Таким був основний зміст його нескінченних послань Верховному Правителю Тхолу.
І приблизно місяць тому, влітку, незабаром після Довгого Танцю, ціла флотилія кораблів увійшла в протоки повз острів Фелкуей, піднялася по вузьких фіордах Бавнора і між скелями, які як ворота охороняли вхід в гавань Хавнор, попрямувала до причалів. Це були довгоносі кораблі, пофарбовані червоною фарбою і з червоними вітрилами; на борту у них були прикрашені пір'ям воїни і емісари Верховного Правителя Каргада в немислимо пишних шатах. Також там були помічені і каргадські жінки, з голови до ніг закутані в покривала.
«Нехай же дочка Тхола, Верховного Правителя Каргада, що сидить нині на троні великого Торега і є прямим нащадком великого Вулу, носить на своїй руці Кільце Миру, подібно королеві Ельфаран з острова Солеа, і нехай це стане знаком вічного миру між західними і східними островами!» Таким було послання Тхола королю Лебаннену. Послання було написано великими ардичними рунами на пергаментному звитку, але, перш ніж вручити його королю Лебаннену, посланник Тхола прочитав його вголос — щоб почули всі! — під час прийому, влаштованого на честь такої представницької делегації в королівському палаці Хавнора, де був присутній практично весь двір. Можливо, саме тому, що посол не стільки читав послання, скільки вигукував по пам'яті кожне його слово, послання це прозвучало як ультиматум.
Сама ж принцеса Каргада не сказала ні слова. Вона стояла, оточена десятком своїх покоївок або рабинь, які супроводжували її під час подорожі в Хавнор, і придворні дами, квапливо змінюючи одна одну, висловлювали їй свою повагу і пропонували різноманітні послуги. Принцеса ховалася під покривалом, як і належало знатним жінкам з острова Гур-ат-Гур. Це легке покривало червоного кольору з витонченою вишивкою золотом спадало з полів дивакуватого головного убору, який вельми нагадував капелюх, і сама принцеса в ньому була схожа на червоний стовп — безлика, нерухома, мовчазна.
— Верховний Правитель Тхол надає нам велику честь, — сказав Лебаннен своїм чистим, спокійним голосом. Він трохи помовчав і звернувся безпосередньо до загорнутої в покривала принцесі: — Ласкаво просимо в Хавнор, принцесо! — Принцеса не поворухнулася. Лебаннен, немов не помітивши цього, велів: — Нехай Високоповажну принцесу влаштують в Річковому Палаці — так, як того забажає вона сама.
Річковий Палац був прекрасною невеликою будівлею на північній околиці столиці, вбудований прямо в старовинну міську стіну і прикрашений просторими балконами-терасами, нависаючими над невеликою річкою Серренен. Палац був побудований ще королевою Геру, і тому його часто називали Будинком Королеви. Коли Лебаннен зійшов на трон, він наказав відремонтувати будівлю, змінити меблі і фіранки, а потім привів в порядок палац Махаріона, який стали називати Новим Палацом і в якому тепер мешкав сам Лебаннен. Річковим Палацом він користувався тільки під час літніх свят, а також іноді віддалявся туди на кілька днів, щоб відпочити від галасливого палацового життя.
І ось зараз легкий шепіт пролетів по натовпу придворних. Як? У Будинок Королеви?
Обмінявшись формальними люб'язностями з каргадськими емісарами, Лебаннен покинув зал і попрямував до своїх покоїв, де зміг нарешті залишитися на самоті настільки, наскільки це дозволено королю, — при ньому був тільки його старий слуга Оук, якого Лебаннен знав з народження.
Король Земномор'я з гнівом шпурнув позолочений сувій на стіл і вигукнув:
— Сир в мишоловці! — Його трясло від гніву. Вихопивши з піхов кинджал, який він завжди носив з собою, він що було сил рубонув по звитку. — Партія розіграна відмінно: у неї на руці Кільце Миру, а у мене на шиї — зашморг!
Оук дивився на нього з подивом. Навіть в дитинстві принц Енлада Арен ніколи не втрачав самовладання! Він міг, звичайно, часом впустити одну-дві сльозинки та разок гірко схлипнути, але не більше, бо був занадто добре вихований і пройшов відмінну виучку, щоб давати волю своєму гніву або образі. Ставши королем — причому заслуживши своє королівство тим, що перетнув царство мертвих! — він міг бути часом зайво суворий, але ніколи, як здавалося Оуку, гордість і самовладання не дозволяли йому показувати іншим свій гнів.