Взимку особливі дні наставали тоді, коли завалювало снігом по самі вікна. Тоді прорубувались у заметах проходи на вулицю, а потім сніг відкидали далі від стін хати.
Проте довго читати взимку можна було, окрім, звичайно, вечірнього часу при каганці, тільки в сонячні дні — вікна не так затулялись снопами соломи, і в хаті було достатньо світла.
У ті часи всі хати на зиму «обставляли» — найкращий вигляд мали в’язки очерету, соломи, але бувало, що використовували й снопи кукурудзи та соняшників. Так утеплювали тонкі стіни, захищаючи оселю від холоду.
В зимовий період ніяких заборон чи перешкод стосовно читання не було, а тому я щотижня ходила в бібліотеку, набирала книжок, скільки дозволяли, — і читала досхочу. Якось випадково (я тоді була лише в 3-му класі) мені потрапила «Лісова пісня» Лесі Українки. Я булатак вражена незвичайністю твору, просто приголомшена, і довго-довго перебувала під цим враженням...
Видно, знайомі помічали мої регулярні походи до бібліотеки, бо, зустрічаючи, дехто питав, що взяла, що читаю. Одного разу мені дісталась величезна, красиво ілюстрована книга казок «Ненаглядная красота». І я, дуже задоволена, поспішала додому, час від часу поглядаючи то на палітурку, то на форзаци.
Назустріч якраз ішов чоловік маминої колеги й зацікавився, що ж таке «розгарнюще» я несу, а потім доповів мамі:
Там ваша дочка «ненаглядную красоту» додому понесла!
Мама насилу зрозуміла, що ж то за «красота» така.
У мене був дійсно якийсь «шквал» читання, бо вже в середніх класах читала не тільки все доступне з бібліотеки, а й журнали, брошури і навіть... словники. Щоправда, мама в той час уже почала потроху контролювати моє читання й підказувати, рекомендувати, що краще, що необхідніше. І це спрацювало!
Можу з певністю сказати, що я вже тоді відчувала, як ширшає обрій, набирає значимості, глибини усе навколо.
Прагнення до знань, її величність Книга вивели і мене, і моїх батьків, як і багатьох-багатьох таких же сільських дітей, на дорогу світла й пізнання, незважаючи на ту похилену хату, низьку стелю й маленькі, підсліпуваті вікна.
IV. Слово про батька
Час, швидкоплинний і невблаганний, віддаляє й віддаляє події, притишує біль втрат. Але є такі почуття, що живуть у глибині душі і, мабуть, залишаються там назавжди, ймовірно переходячи з нею і в інший світ після смерті людини. Принаймні, особисто у мене все складається саме так.
Я ніколи й нікого не назвала батьком, не вимовила цього слова у звертанні, зовсім не пам’ятаю батька, але, здається, знала його усе життя, відчувала його духовний вплив, починаючи з дитинства.
Мало хто з моїх ровесників мав батьків, мало хто пам’ятав їх. Це сприймалося в ті роки як загальний біль, спільна доля. Взагалі, люди тоді жили, стиснувши зуби, без стогону і таких звичних зараз скарг. У куточках спогадів оживають картини: повертаються з війни сусіди, і це охоплює радістю всіх знайомих, вони біжать привітатися, розпитати; мене часто просять, щоб «вгадала», коли повернеться батько, і я чесно відповідаю: «завтра». Це «завтра» так і не настало.
Після визволення України і після війни мама посилала запити в усі кінці. Відповідь була однозначна: «Загинув безвісти в 1941 році». Ні місця, ні дати.
Ішов час, я підростала, бажання побачити батька стало постійним. Підігрівав його молодший брат: мовляв, живий, тільки десь у полоні чи за кордоном. Згодом це пройшло, а я стала збирати інформацію, виліплюючи в своїй уяві реальний образ Батька. Розпитувала матір, родичів, знайомих. Друзів фактично не залишилось — розкидала й забрала війна. Ясно, що це були епізодичні розповіді, але мій допитливий розум, начитаність допомагали.
Народився мій батько у сільській родині, був старшим у сім’ї, де було ще четверо хлопців. Сім’я рано втратила годувальника, тому увесь тягар домашніх клопотів ліг на плечі старшого.
