Остап Вишня
НА ГОНЧАРІВЦІ
Чолом тобі, перший повістяре народу малоросійського, преславний Грицьку Квітко-Основ'яненку!*[1] Чолом тобі з-поза Лопани, з тих країв, де хотів був ти посватати сто з гаком літ тому пришелепуватого Стецька Кандзюбу, з Прокоповою Шкуратовою донькою Уляною*.
Привіт тобі з Гончарівки...
На таксі вже я їжджу на Гончарівку.
І вже на тім місці, де колись попід тином тікав Прокіп Шкурат до «вольної», — вже там деренчить люто електричний вентилятор в друкарні імени Валерія Межлаука*, а на вигоні, де співала з дівчатами Уляна Шкуратова та паслись його бузівки, — там тепер сквер з клумбами, і на тих клумбах широколисті кани червоними квітами подорожнім накивують.
І вигін уже тепер не вигін, а «Майдан Червоного міліціонера».
Така тепер Гончарівка.
Уже спориші там бруком придавлено, і хоч «здалека ще видно Холодну Гору», та поміж Гончарівкою й горою Холодною побігли на теплі краї рейки блискучі*.
І як біжить мостом залізничим над Гончарівкою К2, що аж з Ленінграду на Туапсе, тоді здригається Гончарівка, а стара Леусиха христиться.
Вже й Леус помер.
Його хата якраз за Шкуратовим подвір'ям стоїть. Довго жив Леус.
Він іще пам'ятав, як за олійним заводом Маслотресту болото було з осокою, з очеретом, з крячками й з крижнями...
Тепер уже ніхто не вміє так чумарок шити, як шив старий Леус.
Помер Леус, померли й чумарки, зосталися пальта з Церобкоопу, а на місці осоки й болота мій голубоокий Вячко на велосипеді фірми “Stern” їздить та Прокопові Шкуратові нащадки по двадцять чотири хавтайми на день грають*.
Вже на місці того болота ростуть груші та яблуні і не одна Уляна в «Яблуневий полон» потрапляє.
Та й груші вже всихають, бо почувають, що скоро широка колія трамваю на їхніх коріннях ляже, бо вже носили астролябію поміж грушами.
Ах, уславлений у віках, перший повістяре народу малоросійського, Григорію Квітко-Освов'яненку!!
Не така вже Гончарівка, як була вона сто а гаком літ тому, коли хотів був ти посватати пришелепуватого Стецька Кандзюбу з Прокоповою Шкуратовою донькою, Уляною.
І Уляни не такі.
Вже не розгортають Уляни хусток і не сумують над ними, співаючи:
Хусточка моя, шовковая,
Обітри мої слізоньки,
Нехай же, нехай же від їх
Полиняють квітоньки.
Замість хусток жовтогарячі в їх капелюшки, замість слізоньок у піснях «пузирочки»:
Де ти жодиш, де ти бродиш,
Сербіяночка моя,
Пузирки в кармані носиш,
Отруїть хатіш міня.
Померли й Шкурати.
Померли з самогонки, коли віки притрусили «вольні», коли революція позачиняла «марнопольки».
Шкуратові нащадки вже не просовуються тінню попід тинами, не вигукують, озираючись:
Як у волю я нап'юся,
Чорта й жінки не боюся,
Спи, жінко, спи!
Вони тепер вільно йдуть до церобкоопу, вільно беруть «хлібне вино» й хилять досхочу, а потім уже б'ють боєм смертним жінок своїх...
Не така тепер Гончарівка.
І тільки «Стецьки, Одарки» та «одставні салдати Скорики» підтримують славу твою, преславний перший повістяре народу малоросійського, Грицьку Квітко-Основ'яненку!
Вони живі ще, і не стерли їх з лиця землі гончарівської довгі віки.
Я бачу частенько одставного салдата Скорика, що «на всьом свєту пабувал, усю Туреччину ісхаділ, і в Расєю захаділ».
Тепер він за члена правління житлокоопу № 000 і керує його, житлокоопу, справами.
І коли я, на браву його постать дивлячись, питаю його:
—Що ви з своїм житлокоопом робите?
Він, во фрунт стаючи, лепортує:
— «Раз у прошлому годі, булі ми у паході, у дікам народі. Сємдєсят городов разорілі, тридцать полонілі, а одін траншеямі осаділі»... Што нам жітло-кооп? «Ми усьо знаїм: відалі, как єто дєлається у Франції і у Турєччинє, і у Расєї».
— А будинки руйнуються?!
— «Постой! Дєлаїш темпи без флігельманта. Прєждє надобно сполніть закон»!
Одарко, докладай!
Тоді старечою ходою з ґанку злазить Одарка й люто шамотить:
— А ота в шляпці, з п'ятого номера сьогодні цілу курку з базару принесла. Вона, гадюка, що-дня курку їсть. А проходить повз мене, так і не дивиться, бариня яка!?
— Ич, какая! — Скорик каже.— Доканаїм! «Уш з єтакими нє справиться-та! І пагразнєй попадались і у Франції, і у Туреччині, і у Расєї, і где ми ня паходах хаділі. та і тих за пояс затикалі».
І йде тоді одставний салдат Скорик до Стецька. Стецько з-за Харкова перебрався давненько вже на Гончарівку.