Пам’ятаю, як ускочив військовий:
Товарищ капитан! Стреляют прицельно — коня убили!
А ты сам цел-невредим? Черт с ним, с конем!
І раптом страшний вибух стрясає хату, усе темніє, якась сила викидає мене з кімнати в кухню, всі двері відчинено, я кричу від страху й бачу, як ведуть і несуть закривавлених бійців — у хату потрапив снаряд. Через якихось півгодини мама, почувши мій крик, прийшла до тями й зуміла вибратись з-під завалу, допомогла й іншим. Коли розвиднилось, ми побачили, що в кімнаті не стало стіни, а на місці ліжка— яма. Там ще годину тому лежала бабуся, наша приятелька. Відкопали контужену, напівживу тьотю Дуню, вивели пораненого в голову капітана — він осліп. Решта людей відбулися травмами, але залишилися живими.
Скоро почався новий наступ, звільнили сахзавод і містечко. І досі перед очима безліч розбитої техніки, трупи коней і людей, а гільзами від патронів деякі місця, особливо ближче до заводу, були усіяні, наче лушпинням від насіння.
Пізніше мама дізналася про трагедію сім’ї своєї кращої шкільної подруги Валі Якубовської. Вони залишились на території селища сахзаводу, а шли почався наступ, як і ми, спустилися в підвал. Есесівці, відступаючи, йшли попід хатами і розстрілювали всіх, кого знаходили. Почувши стрілянину, чоловік Валі схопив старшого хлопчика й кинувся тікати, та кулі наздогнали їх прямо посеред вулиці, а решту сім’ї розстріляли в підвалі. Так і поховали їх усіх разом із сусідами в братській могилі поблизу рідної оселі.
Десь років через десять на цій вулиці оселилася моя тьотя зі своїм чоловіком — білорусом. Дізнавшись про трагедію сім’ї Якубовських, він розповів про свою: рідне село фашисти спалили дощенту, а окремі хати — разом з їх мешканцями. Частині людей вдалося заховатися в лісі і в очереті біля річки, проте встигли не всі. У вогні загинула мати, а маленького племінника догнав есесівець і кинув у палаючу хату. Це сталося прямо на очах у матері хлопчика.
Була у білорусів Хатинь, село, в яшму фашисти знищили усіх жителів, а у нас на Черкащині був хутір Вдовичино, поблизу Чигирина, де так само загинули усі жителі...
А тоді, після визволення нашого краю, настали тривожні місяці чекання листів з фронту від мого батька, звісток від діда Андрія, дядька Івана... Ніхто ще не знав, що батько поліг під Москвою в грудні 1941 року, а діда й дядька ми дочекалися.
Дідусь Андрій, мамин батько, на початку війни потрапив у оточення, а потім—до концтабору у м.Сміла. Якось зумів передати звістку додому, і бабуся Марина, ризикуючи життям, Їздила до нього, щоб хоч трохи підтримати, врятувати від голоду. Та, мабуть, врятувало його те, що він був майстром на всі руки, а тому час від часу не йшов на роботу у каменоломню, а шив чоботи чи ремонтував щось. Інакше міг би не витримати. Відступаючи, фашисти зігнали усіх в’язнів до бараків, забили двері й почали обливати бензином, проте підпалити не встигли — прорвалися радянські танки. Тих в’язнів, що ще трималися на ногах, а серед них був і мій дідусь, взяли в діючу армію, в основному в господарські підрозділи, — в 1944 році вже не залишилося резерву...
...Поверталися додому з фронту сусіди й знайомі, побільшало у селищі чоловіків, і хоча чимало на милицях, на колодках, прив’язаних до обрубків ніг, з порожніми рукавами, але діти тупилися до батьків, розказували, як усе змінилося вдома з їх поверненням.
Мені, на жаль, не випало зазнати цього щастя... Правда, це було тоді явищем звичайним: у нашому класі батьків мала лише третина учнів.
Йшов час, прибрали розбиті танки, що стояли край доріг, з касок поробили поїлки для курей, але війна увійшовши в моє життя, так і не полишила його...
Було півтора року життя в Західній Україні й пов’язане з цим часом гнітюче відчуття нерозуміння: чому, шли війна вже кінчилась, люди убивають один одного, причому, свої ж своїх... Було й ще більш тяжке й гнітюче нерозуміння: чому люди, віддані патріоти, вважаються ворогами тільки тому, що перебували в полоні чи оточенні?