Дуже хотів учитися, а тому після закінчення неповної середньої школи вступив до Корсунської педшколи. Це був початок 30-х років — голод, невлаштованість, бідність. Ходили додому потеплій погоді пішки 15-18 км. Проте вчився добре, жадібно сприймаючи все нове. Після педшколи якийсь час вчителював у рідному селі, а потім вступив на заочний відділ Житомирського педінституту й почав працювати директором школи у сусідньому селі Воронівці. Якраз у цей час познайомився і одружився з молодою вчителькою Антоніною, котра таж закінчила Корсунську педшколу. Вони були гарною парою: сіроокий русявий широкоплечий хлопець і тоненька голубоока дівчина з розкішними довгими косами. Стали працювати разом у Воронівці. Там у травні 1939 року у них народилась дочка, яку батько, котрий так хотів саме дочки (мабуть, тому, що не мав сестер), назвав Світланою.
Батько багато часу віддавав школі, громадській роботі. Вважався грамотним, розумним вчителем, хорошим лектором. Колишні учні згадують його емоційні й змістовні розповіді на уроках української літератури, власні вірші, прочитані їм. На жаль, уціліли тільки два, останні.
Як на той час, батько мав гарну бібліотеку, любив музику, зібрав досить багату фонотеку до патефону. Сам не мав ні слуху, ні голосу, але дуже любив, коли співала мати, її сім’я.
Влітку 1940 року батька викликали до військкомату, попередили, щоб чекав повістки. Переїхали в райцентр Вільшану до маминого дідуся. Батько став тимчасово працювати інспектором райвно, а на початку листопада його направили на навчання до Смоленського стрілково-кулеметного училища. Останнє цивільне фото: батько, стрижений «під нуль», надто зосереджений, і мама, із прикушеною губою, тримаючи руки в кишенях. Вона ніяк тоді не хотіла фотографуватись — батько попросив.
Якими вони були, останні роки й місяці життя батька? Багато читав, мріяв про подорожі, дуже хотів жити в Корсуні — місті своєї юності...
Коли він йшов до війська, мені було всього 7 місяців. Через 2 місяці батько повернувся на 4 дні: дали дозвіл поїхати на похорони брата, теж курсанта, та він, зрозумівши, що не встигне, вирішив завернути додому, побачити сім’ю. Як вияснилось, — попрощатись. Коли від’їжджав, кілька разів повертався від саней до хати — мама втрачала свідомість...
Пізніше мама розповідала, що за цей короткий час батько змінився, по-іншому став сприймати деякі події. Адже він формувався під впливом свого батька, одного з перших комуністів села, сам, ставши членом партії, був дуже відданим, не допускав, щоб в його присутності висловлювались якісь сумніви чи осуд дій партії й уряду. І ось тоді, восени 1940 року, бачачи обстановку в армії, в країні, він сказав мамі: «Я багато чого зрозумів, зараз будував би своє життя по-іншому».
У листах, які ще йшли із Смоленська, цензура закреслювала окремі слова й рядки. Проте батько, хоч і відчував напруженість обстановки, жив надією. В одному з останніх листів, написаних на початку червня 1941 року, писав, що незабаром випуск, що вже одержав направлення у військову частину, влаштується і відразу ж забере сім’ю.
Листи батька того періоду, як розповідала мама, були теплими, щирими, а деякі — написані віршами. Нічого дивного: мамі було на той час 22, а батькові — 26 років. На жаль, жоден лист не зберігся — пропали разом з іншими цінними паперами під час есесівської облави. Збереглося кілька віршованих рядків, написаних в час короткої відпустки:
... Коли я закінчила інститут, десь років через двадцять після війни, то сама почала шукати сліди батька, писати в різні інстанції. І майже через 40 років, коли вже працювала в місті Корсунь-Шевченківському, за порадою одного з ветеранів війни написала спочатку до Центрального архівного управління, а потім — в Комітет ветеранів 112-ої стрілкової дивізії. Одержала адреси кількох ветеранів і написала їм. Найбільш докладною була розповідь москвича Прокопова, людини не тільки ерудованої, а й уважної, доброзичливої. Власне, він написав кілька листів, а потім вислав (із проханням повернути) і спогади генерала Бегичева, комдива. Як пояснив Проколов, то був самвидат, бо на книгу генерал «не потягнув», але, як я зрозуміла, цю книгу ніколи б і не надрукували, бо про війну тоді було прийнято писати виключно у піднесеному тоні, вихваляючи стійкість і героїзм воїнів. Саме про це, але без вихваляння, і йшлося в тій тоненькій, написаній сухуватою мовою, лише з використанням цифр, дат, назв, та досить страшній по своїй суті, книжечці.