Віктор повернув до Діна сумні накурені коричневі очі:
– Ага, ага.
– Ні, ти не зрозумів моє запитання. Про що говорять хлопці?
– А, – здивувся Віктор, – тобі не подобається ця ма-ри-уана?
– Та ні, все добре! Про що ви розмовляєте?
– Розмовляєте? Так, розмовляємо. Як вам Мексика?
Було важко дати собі раду без спільної мови. І всі стихли і стали спокійними і знов накуреними, всі просто насолоджувались пустельним вітерцем та обдумували різноманітні національні, етнічні й особисті думи вічності.
Настав час для дівчат. Брати повернулись на свою базу під деревом, мати дивилась зі свого сонячного ганку, а ми повільно поїхали назад у місто.
Цього разу погойдування машини не було неприємним; це була найприємніша та найграціозніша подорож на світі, наче через блакитне море, а Дінове обличчя було залите незвичайним світлом, немов золото, і він нам казав розуміти пружини машини та оцінити подорож. Ми підстрибували, і навіть Віктор усе розумів і сміявся. Потім він показав ліворуч, куди треба їхати до дівчат, і Дін, дивлячись вліво з неймовірним задоволенням, нахилився в той бік, покрутив кермо й повіз нас м'яко і впевнено до нашої мети, водночас слухаючи спроби Віктора говорити і грандіозно та небагатослівно промовляючи:
– Так, звичайно! Я в житті б не сумнівався! Вирішено, чувак! О, саме так! Чому ж, боже милий, ти мені кажеш найприємніші речі? Звичайно! Так! Поїхали! – На це Віктор відповідав суворо з феноменальною іспанською красномовністю. Одну божевільну мить я думав Дін розуміє все, що той говорив, із справжньою природною інтуїцією, а Дінове палюче щастя незбагненним чином пробудило у ньому генія миттєвого розуміння. А ще в таку мить він був надзвичайно схожий на Франкліна Делано Рузвельта -якась ілюзія в моїх палаючих очах та розплавленому мозку – я аж підскочив зі свого місця й ахнув від подиву. Крізь міліарди голочок райського сяйва я намагався роздивитися фігуру Діна, він виглядав, немов Господь Бог. Я був такий накурений, що мусив обпертися головою на спинку крісла; стрибки машини пробивали мене судомами екстазу. Сама думка про те, щоб подивитись у вікно на Мексику – яка на той момент була чимось іншим у моїй голові, – означала видертися з якоїсь блискучої валізи з коштовностями, в яку страшно заглянути очима, а скарбів та багатства в ній занадто багато, щоб сприйняти все одразу. Я ковтнув слину. Я бачив, як потоки золота течуть крізь небо прямо крізь подраний дах старої бідної машини, крізь мої очі, вони в них уливалися; вони були повсюди. Я глянув у вікно на гарячі сонячні вулиці й побачив у дверях жінку і подумав, що вона чує кожне наше слово й киває головою – рутинні параноїдальні видіння після трави. Проте потік золота не припинявся. На якийсь час я перестав усвідомлювати розумом те, чим ми займаємось, і оговтався лише пізніше, коли виглянув із вогнища й тиші, наче вийшов зі сну у світ чи з порожнечі в сон, і хлопці пояснили мені, що ми припаркувались біля дому Віктора, і він уже стоїть біля дверей машини із своїм маленьким сином на руках, і ось показує його нам.
– Бачите мою дитину? Його звати Перез, йому шість місяців.
– Та ну, – сказав Дін, його обличчя було й досі, як у святого, від зливи надзвичайного задоволення та блаженства, – він найгарніша дитина, яку я коли-небудь бачив. Подивіться на ці очі. Тепер, Селе й Стене, – продовжував він, повернувшись до нас із серйозним та ніжним поглядом, – я хочу, щоб ви звернули особливу увагу на очі цього маленького мексиканського хлопчика, сина нашого чудового друга Віктора, та уявіть, як він ввійде в життя дорослого чоловіка з такою душею, котра розповість про себе через вікна, якими є його очі, а такі чарівні очі справді вказують на найдобрішу душу.
Це була прекрасна промова. І це була прекрасна дитина. Віктор сумно подивився на свого янгола. Ми всі хотіли мати такого сина. Наше здивування душею хлопчика було таким сильним, що він щось відчув та почав кривитись і гірко плакати через якесь невідоме горе, яке ми не могли залагодити, бо воно було закопане занадто глибоко в незліченних таємницях та глибинах часу. Ми перепробували все; Віктор заціловував його в шию, гойдав його, Дін кудкудакав, я нахилився й погладив маленькі дитячі ручки. Плач ставав голосніше.
– Ох, – сказав Дін, – мені страшенно жаль, Вікторе, ми його засмутили.
– Він не сумний, діти плачуть. – У дверях, позаду Віктора, занадто сором'язлива, щоб вийти, стояла його маленька босонога дружина, з ніжним хвилюванням вона чекала, поки дитинка знов опиниться в неї на руках, вона була така коричнева і м'яка. Віктор, показавши нам свою дитину, знову сів у машину і гордо вказав направо.
