Він дуже втомився і не відразу помітив, що візник мовчки простягає йому великий глиняний глечик у плетеному кошику. Він взяв глечик — той був досить-таки важкий — і досхочу напився. Причому глечик став лише трішки легшим, коли він з вдячністю повернув його господареві.
— Сідай, коли хочеш, — зронив візник і знову замовк.
— Дякую. Я і пішки дійду. А скажи, чи далеко ще до Ре Альби?
Колеса скрипнули. Воли тяжко зітхнули — спершу один, потім другий. Їх запилені боки під жарким сонцем випромінювали солодкуватий запах поту.
— Десять миль, — сказав нарешті візник. Потім подумав і виправився: — А може, дванадцять. — Він ще помовчав і остаточно вирішив: — Так, ніяк не менше.
— Тоді я, мабуть, вперед піду, — сказав приїжджий.
Вгамувавши спрагу, він цілком був готовий зараз обігнати старих волів, і віз дійсно вже сильно відстав, коли він знову почув голос візника:
— До Старого Мага йдеш, значить… — Якщо це і було питання, то відповіді візник явно не потребував, і мандрівник пішов далі.
Коли дорога різко пішла вгору, її як і раніше загороджувало від сонця плече величезної гори, але коли подорожній повернув ліворуч, до села, вирішивши, що це і є Ре Альбі, сонце буквально засліпило його, хоча вже хилилося на захід; внизу він побачив море — воно було сталевого кольору і здавалося абсолютно застиглим.
Будинки в селі стояли вроздріб навколо маленької курної площі, посеред якої був влаштований фонтан — жалюгідна цівка води, яка ледь піднімалася в повітря. До фонтану подорожній і попрямував, знову всмак напився з пригорщі, раз у раз набираючи воду в підставлені долоні, а потім підставив під струмінь і голову, з насолодою вбираючи холодну воду волоссям та шкірою голови, дозволяючи їй стікати по шиї і текти по спині. Підсихаючи після цього «купання», він деякий час посидів на кам'яній чаші фонтану, помітивши, що за ним уважно і мовчки спостерігають троє бруднуватих малюків — два хлопчики і дівчинка.
— І ніякий це не цілитель! — заявив нарешті один з хлопчаків.
Подорожній ретельно пригладив вологе волосся руками.
— От дурні, він же до Старого Мага йде! — презирливо сказала дівчинка.
— Йеррагхх! — Викрикнувши це дивне слово, хлопчик скорчив якусь жахливу гримасу, пальцями розтягнувши собі рот, а інший, немов кігтями, став шкребти руками повітря.
— Треба доглянути за ним, Стоуні, - сказав йому другий хлопчик, а дівчинка крикнула подорожньому:
— Ей, хочеш, я тебе до Старого Мага проведу?
— Дякую, — сказав він і втомлено піднявся.
— Бачиш, ніякої палиці у нього немає! — тут же сказав один хлопчисько іншому, а другий відгукнувся:
— А ніхто не говорив, що вона у нього є!
І обидва, ліниво розвалившись в тіні, стали дивитися, як незнайомець слідом за дівчинкою виходить на стежку, що веде на північ між кам'янистих пасовищ, круто спускаючись вниз по схилу гори.
Море на сонці нестерпно блищало, в очах у подорожнього все пливло, морська далечінь і постійний сильний вітер викликали запаморочення. Дівчинка, яка йшла попереду, здавалася йому крихітною підскакуючою тінню. Він зупинився.
— Ну, пішли ж! — сказала дівчинка невдоволено, але теж зупинилася. Подорожній підійшов до неї ближче і знову зупинився. — Он там, — показала вона, — вже і будинок видно! — І він побачив на краю скелі дерев'яний будинок, до якого залишалося зовсім небагато. — А я їх не боюся! — повідомила йому дівчинка, але він не зовсім її зрозумів. — Я скільки разів у них курячі яйця по гніздах збирала, щоб батько Стоуні потім ці яйця на ринок відніс. А стара пані мене персиками пригощає! Правда, Стоуні завжди говорить, що я їх краду, але я ніколи у них нічого не краду! Ну, пішли ж! Не бійся, її там немає. І нікого з них теж.
Вона знову показала йому пальцем на будинок.
— Там що, нікого немає? — запитав приїжджий.
— Тільки сам старий. Старий Яструб. Він завжди там.
Мандрівник подякував їй і рушив далі один, а дівчинка залишилася на стежці і дивилася йому вслід, поки він не завернув за ріг будинку.
Дві кози, що паслися на обгородженому лужку перед будинком, так і витріщились на незнайомця своїми жовтими очима. У високій м'якій траві розійшлися кури і цілий виводок напівдорослих курчат, які копалися в землі серед грушевих і сливових дерев і тихенько перемовлялися між собою. Якийсь чоловік стояв на маленькій драбині, притуленій до стовбура одного з плодових дерев; голова його ховалася в листі, і подорожньому було видно лише його голі засмаглі щиколотки.
Мандрівник привітався, відповіді не отримав і знову вимовив слова вітання, але вже трохи голосніше.