Не зуміли зламати їхнього опору і ми. Після фінального свистка судді матчу над стадіоном імені М. С. Хрущова пролунав голос диктора. Він повідомив, що «Пахтакор» взяв гору над «Торпедо». Все! В чемпіонаті була поставлена остання крапка. Ми стали чемпіонами країни, незалежно від результатів останнього туру.
Я дивлюсь на стадіон і не вірю своїм очам: він палає тисячами саморобних смолоскипів. Я багато мандрував по світу, але такого бурхливого прояву радості ніде не бачив. Люди обнімаються, як рідні, цілуються, щось вигукують, і майже в кожного в руках газета, охоплена полум’ям. В небо злітають ракети — білі, жовті, зелені, червоні. Десь взявся і оркестр. По трибунах пробігають проміння прожекторів кінорепортерів. Над стадіоном, заповнюючи вечірнє небо, пливе і шириться нескінченне «Ура-а-а!».
Час розходитись по домівках, але глядачі не залишають трибун. Вони вимагають, щоб їхня улюблена команда знову з’явилась на полі. І хлопці виходять, ледве встигнувши помитись. Їх підхоплюють на руки, несуть повз палаючі трибуни, качають, обнімають, бажають здоров’я, нових успіхів. І ще й ще злітають у небо ракети, гримить «Ура!», штормовими перекатами вриваючись на вулиці Києва, линучи всіма магістралями нашого чудового міста.
А в цей час у роздягальні знімають останні епізоди цього дня кінорепортери, цілуються, поздоровляючи один одного, тренери Соловйов і Пономарьов, а ми, футболісти, приймаємо від своїх поклонників своєрідний приз — дев’ятикілограмовий шоколадний торт.
Але і після цієї перемоги нам не можна відпочивати. Залишається останній матч — з московським «Локомотивом». Сидячи в експресі, який везе нас у столицю, ми говоримо один одному:
— Давайте тепер, коли можна вже не думати про очка, покажемо все, на що здатна наша команда.
— Не забувайте, — нагадує Соловйов, — що в Москві ви вже гратимете як чемпіони. Отже треба довести, що це високе звання дісталося нам не випадково. Покажіть найвищий клас, хлопці!
І команда зіграла цей матч у відмінному стилі. Хлопці діяли вільно і невимушено, імпровізуючи по ходу гри. Якби залізничники відібрали в нас два очка, вони могли б ще боротись за призове місце. Але це було їм не під силу, хоч першими відкрили рахунок вони.
Ось Андрій Біба метрів з 35 забиває у відповідь такий гол, що на трибунах здіймається овація. Ось Віктор Каневський примушує Маслаченка знову двічі виймати м’ячі з сітки, забивши їх з такою силою, — що після гри воротар «Локомотива» чесно визнав:
— Мені здалося, що м’яч прорвав сітку і полетів на трибуну. Я спершу навіть не зрозумів, де саме він пройшов у ворота.
Без усякого напруження довівши рахунок до 4:1, ми перестали грати, бо матч уже втратив будь-який інтерес. На ворота замість Макарова став Клюєв і… пропустив два м’ячі. Але це вже не мало ніякого значення. Ми добилися головного — показали, що команда київського «Динамо» може продемонструвати футбол справді високого класу.
То була для нас остання гра в чемпіонаті країни, але не остання в сезоні. Ми мали ще провести три товариські матчі проти англійських команд: «Астон Вілла», «Евертон» і «Арсенал» Ми дуже втомилися за сезон і з радістю скористались маленьким відпочинком перед виїздом за кордон.
Тільки тепер ми могли спокійно проаналізувати всі свої матчі, пригадати все цікаве, підбити остаточні підсумки. «Динамо» Києва набрало 45 очок, забило 58 м’ячів, пропустило 28 — на три більше, ніж харківський «Авангард». Тринадцять турів підряд ми пройшли без поразок. Команда здобула 18 перемог, зробила 9 нічиїх і тільки тричі йшла з поля переможеною. Баланс торпедівців був набагато гірший — 19 перемог, 3 нічиї, 8 поразок. У фіналі тільки наша команда не знала гіркоти поразки і не віддала жодній іншій команді двох очок. Нарешті, граючи на своєму полі, ми втратили мінімум очок — три. Інші 12 матчів ми вдома виграли.
Але головне полягало не в цих цифрах, а в самому факті. Чверть століття розігруються в нашій країні чемпіонати з футбола. І ніколи не було випадку, щоб хоч одна периферійна команда зуміла обійти 5–6 столичних клубів і зайняти перше місце. Саме київським динамівцям судилося порушити традицію, яка робила команди Москви гегемонами радянського футбола.
Я пишу все це для того, щоб, скажімо, принизити роль столичних клубів у радянському спорті і, навпаки, вихвалятися заслугами нашого колективу. Ні, не в цьому річ. Московські команди завжди задавали і задаватимуть тон у футбольному житті країни, нарешті вони були і залишаються основою національної збірної СРСР. Але тільки той, хто в повній мірі може уявити собі складність боротьби за першість, зрозуміє, якого успіху досягли кияни. Отже, як не пишатись цим? І хіба треба, боячись здатися нескромним, принижувати таке спортивне досягнення? Нарешті, наш успіх — це ще один успіх усієї республіки, яка в сезоні 1960 року довела, що взяла курс на справді висококласний футбол, а в сезоні 1961 року, йдучи цим курсом, відвоювала всі перші місця в радянському футболі. Адже через кілька днів після нашої перемоги Україна святкувала ще одну, не менш видатну — «Шахтар», керований нашим колишнім тренером Олегом Олександровичем Ошенковим, переміг «Торпедо» і перевіз з Москви до Донецька Кубок СРСР.