– Так, – мовив Дін, розвернув машину й налаштував її на вузькі алжирські вулички з обличчями з усіх боків, які дивилися на нас з тендітною цікавістю. Ми приїхали в бордель. Велична заштукатурена споруда стояла на золотому сонці. Надворі, спираючись на карниз вікна борделя, чекало двоє копів у обвислих штанях. Сонні та замучені нудьгою, вони зиркнули на нас, коли ми заходили, і пробули там усі три години, поки ми розгулювали під їхнім носом, аж доки ми не вийшли в сутінках і за бажанням Віктора дали їм еквілент двадцяти чотирьох центів кожному, лише заради форми.
Всередині ми знайшли дівчат. Деякі лежали на диванах біля танцмайданчика, деякі випивали за довгим баром праворуч. У центрі була арка, що вела в маленькі кабінки, які нагадували будки; що в них перевдягаються в купальники на міських пляжах. Ці кабінки стояли на залитому сонцем дворі. За баром стояв господар, молодий хлопець, котрий одразу вибіг до нас, коли ми сказали, що хочемо послухати мамбо, і повернувся з платівками, в основному Переза Прадо, і увімкнув їх через колонку. За мить усе місто Гре-горія чуло, як гарно проводять час у Сала-де-Вай. У самому залі гуркіт музики – бо це правильний спосіб слухати музичний програвач, і саме для цього він створений – був настільки потужний, що Діна, Стена й мене на мить пройняло усвідомлення того, що ми ніколи не могли слухати музику так голосно, як нам хотілось, і саме так голосно нам хотілося її слухати. Вона дула і здригалася просто в нас. За кілька хвилин половина села повисла у вікнах, дивлячись, як американос танцюють із дівчатами. Люди стояли, одне біля одного, з копами, на земляному тротуарі, з нудьгою спираючись на підвіконники. «Більше Мамбо Джамбо», «Чатануга де Мамбо», «Мамбо Нумеро Очо» -всі ці фантастичні номери звучали й розлітались крізь золотий таємничий день, немов звуки, які хотілося б почути в останній день світу та під час Другого Пришестя. Труби здавались такими голосними, що я думав, їх можна було почути в пустелі, звідки вони так чи інакше беруть свій початок. Барабани були безумні. Біт мамбо – це конго-біт із Конго, річки Африки та світу; це справді – біт світу. Ууум-та, та-пумпум, ум-та та пум-пум. З колонки нас обливало монтунос піаніно. Крики лідера були, немов потужні подихи повітря. Остання партія труб, яка прийшла разом із кульмінацією барабанів на конго та бонго барабанах, на величній безумній платівці Чататонга, на мить заморозила Діна на місці, аж поки він не здригнувся й почав пітніти; потім труби вдихнули сонне повітря своєю гучною луною, наче у печері, його очі стали великі та круглі, наче побачили Диявола, і він міцно їх заплющив. Мене самого трясло, як ляльку; я чув, як труби ріжуть світло, я на нього дивився і трясся у своїх чоботях.
Під швидке Мамбо-Джамбо ми шалено танцювали з дівчатами. Крізь наші божевільні видіння ми почали розрізняти їхні особисті риси. Вони були чудовими дівчатами. Найдивніше те, що найбожевільніша з них була наполовину індіанка, а наполовину біла, з Венесуели, їй було лише вісімнадцять. Зовні вона, мабуть, була з гарної сім'ї. Сам бог знає, чому вона продавала своє тіло у Мексиці в такому віці та з такими ніжними щоками. Якесь страшне горе її сюди привело. Вона пила без будь-якої міри. Заливала в себе випивку, коли здавалось, що її от-от знудить. Вона весь час перекидала випивку, і це лише для того, щоб ми витратили якомога більше грошей. Одягнена в розхристаний халат посеред білого дня, вона шалено танцювала з Діном, вчепилась йому в шию і благала, і благала про все на світі. Дін був такий накурений, що не знав, із чого починати, з дівчат чи з мамбо. Вони побігли до кабінок. До мене підсіла товста нецікава дівчина з песиком, котра розізлилась на мене, коли мені не сподобався пес, бо він весь час мене кусав. Вона пішла на компроміс, десь зачинивши його, але поки вона повернулась, мене підчепила інша дівчина, гарніша, хоч не найкраща, вона впилась мені в шию, немов п'явка. Я намагався вирватись, щоб бути з шістнадцятилітньою кольоровою дівчинкою, яка сиділа в кінці залу, похмуро розглядаючи свій пуп через дірку в суконці-сорочці. Я не міг цього зробити. Стен мав п'ятнадцятилітню дівчинку з мигдалевою шкірою і суконкою, яка була зашпилена трохи зверху і троху знизу. Було безумно. Десь із двадцять чоловіків дивилися у вікна.