Він оженився там з колишньою курсисткою бестужівських курсів.
Уже він рота не роззявляє, сам до себе не сміється і, зустрічаючись з сусідами, не питає:
— А що у вас сьогодні варили?
Про те, «що сьогодні варили» сусіди, йому щодня доповідає його дружина, бувша курсистка бестужівських курсів й велика приятелька старої Одарки.
У Стецька вже й донька маленька є, в рожевому з блакитними биндами капорі.
Стецько працює в округовому суді, скоро вже буде «ответственным», ходить важно й говорить:
— Я їм покажу! На підставі артикула такого-то карного кодексу я їм покажу 1 І взагалі я знаю, до кого!
А його жінка, бувша курсистка бестужівських курсів, серед двору стоячи, руками розмахує:
— Не забувайте, що мій Степан Павлович в окружному суді служить! Та я йому як скажу, так він вам як покаже!
Ох і грізний же ж Стецько Павлович тепер для народу гончарівського! Ох і страшний же!
На що вже Скорик та Одарка приятелі його задушевні, а й ті тремтять перед Стецьком Павловичем.
Скорик перед ним завжди во фрунт, а Одарка низенько йому кланяється.
Ніяковіє стара Одарка перед Стецьком Павловичем, ніяковіє через те, що колись, сто з гаком літ тому, піднесла йому донька її Уляна гарбуза величезного.
Не думала ніколи стара, що так довго проживе на світі Стецько Кандзюба і що буде він в окружному суді урядувати.
Сурйозний став Стецько, і, коли вдома після роботи державної, за столом сидячи, гаркне:
Ги-ги-ги-ги,
Каші хочу, каші, каші!
тоді біжать до його дружина його, бувша курсистка бестужівських курсів, і мама її, і донька його в рожевому з блакитними биндами капорі, і несуть йому багато-багато не каші, а бабки. З варенням.
— Хіба ж можна вам, Степане Павловичу, при такій посаді та кашу їсти ? Бабки з варенням, пожалуйте.
Стецько їсть бабку (з варенням) повагом, їсть багато й смачно.
А жінка його, бувша курсистка бестужівських курсів, полюбовно йому розказує:
— Стеценьку! А та, з п'ятого номера, як іде, так на мене й не дивиться. Чи ти ж хіба не можеш, щоб твою жінку поважали? Ти ж в окружному суді служиш! Покажи їй!
— Я їм покажу! Я знаю, до кого!
— Покажи, Стеценьку, покажи! Ми вже з Одаркою їй і концерт під вікнами робили, і кошеня топили, а вона уваги не звертає. І не дивиться. А чоловік її сьогодні на візнику додому приїхав. На візниках роз'їжджають, подумаєш?! І що-дня отакенні кошики з базару носять. Покажи їм, Стеценьку!
— Я їм покажу! Вони мене знатимуть!
І тоді манісінькі Стеценкові очі такі робляться, як у зінського щеняти, а він такий стає, що якби хто, то ніяк би не пізнав у ньому того ж самісінького Стецька, що сто з гаком років тому на тій же Гончарівці співав:
Ішов Стецько льодом,
Свиня огородом,
Подай мені, моя мила,
Свою білу ручку.
У Стецька й грамофон є.
Він дуже любить слухати грамофона, особливо романс:
Я упрєкать тєбя не стану, я не смєю.
Ми так давно і так нєлєпо разошлісь,
Но я любіл тєбя і ти била моєю,
Зачем же ти ушла ? В-є-р-є-є-н-і-с-ь!!!
Цього романса тоненьким голоском співає за грамофоном і дружина Стецькова, бувша курсистка бестужівських курсів, а Степан Павлович вступає у спів тільки тоді, коли грамофонна голка вискакує на те місце, де починається «Вєрнісь», і «вєрнісь» виконується вже як тріо: грамофон, дружина Степана Павловича, бувша курсистка бестужівських курсів, і сам Степан Павлович.
— В-є-р-є-н-і-с-ь!!!
Одставний салдат Скорик частенько заходить разом з Одаркою до Степана Павловича.
Там вони обговорюють, як доканати кватирю номер п'ятий, що ото «на візнику приїхав, подумаєш»...
І коли Скорик з Одаркою виходять од Стецька, Одарка нахваляється на п'ятий номер кулаком.
— У-у-у, гадюко!
А одставний салдат Скорик потихесеньку під п'ятий номер мочиться, щоб на завтра зранку можна було люто галасувати:
— Де санітарна комісія? П'ятий номер під вікно горшка виливає!
Прийшовши додому після трудів праведних, Одарка довго молиться перед цілителем Пантелеймоном, а Скорик випиває на сон грядущий лампадку й роздягається, приспівуючи:
Ліш умєй за дєло взяться.
Можна всюди пожівляться,
В полє бий, колі, рубі, —
Дома дєнижки бері.
А Стецько в цей час голубить жінку свою, бувшу курсистку бестужівських курсів, і вона йому каже:
— Я хочу, щоб був хлопчик!
І ніхто з їх не знає, які вони старі суть, і ніхто з них не пригадує уславленого першого повістяра народу малоросійського, Грицька Квітки-Основ'яненка...