Выбрать главу

— Я вчинив погано, неправильно! — вигукнув Заклинатель. — Мені дуже шкода, що я це зробив!

— Навіщо ж ти закляттям закликав його назад? — запитав король, не дорікаючи, а просто бажаючи отримати відповідь.

Заклинатель довго мовчав, потім буркнув:

— Тому що я мав таку владу!

Деякий час вони йшли мовчки по широкій стежці, що вилася між величезних дерев. По обидва боки від стежки було темно, але сама стежка була добре видна під зоряним небом.

— Я був не правий, згоден, — знову заговорив Майстер Заклинатель. — Але неправильно і бажати комусь смерті! — Легка картавість, властива уродженцям Східної Межі, чулася в його голосі все більш чітко. Говорив він повільно, і тон у нього був, як не дивно, майже благальним: — Для дуже старих, дуже хворих, припустимо, можливо бажати смерті. І все ж нам було дароване життя — дорогоцінний дар! — Як не постаратися утримати його, не зберегти?

— Але нам була дарована також і смерть! — заперечив король.

Олдер лежав під відкритим небом на матраці, покладеному прямо на траву. Майстер Путівник сказав, що так йому і треба лежати — в Гаю, під зірками, і старий майстер Травник з цим погодився. Олдер раз у раз засинав, але встигав помітити, що Техану нерухомо і невідступно сидить біля нього.

А Тенар сиділа на порозі низенького кам'яного будинку Азвера і спостерігала за дочкою. Над галявиною сяяли великі зірки пізнього літа, і найяскравішою з них була зірка Техану, або Серце Лебедя, центр всього небесного колеса.

З будинку нечутно вийшла Сесеракх і присіла на поріжок поруч з Тенар. Вона зняла обруч, який зазвичай утримував покривало у неї на голові, і густе рудувато-каштанове волосся густою хвилею спадало їй на плечі.

— Ах, рідна моя, — прошепотіла вона, — що з нами буде? Мертві йдуть сюди! Ти їх відчуваєш? Це — як приплив. Хвиля через ту стіну. Я думаю, їх ніхто не зупинить. Всі мертві люди з могил на всіх Західних островах, закопані в землю давно і недавно…

Тенар відчувала биття якогось пульсу, якийсь поклик — в думках і в крові — і розуміла тепер, і всі вони тепер розуміли те, що Олдер давно ЗНАВ. Але вона звикла триматися того, чому завжди вірила, навіть якщо ця довіра і перетворилося всього лише в примарну надію. І вона сказала:

— Але це ж всього лише мертві, Сесеракх. Так, ми побудували неправильну стіну, і ця стіна повинна бути зруйнована. Але ж існує і стіна Справжня.

Техану тихенько підійшла до них і теж сіла — на найнижчу сходинку ганку.

— З ним все в порядку, він зараз спить, — прошепотіла вона.

— А ти була з ним… там? — запитала Тенар.

Техану кивнула.

— Ми всі були там, біля стіни.

— Що ж все-таки зробив Заклинатель?

— Він покликав його за допомогою закляття. Повернув назад силою.

— До життя?

— Так. До життя.

— Уже й не знаю тепер, чого мені більше боятися — смерті або життя, — сказала Тенар. — Ах, як би мені хотілося покінчити з цими страхами!

Сесеракх лицем і густою хвилею свого теплого волосся на мить ласкаво притулилася до її плеча.

— Ти хоробра і смілива, — прошепотіла вона. — А ось я!.. Ох, як же я боюся моря! І ще — смерті!

Техану мовчала. У м'якому світлі місяця, що висів серед дерев, Тенар була видна її тонка, витончена рука, що лежала поверх іншої — обпаленої і покаліченої.

— Я думаю, — тихо промовила через деякий час Техану, — що коли я помру, то зможу нарешті видихнути те дихання, що дає мені життя. І тоді я віддам цьому світові всі свої борги, все, чого я для нього не зробила. Все, чим я могла б стати, але не стала. І той головний вибір, який я повинна була зробити, але не зробила. Все те, що я втратила, віддала намарне, пропустила. Я зможу все це повернути світу життя. Точніше, тим життям, яке ще не прожите. Нехай цей світ отримає назад життя, яке я прожила, любов, яку я відчула, вітер, який виривався з моїх грудей… — Техану подивилася вгору, на зірки, і зітхнула. — Вже недовго залишилося, — прошепотіла вона. І озирнулася на Тенар. Сесеракх ніжно погладила Тенар по голові, тихенько піднялася і, ні слова не кажучи, пішла в будинок.

— Мамо, я думаю, скоро…

— Я знаю.

— Я не хочу залишати тебе!

— Ти повинна мене покинути.

— Я знаю.

І вони довго ще сиділи в мерехтливій темряві Іманентного Гаю і мовчали.

— Дивись, — прошепотіла раптом Техану. Падаюча зірка перетнула небосхил, залишаючи танучий на очах світловий слід.

П'ятеро чарівників сиділи під зоряним небом.

— Дивіться, — сказав один, вказуючи на падаючу зірку.

— Це вмирає душа дракона, — сказав Азвер Путівник. — Так говорять на Карго-Ат.