Семирічну (неповносередню школу) мама закінчила з оцінками «добре» і «дуже добре», щось тільки із столярною справою «не дотягла» — надто складна програма була, як для дівчинки, а вчитель — сільський столяр без педагогічної освіти.
Відразу після неповносередньої школи, зважаючи на успіхи в навчанні, послали маму на робітфак в Черкаси. А їй тоді було всього 14! І ось «забита сільська дівчина», як називала себе пізніше мама, провчилась там якихось пару тижнів, скучила за домом і... втекла, попросивши когось із знайомих односельчан завезти додому. Навіть постіль і документи залишила. Потім пішла в десятирічку до сусіднього містечка. Учіння там не було таким успішним, бо саме впроваджували горезвісний «бригадний метод»: клас ділили на бригади по 4-6 осіб, питали на уроці одного, а оцінку ставили всім, розраховуючи, що згідно інструкції вони вивчили матеріал разом. Добре, якщо питали кращого!
Проте після школи маму як одну з кращих випускниць направили вчителювати у село Товсту й одночасно — на курси вчителів-екстернів при Корсунській педшколі. Закінчила вона їх у 1937 році, одержавши диплом учителя початкової школи.
Важно уявити зараз, як 18-річна дівчина без належної підготовки й досвіду витримала перші професійні випробування. Проте не тільки втримала, а й дуже швидко завоювала авторитет і повагу в селі.
Кажуть, що є вчителі від Бога. Певно, таким учителем була і моя мама, бо окрім старанності й відповідальності, володіла дивовижним даром спілкування й щедрої любові до дітей. Вона й розмовляла з ними якось особливо, вимогливо й доброзичливо водночас. Усі діти для неї були хорошими, а свій клас — особливий. Якщо і сварила коли-небудь, то якось весело й завзято, не принижуючи дитину, не втрачаючи так іноді потрібного вчителеві почуття гумору. Крім шкільної науки, вона вчила дітей співати, бачити красу в природі й берегти її, давала уроки охайності, доброзичливості — учила добру.
Все це з теплотою згадували і згадують її численні учні, цитуючи слова з неповторною манерою мовлення своєї вчительки:
— І чого це ти сьогодні смієшся без кінця? Мабуть, щось смішне поснідав. Та якщо справді смішне, то розкажи й нам — посміємось разом!
І сміятись якось більше... не кортіло. Або:
— Ти, мабуть, не поснідав, що їси на уроці. Ну, доїдай швиденько та берись писати, щоб не відстати від класу.
Побачивши, як дітям кортить подивитись у вікно на перший сніг, казала:
— Давайте разом подивимось, як падає сніг. Ось і зима прийшла. На перерві одягнетесь і побігаєте надворі по сніжку, а зараз — до роботи.
А як часто взимку чи весною «сушила» то біля грубки, то на батареї тих, що промочили ноги, добираючись до школи. Мама вчила, повчала, стримувала, але не карала. І діти горнулись до неї, вірили!
Мабуть, через те й стосунки з батьками і учнями складались дуже теплі, довірливі, тим більше, що мама завжди знаходила час відвідати учня вдома, вияснити обстановку в сім’ї, дати батькам слушні поради.
До кінця життя мама зберегла любов до дітей. Бувало, йде з магазину, несучи хліб, булку, а назустріч — дитина, байдуже, знайома чи ні. Притишує ходу, довірливо говорить до дитини, так, що навіть «вовчок» піднімає голівку, або просто запитає: «Хлібчика хочеш?» Дитя кивало головою, на подив матері, охоче брало відламаний шматочок і тут же починало з апетитом їсти.
Небагато зустрічала я на своєму віку вчителів, які так би любили свою роботу і вболівали за її результати. Власне, мама була і моїм першим наставником, допомагала порадами так, як і завжди, своїм молодшим колегам.
Не одержавши вищої освіти (війна перевернула всі плани), мама постійно й багато працювала над собою, мала гарну підбірку методичної літератури, виписувала багато періодики. А що вже читала! Могла читати ночами, без відпочинку, причому не пропускала новенького ні в журналах, ні в «Роман-газеті». Жодного дня без газети, без останніх вістей. Багато чого виписувала в окремі зошити, занотовувала.
Завжди була енергійною, емоційною, вразливою, чутливою до проявів доброти, уваги, любила музику, спів, квіти, а основне — уміла допомогти словом і ділом, хоч і залишилась вдовою у 22 роки... Зуміла двічі врятувати життя своїм сусідкам, хоч сама мала аж надто слабке здоров’я.