Багато чого у той час не розумів ніхто...
...І ось я вже закінчила інститут, працюю в школі. В колективі мене зустріли приязно, я познайомились із багатьма добрими людьми, та з самого початку мою увагу привернув високий чорнявий чоловік...без обох рук. Він був людиною привітною, товариською, проте, як правило, уникав зайвих розмов і питань. Про його трагедію я дізналась пізніше, спочатку від дружини, з якою ми заприятелювали, а потім — від нього самою, коли між нами встановились довірливі стосунки.
... Місто щойно звільнили. Залишилось багато розбитої техніки, траплялись і боєприпаси — бомби, артилерійські снаряди. Хлопчаки-підлітки знайшовши такий снаряд, вирішили його «розрядити» ударом шматка заліза. Як наслідок — один загинув, двох було поранено осколками, а йому відірвало кисті рук.
У лікарні не було ні відповідних інструментів, ні обезболюючих. Власне, й лікарні фактично ще не було. Жінка-фельдшер дала випити горілки і без обезболення відпиляла пилочкою пошкоджені кістки. Можна було б зробити це ощадливіше, залишивши частину кисті менш покаліченої лівої руки, та фельдшерка боялась, що почнеться зараження.
Після видужання почалися справжні випробування: ні їсти, ні вдягтися, ні взяти щось у руки... Життя 14-річного хлопця стало нестерпним — закрадались думки про самогубство, жив у постійному депресивному стані. А потім поступово почав повертатися до життя. Закінчив школу, вступив до інституту на історичний факультет. Маючи чудову пам’ять, спочатку обходився без записів, всі екзамени складав усно, а потім навчився обслуговувати себе і навіть писати, затискуючи в культях спочатку гранчастий олівець, а згодом і авторучку. І ложку, і виделку тримав за ремінцем годинника. Коли я познайомилася з ним, то він, практично, умів усе: олівцем друкував на машинці й грав на фортепіано (до речі, мав чудовий слух і голос), малював схеми на дошці й плакати на ватмані. Записи на його сторінках у класних журналах були ідеально охайними й красивими. І все ж каліцтво час від часу нагадувало про себе. Саме тому з рідного міста виїздив тільки в крайніх випадках. Крім того, як і всі ми, оточуючі, розумів, що міг би досягти в житті більшого...
Проте всі ми, колеги й учні, запам’ятали його назавжди з іншої причини — розум, доброту, великодушність, небайдужість, щирість.
Через якийсь час я переїхала до іншого міста, потрапила в інший колектив. Мене прийняв директор — сивоголовий енергійний чоловік. Відразу зрозуміла, що він живе роботою. А дещо пізніше дізналася й про його фронтове минуле.
Мобілізували з студентської лави, пройшов підготовку і став авіатехніком. Оскільки місця перебування бойових аеродромів постійно мінялися, то й техніки користувались бойовими машинами для перельотів. Під час одного з них літак при посадці загорівся і заклинило вихідний люк. Їх було (з порушенням) в літаку троє. Рятуючись від смерті, неймовірними зусиллями відкрили люк, який згідно технічних норм, зсередини відкритися не міг... Ясна річ, що всі одержали значні опіки й потрапили до шпиталю.
Коли вранці медсестра зайшла до палати, то завмерла вдивляючись у обличчя юнака, а потім мовчки піднесла дзеркальце, наче відповідаючи на його мовчазне питання. Глянув — і не впізнав: на нього дивилось знайоме обличчя, обрамлене сивиною. Таку мітку залишила війна.
До речі, я вже тоді зрозуміла, наскільки скупо й неохоче розповідають про війну ті, що відчували щодня й щогодини її смертельне дихання. Так було і з моїм колишнім, тепер уже покійним, директором. З якоюсь гіркотою й болем згадував про жінок-льотчиць, про їх легкі літаки, бойові вильоти, котрі так часто закінчувались трагічно...
Приблизно так же стримано розповідав про своє фронтове життя і друг нашої сім’ї Григорій Андрійович, для якого війна почалась із бою під Рава-Руською на прикордонній заставі в червні 1941 року. Живими лишилося всього п’ять чи шість осіб.