Урсула Ле Ґуїн
На інших вітрах
На далекому заході,
Там, де закінчуються землі,
Народ мій танцює, танцює,
Підхоплений іншим вітром.
Глава I
Тріснутий зелений глечик
Вітрила, довгі і білі, ніби крила лебедя, несли корабель по затоці від Сторожових круч прямо до порту Гонт. Був теплий літній день, і по тихій воді гавані судно ковзнуло за мол так впевнено і легко, що городяни, які сиділи з вудками на кінці старого пірсу, навіть встали, вітаючи корабель і його вмілу команду; крім того, їм, звичайно, хотілося роздивитися краще того єдиного пасажира, що стояв на носі.
Це був молодий худорлявий чоловік в старому чорному плащі. Швидше за все якийсь чаклун або дрібний торговець — загалом, нічого особливого, вирішили рибалки. Вони ще трохи поспостерігали за метушнею на причалі, цікавлячись, що за вантаж привезли на цьому судні, а на пасажира глянули лише мигцем, хоча і помітили, що, коли той сходив на берег, один з моряків зробив у нього за спиною особливий жест, з'єднавши пальці лівої руки — великий, вказівний і мізинець, — що означало: «Щоб тобі ніколи сюди не повернутися!»
Приїжджий постояв трохи на пірсі, немов вагаючись, потім накинув на плече свій жалюгідний мішок і рушив до припортових вулиць. Це були ділові галасливі вулиці, і майже всі вони вели на Рибний ринок, де народ так і кишів. Кричали торговці, сварилися і сперечалися з ними покупці, блищали на сонці камені бруківки, слизькі від риб'ячої луски і нутрощів. Якщо у приїжджого і була якась конкретна адреса, то напрямок в цій штовханині він скоро втратив, петляючи серед возів, прилавків і куп риби, наваленої прямо на землю, яка холодно дивилась на нього вже мертвими очима.
Якась висока стара, яка тільки-но закінчила доводити «підлій торговці», що оселедець у неї несвіжий, раптом уважно подивилася на приїжджого, і той, помітивши це, вчинив не надто мудро, запитавши у неї:
— Будьте ласкаві, скажіть, будь ласка, як мені потрапити до Ре Альби?
— Що?! Та щоб тобі в свинячій калюжі скупатися! — раптом закричала стара і швидко попрямувала геть, залишивши приїжджого, який прямо-таки остовпів від несподіванки, розгублено стояти біля прилавка. Однак торговка, побачивши в ситуації, що утворилася, вдалий шанс для себе і намагаючись відновити свою репутацію, що похитнулася, швидко затараторила:
— Тобі в Ре Альбі треба? В Ре Альбі, так? Так би і сказав. А там тобі може бути потрібен тільки будинок Старого Мага! Це я здогадалася! Значить, так: отам на куті повернеш і підеш вгору по вулиці Свіжих вугрів до сторожової вежі, а потім…
Варто було приїжджому вибратися з ринку, як досить широка вулиця сама привела його на пагорб, а потім повз масивну сторожову вежу прямо до міських воріт. Ворота сторожили два кам'яних дракони майже в натуральну величину; зуби у кожного були довжиною з руку, а кам'яні очі сліпо витріщалися на місто і затоку. Ліниво розвалившись на землі біля воріт, вартовий пояснив, що потрібно піднятися на вершину пагорба, а потім повернути ліворуч, і дорога сама приведе до Ре-Альби.
— Потім йдеш весь час прямо; пройдеш через село, а там і будинок Старого Мага недалеко, — додав стражник.
Приїжджий став неквапливо підніматися в гору; підйом виявився досить крутим, а навколо виднілися ще більш круті схили пагорбів, а далека вершина гори Гонт нависала над усім островом, як гігантська хмара.
Шлях був неблизький, а день стояв спекотний, і приїжджий незабаром скинув свій чорний плащ і закотив рукави сорочки. Він якось не подумав, виходячи з міста, купити собі їжі у дорогу і запастися водою, а може, просто посоромився, він взагалі був молодиком сором'язливим, не звичним до великих міст, та й з незнайомцями сходився важко.
Прокрокувавши кілька миль, він нагнав якийсь віз, який давно вже запримітив, — на великій відстані він здався йому спершу просто чорною плямою в густій хмарі білого пилу. Віз, поскрипуючи і стогнучи, ледь котився по дорозі, запряжений парою дрібних биків, які виглядали старими, зморшкуватими, і які здавалося настільки втратили будь-яку надію на краще майбутнє, що стали схожі на черепах. Приїжджий порівнявся з підводою, однак візник нічого йому не сказав, тільки підморгнув.
— А чи немає тут поблизу якого-небудь струмочка або джерела? — запитав його подорожній.
Візник повільно похитав головою, довго мовчав і нарешті сказав:
— Ні. — Ще помовчав і додав: — Поблизу — немає.
І віз загуркотів далі по дорозі. Подорожній, якого мучила спрага, відчував, що не в змозі обігнати цих нещасних, ледь ступаючих волів.