаю, що ця країна ще не скоро зміниться. Якщо ти поведеш, я тепер посплю.
Я сів за кермо і їхав у власних думках через Лінерес, через гарячі краї боліт, через палаюче Ріо-Сото-ла-Маріна біля Гідальго і так далі. Велика зелена долина, немов джунглі, укрита нивами, відкрилася переді мною. Гурти чоловіків дивились, як ми переїжджаємо по вузькому старомодному мосту. Під ним протікала гаряча річка. Потім ми піднялись вище, і знов з'явились пустельні краї. Попереду було місто Грегорія. Хлопці спали, і я був за кермом на самоті, у вічності, а дорога бігла прямо, немов стріла. Це не те що їхати через Кароліну, Техас, Аризону, або Ілінойс; це ніби їдеш через увесь світ, у місця, де ми нарешті пізнаємо себе серед світових Індіанців Фелахів, де знайдеться найважливіша частина базової примітивності, людство, яке протікає поясом через екваторіальний живіт світу від Малаї (довгий ніготь Китаю) до Індії – великий субконтинент від Аравії до Мароко, до тих самих пустель і джунглів Мексики, і через хвилі до Полінезії, до містичного Сіаму, закутаного в жовтий халат, і знов по колу, по колу, доки не почуєш трагічний плач біля стін Кадіса в Іспанії, котрий чутно за 12000 миль у глибинах Столиці Світу – Бенаресі. Ті люди безсумнівно індіанці, і зовсім не Педри й Пончі з дурних американських байок – у них високі вилиці, косі очі та м'яка поведінка; вони не дурні, вони не клоуни; вони чудові, серйозні індіанці, і вони є родовищем людства та його батьками. Хвилі китайців, проте земля – штука індіанців. Вони така ж невід'ємна частина «історії» пустелі, як каміння на пустельній землі. І вони це знали, коли ми проїжджали, начебто важливі американці-багатії, що гуляють їхніми землями; вони знали, хто батько і хто син античного життя на землі, проте нічого не казали. Коли руїна прийде на світ «історії» та Апокаліпсис фелахів укотре повернеться, люди будуть знову дивитись тими ж очима з печер Мексики та Балі, де все почалось і де Адама вигодували та навчили знати. Ці думки наростали, поки ми їхали в машині до спекотного залитого сонцем міста Грегорії.
До цього, у Сан-Антоніо, я обіцяв Діну жартома, що дістану йому дівчину. Це було парі та виклик. Коли я заїхав на заправку біля сонячної Грегорії, якийсь малий перейшов босими ногами дорогу з величезною сонцезахисною пластиною і запитав, чи хотів би я її купити:
– Подобається? Шістдесят песо. Наblа Espanol? Sesenta peso. Мене звати Віктор.
– Мм-ніі, – сказав я жартівливо, – купити сеньоріта.
– Добре, добре! – закричав він радісно. – Я дістану вам дівчат, коли завгодно. Зараз дуже пече, – додав він скрушно. – Нема гарних дівчат, у спекотний день. Чекайте на вечір. Подобається тінь?
Я не хотів захисту від тіні, але хотів дівчат і розбудив Діна.
– Ей, чувак, я сказав у Техасі, що дістану тобі дівчину, – так ось, розтрусіть свої кістки і прокидайтесь, хлопці; нас чекають дівчата.
– Що? Що? – заволав Дін, підскочивши весь розхристаний. – Де? Де?
– Цей хлопець Віктор покаже нам, де.
– Ну так, давай, давай! – Дін вискочив з машини й потиснув Вікторові руку. Навколо станції крутився гурт хлопців, вони сміялись, половина була боса, всі в обвислих солом'яних капелюхах.
– Чувак, – сказав мені Дін, – чи це не гарний спосіб провести день? Це набагато краще від денверських більярдних. Вікторе, ти маєш дівчат? Де? A donde? - крикнув він іспанською. – Чуєш, Селе, я розмовляю іспанською.
– Запитай, чи він може дістати трави. Ей, малий, у тебе є ма-ри-ху-ана?
Малий серйозно кивнув головою:
– О, коли завгодно, чувак. Ходімо зі мною.
– Ііі! Уііі! Ооо! – кричав Дін. Він зовсім прокинувся і стрибав на сонній мексиканській вулиці. – Ходімо разом!
Я давав «Лакі Страйкс» іншим хлопцям. Вони діставали море задоволення від нас, особливо від Діна. Вони повертались один до одного, прикриваючись долонями, і торохтіли про божевільного американця.
– Бачиш, Селе, вони говорять про нас і регочуть. О боже мій, що за світ!
