Не знайшовши підходящого слова, принцеса з'єднала руки — «схід» і «захід», — і Лебаннен підказав:
— В центрі? Посередині?
— А? Так! Посередині! — Вона навіть засміялася від задоволення, що слово нарешті знайшлося. — Посередині — ви! Люди-чаклуни! Ага? Ви, посередині, такі люди. Ви говорите ардична мова, але також, ні, також говорите Давньою Мова. Ви ВЧИТИ ця мова! Як я вчу ардичну, так? Вчити, щоб говорити. І… це і є погано! Дуже погано! А потім ви говорите… чаклунство, яке є Стародавня Мова: МИ НІКОЛИ НЕ ПОМРЕМО. І так воно трапляється. І Ведурнан стає порушений!
Очі її були як синій вогонь. Вона помовчала трохи і запитала:
— Сейнеба?
— Так, я зрозумів. Але не впевнений, що все зрозумів правильно.
— Ви зберігати життя! Зберігати занадто довго. Ви ніколи не відпускаєте. Але померти — це… — Вона викинула руки вперед широким, відкритим жестом, немов відштовхуючи щось від себе — в небо, за море.
Лебаннен сумно похитав головою.
— Ах… — сказала вона. Подумала хвильку, але більше слів не знайшла і, здавшись, тільки розвела безсило руками. — Я повинна вчити більше ваших слів! — сказала вона.
— Пані моя, на острові Рок є Майстер Путівник, він живе в Іманентному Гаї… - Лебаннен стежив за її обличчям, але вона явно його не розуміла, і він почав знову: — На острові Рок є одна людина, великий маг, і він теж карг, як і ти. Йому ти зможеш розповісти все те, що розповіла мені, своєю рідною мовою.
Вона вислухала дуже уважно, потім кивнула і сказала:
— Це друг Іріан. Я від щирого серця бажаю говорити з другом Іріан. — І все її обличчя освітилося.
Лебаннен був зворушений.
— Мені дуже шкода, що тобі було у нас так самотньо, принцесо, — сказав він.
Вона дивилася на нього; очі її весело сяяли, але вона не сказала ні слова.
— Я сподіваюся, що з часом… коли ти вивчиш нашу мову…
— Я вчуся швидко! — заявила вона. І він не зрозумів — це твердження чи пророцтво.
Вони дивилися один одному прямо в очі.
Принцеса знову згадала, що їй личить триматися по-королівськи, і заговорила іншим, офіційним тоном, як на початку:
— Я вдячна тобі, пане мій, що ти мене слухав. — Вона трохи схилила голову набік і прикрила очі рукою — традиційний знак Поваги у карго. Потім був глибокий реверанс, і вона щось тихо промовила по-каргадськи.
— Будь ласка, — попросив він, — повтори те, що ти зараз сказала, ардичною.
Вона помовчала, явно вагаючись, подумала і відповіла:
— Твої… твої, як це?., А, маленькі королі… Сини! Сини. Нехай твої сини будуть драконами і володарями драконів! Так? — Вона засяяла радісною посмішкою, знову опустила вуаль на обличчя, позадкувала кроків на чотири, повернулася і пішла геть — струнка, гнучка, ступаючи спокійно і впевнено. Лебаннен залишився сидіти на колишньому місці, і у нього було таке відчуття, ніби одна з тих нічних блискавок все-таки потрапила прямо в нього.
Глава V
Возз'єднання
Остання ніч морської подорожі була тихою, теплою і беззоряною. «Дельфін» легко біг по ледь позначених хвилях на південь. Спати було одне задоволення.
Олдерові наснився якийсь маленький звір, який сам прийшов до нього в темряві і торкнувся його руки. Він не міг його розглянути, а коли простягнув руку, щоб його погладити, звір зник. Але незабаром Олдер знову відчув, як маленька оксамитова мордочка торкається його руки. Він навіть підвівся трохи, щоб побачити звірка, проте сон тут же вислизнув, і в душі залишився пронизливий біль втрати.
На нижньому ліжку, прямо під ним, спав Сеппел і бачив уві сні, що він у себе вдома, в Фері, на острові Пальн, і читає старовинну мудру книгу, написану в Темні Часи. Йому було дуже цікаво читати її, він був задоволений, що робота у нього спориться, але тут його перервали і повідомили, що хтось хоче його бачити. «Нічого, це на хвилинку», — говорить він собі і йде розмовляти з прибулим. Це жінка; волосся у неї темно-каштанове з легким рудуватим відтінком, на прекрасному обличчі написана сильна тривога. «Ти повинен послати його до мене! — каже вона. — Ти ж пошлеш його, правда?» «Цікаво, кого це я повинен до неї послати, — думає він. — Втім, прикинуся, ніби знаю це». І він відповідає жінці: «Це буде нелегко, ти ж розумієш». І при цих словах жінка раптом витягує з-за спини важкий камінь. Здивований, він думає, що вона хоче жбурнути в нього цим каменем або вдарити його по голові, відсахується і… Сеппел тут же прокинувся в знайомій темній каюті і після цього ще довго не міг заснути і лежав, прислухаючись до дихання сплячих людей і шепоту хвиль, які терлися до борту корабля.