За глибоким переконанням мами, працьовитість і працездатність можуть лікувати й рятувати — «при житті держать». Так і пішла вона з життя, легко й спокійно зітхнувши. За десять хвилин до цього ще помила східці в під’їзді, виполоскала ганчірку, розвісила її, закутала в газету й рушник сніданок на кухні, поспівчувала заклопотаній негараздами сусідці — і «тихо пішла за межу».
VI. Війна
Моє покоління знає війну не по фільмах і не по книжках... Власне, перші дитячі спогади пов’язанні саме з війною. І вже це — свідчення непростої долі людей, народжених в 30-х. Сприйняття нами світу відбувалося в енергетиці страху, страждань і постійної небезпеки.
Не можу стверджувати, що пам’ятаю багато, проте окремі випадки аж надто яскраво.
...Ось веде мене, трирічну дитину, за руку прадід і раптом зупиняється: «Комендант їде — не треба близько біля дороги стояти». Я не розумію, що таке «комендант», але прадід так стискує руку, що відразу замовкаю й злякано дивлюся, як дорогою мчать дві брички, запряжені добрими кіньми, а всі люди завмирають на місці.
...Сонячний літній день, мами й діда немає вдома — на громадських роботах. В хаті порядкують прабабуся й тьотя Дуня. Раптом заходить чоловік у сіро-зеленому одязі з автоматом на шиї й починає вимагати, щоб йому відчинили двері в кімнату мами. Певне, побачивши замок на дверях, сподівався знайти там щось цінніше, аніж те, що побачив у цій убогій хатині. Не дочекавшись, починає сам відкривати замок. І тут лунає, як завжди рішучий, голос прабаби:
— Ану, собача душа, одійди від дверей! Чого замок крутиш?
На це німець відповідає коротко: «Не понімай». Він продовжує крутити замок, намагаючись вирвати скоби. Тоді відбувається щось неймовірне: бабуся бере його «за барки» і відтягує від дверей. Тьотя хапає мене на руки, готуючись до найстрашнішого, і завмирає. Раптом солдат повертається до старої обличчям і наставляє на неї дуло автомата. І тоді тьотя, а за нею і я, починаємо так кричати, плакати, просити, що він, люто глянувши на нас, виходить з хати...
Невдовзі після цієї пригоди мама перебирається зі мною у віддалений хутір, де жили її рідні. Здавалось, що там буде безпечніше. Але все склалося інакше: на території радгоспу, кілометрів півтора-два від хутора, розташувалась есесівська частина. Час від часу вони здійснювали наскоки на сусідні населені пункти, в тому числі й хутір. Трохи рятувало те, що чорний одяг вершників взимку бачили за півтора кілометри, а тому встигали дещо заховати, а молоді люди, накинувши білі рядна чи простирадла, городами тікали вниз і ховались від облави по ярах. Звичайно, не всі нальоти закінчувались благополучно, особливо пізно ввечері: молодь забирали й вивозили в неволю. Саме так потрапив під облаву молодший мамин брат, якому було лише 16 років.
Забирали все: худобу, продукти, посуд, навіть меблі. Пам’ятаю, як одного разу нас, малих, швидко випровадили на піч й посадили там на посуд і теплий одяг, як зайшли до кімнати люди в чорному, як бабуся Марина пояснювала, що у нас зараза — віспа, чоловіки швидко вийшли, а ми раділи — вдалося!
Але справжнє пекло почалося в січні 1943 року, коли почалися Корсунь-Шевченківська битва і наш «віддалений» хутір став рубежем: зі сходу гриміли гармати радянських військ, а з південного заходу—німецькі. Снаряди падали так близько і так часто, що, здавалося, це не скінчиться ніколи. Падали дерева, горіли хати, повітки. До цього часу відчуваю отой моторошний стан тривоги й безвиході, котрий охоплював старших, доводив їх до розпачу. Бабуся Марина чомусь усе поривалась ховатись під піччю... Мама умовляла спуститись в льох... І ось ми в льоху, сидимо на картоплі між діжками. Холодно, незручно, а вибухи гримлять все ближче, потім крики, постріли —до хутора вступили наші. Скориставшись затишшям, ідемо в хату, щоб погрітися. В теплу кімнату набивається чимало людей: наша сім’я, кілька знайомих і офіцерів. За два кілометри був ворог, тривав обстріл. До артилеристів приєдналися снайпери і коректировщики — з висоти труби сахзаводу хутір було видно, як на долоні.