Віктор сів з нами в машину, і ми поїхали. Стен Шепард міцно спав і прокинувся саме під час цього божевілля.
Ми виїхали в пустелю на інший кінець міста і звернули на розбиту дорогу, від якої машину трясло, як ніколи. Попереду був дім Віктора. Малесенька халупка стояла на краю рівнини, вкритої кактусами та кількома деревами, а на ґанку сиділо декілька чоловіків.
– Хто це? – збуджено крикнув Дін.
– Це мої брати. Моя мама теж там. Сестра теж. То моя сім'я. Я одружений, живу в центрі.
– О, що там з твоєю мамою? – здригнувся Дін. – Що вона скаже про марихуану?
– Ой, вона мені її дістане.
Поки ми чекали в машині, Віктор вийшов, побіг до будинку, сказав пару слів старій жінці, котра відразу почала збирати сухий цвіт марихуани, який зірвали з рослин та залишили сушитися на пустельному сонці. Тим часом брати Віктора вишкірялись на нас із-під дерева. Вони хотіли підійти до нас знайомитись, проте в них забрало би багато часу підвестись та пройтись. Віктор повернувся, солодко усміхаючись.
– Чувак, – сказав Дін, – цей Віктор – наймиліший, иайкрутіший, найбожевільніший малий демон, якого я бачив у своєму житті. Ти тільки подивись на нього, як він круто повільно йде. Тут не треба поспішати.
Постійний, невгамовний пустельний вітерець задував у машину. Було дуже жарко.
– Бачите, як жарко? – сказав Віктор, сідаючи біля Діна на передньому сидінні та показуючи на розжарений дах «Форду». – Маєте ма-ри-ху-ану і вже не так жарко. Чекайте.
– Так, – сказав Дін, поправляючи свої темні окуляри, – я чекаю. Звичайно, Вікторе, хлопчику мій.
У цей час високий брат Віктора плентався до нас із горою трави на газеті. Він скинув її на руки Віктору, обперся на двері машини, щоб кивнути нам, посміхнутись і сказати: «Привіт». Дін теж кивнув і приємно йому посміхнувся. Ніхто не говорив; усе було добре. Віктор скрутив косяк небаченого розміру. Він скрутив (використовуючи коричневий паперовий мішок) виличезну сигару «Корона» із трави. Косяк був велетенський. Дін дивився на нього витріщеними очима. Потім підпалив і передав далі. Тягти з цієї штуки було наче нахилятись над каміном та вдихати. Воно заходило в горло одним великим ударом тепла. Ми тримали дим у собі та майже одночасно видихали. Ми одразу накурились. Піт замерз у нас на лобі, і раптом ми відчули себе на пляжі в Акапулько. Я подивився в заднє скло, там був ще один брат, найдивніший з братів Віктора – високий індіанець-перуанець із торбою через плече, – він спирався на стовп, занадто сором'язливий, щоб підійти та потиснути руку. Здавалось, наче машина оточена братами, бо з'явився ще один з боку Діна. Сталась най-дивніша річ. Усі так накурились, що звичайні формальності були безглузді, і всі зосередились на речах, які цікавили невідкладно, і тепер були лише дивні американці та мексиканці, котрі базікають між собою в пустелі, та дивна можливість близько бачити обличчя, пори шкіри, мозолі на пальцях, та сконтужені вилиці іншого світу. Індіанські брати почали тихо говорити про нас та коментувати; ми бачили, як вони роздивляються й порівнюють враження, або поправляють чи змінюють погляд: «Ага, ага», – поки Дін, Стен та я говорили про них англійською.
– Подивіться на того дивного брата он там позаду, який ні на йоту не зрушив від стовпа і не зменшив силу своєї задоволеної смішної сором'язливої усмішки. І ось цей, зліва від мене, старший, більш упевнений у собі, але сумний, на чомусь зациклений, може; він волоцюга в місті, тоді як Віктор щасливо жонатий, він як якийсь чортів єгипетський король. Ці чуваки справжні чорти. Я такого ніколи не бачив. І вони говорять про нас і цікавляться нами, бачите? Так само, як і ми, але зі своїми відмінностями, їхня цікавість, мабуть, зациклена на тому, як ми одягнені, – як і наша, якщо подумати, – але їм дивні речі, які в нашій машині, та наш сміх і, можливо, те, що ми інакше пахнемо. Тим не менше, я б око віддав, щоб дізнатися, що вони про мене говорять. – І Дін попробував. – Гей, Вікторе, чувак, що тільки-но сказав твій брат?