Але тоді чому, чому ж?..
Він дивився, як Олдер лагодить глечик. Пузатий і темно-зелений, цей глечик був найулюбленішим у Тенар; вона притягла його на собі багато років назад з Дубової ферми. А тут днями він візьми, та й випади у Яструба з рук, коли той знімав його з полиці. Він підібрав з підлоги два великих шматки і всі дрібні осколки, маючи туманний намір спробувати якось склеїти їх, щоб повернути глечикові хоч колишній вигляд, щоб можна було його на полицю виставити, якщо більше не можна буде ним користуватися. Кожного разу, коли він бачив черепки глечика, складені в кошик, то приходив в лють від власної незграбності і безсилля.
І тепер він, захоплений, зачарований, стежив за руками Олдера. Тонкі, гнучкі, спритні і неквапливі, вони старанно відновлювали форму глечика, погладжуючи і підбираючи кожен відколотий шматочок, наполегливо змушуючи встати на своє місце, пестячи його. Великими пальцями латальник підправляв і направляв найменші шматочки, ставлячи їх на місце, з'єднував їх, вдихаючи в них впевненість у цілісності всього глечика. Працюючи, він бурмотів собі під ніс якусь позбавлену мелодії приказку з двох-трьох слів. То були слова Справжньої Мови. Гед знав їх колись, але не пам'ятав, що саме вони означають. Обличчя Олдера було абсолютно безтурботним, вся тривога і печаль покинули його: це було обличчя людини, настільки зануреної в улюблену роботу, що крізь нього ніби просвічувався світлий спокій.
Нарешті руки Олдера відійшли від глечика; пальці розкрилися, ніби над бутоном розквітлої квітки, — глечик на дубовому столі стояв абсолютно цілий!
Олдер дивився на нього з неприхованим задоволенням.
Коли Гед подякував йому, він сказав:
— Це було зовсім неважко. Лінії розломів були дуже чистими. Глечик зробив хороший гончар, та й глина у нього була відмінна. Це з грубими виробами повозитися доводиться, якщо розіб'ються.
— А знаєш, у мене виникла одна думка щодо того, як тобі спробувати віднайти нормальний сон, — сказав йому Гед.
Олдер прокинувся ще на світанку і відразу встав, щоб його господар міг прилягти і як слід поспати до пізнього ранку; але було абсолютно очевидно, що подібний «розклад» Яструб довго витримувати буде не в силах.
— Ходімо зі мною, — однак сказав йому старий, і вони пішли кудись вглиб острова по стежці, що огинала козяче пасовище і кучеряво вилася поміж пагорбів, маленьких наполовину оброблених полів і виступами забігаючих на ці поля гаїв. Гонт справляв на Олдера враження дикого краю, жебрацького, малонаселенного, і заросла волохатим лісом гора немов весь час хмурилася і нависала над ними.
— Мені здалося, — сказав Яструб на ходу, — що якщо і мені вдається так само добре, як Майстрові Травникові, утримувати тебе далеко від того пагорба і стіни, всього лише торкаючись до тебе рукою, то, можливо, і інші істоти здатні допомогти тобі. Якщо тільки ти не маєш нічого проти тварин.
— Тварин?
— Річ у тім, — почав було Ястреб, але замовк, перерваний появою якоїсь дивної істоти, що йшла згори по стежці їм назустріч. Істота була закручена в незліченні спідниці і шалі, з голови у неї на всі боки стирчало пір'я, а ноги були взуті у високі шкіряні чоботи. Вигукувала вона теж щось незрозуміле: «О, учительяс, учительяс!»
— Ну, здрастуй, Верес. Тихіше, тихіше, — сказав Яструб. Дівчисько зупинилося, розгойдуючись всім тілом, пір'я на голові у неї так і тремтіло, а на обличчі сяяла усмішка на весь рот.
— Вона, мабуть знала, ти прийдеш! — громовим голосом сповістила вона. — Вона зробила своїми пальцями дзьоб яструба, ось так, бачиш, правда-правда, і веліла мені йти, йти, своєю рукою веліла! Вона знала, що ти йдеш!
— Я йду.
— Провідати нас?
— Так, провідати вас. Познайомся, Верес, це Учитель Олдер.
— Учительолд, — прошепотіла вона, раптом заспокоївшись і немов впустивши Олдера в свою свідомість. А потім якось зіщулилася, заглибилася в себе, опустила очі.
Ніяких шкіряних чобіт у неї на ногах не було. Просто її босі ноги до колін були покриті гладкою коричневою підсихаючою глиною. Численні брудні і рвані спідниці були перехоплені на талії ременем.
— Ти на жаб полювала, Верес? — Вона охоче закивала.
— Я піду тітоньці скажу! — Вона, почавши вимовляти ці слова мало не пошепки, закінчила оглушливим ревом і побігла назад, туди, звідки з'явилася.
— Вона добра душа, — сказав Яструб. — І завжди моїй дружині допомагала. А тепер живе у нашої старої відьми і допомагає їй. Ти ж не проти того, щоб увійти в будинок відьми, а?
— Ніколи в житті, пане мій.
— А багато хто боїться. І знатні люди, і бідняки, і чарівники, і чаклуни.