...Я низько схиляю голову перед відомими й невідомими солдатами, полеглими в боях у тій кровопролитній війні, перемога в якій дісталась нечувано важкою ціною. Я вклоняюсь і тим, котрі пройшли тяжкі випробування і залишились живими, щоб повідати нам, своїм дітям і внукам правду про ті події. Дуже жаль, що у багатьох ці розповіді склалися в бравурні реляції. Навіть про втрати говорилося з піднесенням, зовсім як про нинішніх палестинських смертників-камікадзе... І чомусь так мало знайшлося таких, котрі б відразу поцікавилися, як живуть сироти, діти полеглих побратимів, як йдеться вдовам... Ті діти виросли без батьківської присутності в житті. Може, саме тому почала народжуватись і вкоренятись байдужість? Може, саме тому частина їх, піднявшись щаблями влади, так і не засвоїла понять милосердя?
VII. Ярмарки
Хата прадіда стояла під самою базарною площею, яку частіше називали «вигоном» — місце було чимале, десь до гектара, якщо враховувати прилеглі провулки, пересічене кількома видолинками, поросле по боках і заглибинах кропивою, лопухами й будяками. У вільні від ярмарків дні по ньому бродили кури, гуси, паслися свині, припинали кіз і телят.
Весною тут гуляв вітер, пагорби швидко просихали, і дітвора збиралася гуртами, щоб пограти в «цурки», «гилки» чи «латки», а взимку — їздили на санчатах і саморобних лижах, повертаючись із школи, «міряли» глибину снігу, пірнаючи у кучугури вище колін.
Зазвичай ярмарки відбувалися по неділях, а в інші дні — «базарчики» або «базарці» чи «збіговиська», як казали: «Дві-три баби базару не роблять». У теплу пору це були велелюдні торги, а зимою — і люду було менше, і стояли недовго, протоптуючи місце в снігу. Коні тоді стояли укутані ряднами й попонами, а продавці — схожі на кулі соломи, неповороткі й огрядні від одягу.
Ясна річ, краще ніж Остап Вишня, описати ярмарок навряд чи зможу, проте своя неповторність була і тут. Причому, як я тепер розумію, це було справжнє неповторне дійство: місце зустрічей, обміну новинами, демонстрації мод, відпочинку й, звичайно ж, торгівлі. А оскільки в моїй пам’яті залишилися саме ярмарки кінця сорокових початку п’ятдесятих років минулого століття, то вони й справді були незвичайними, без достатку, розкоші, але з якоюсь особливою первозданністю, котра виявляла національний характер тодішніх мешканців Шевченкового краю.
У неділю, якщо тільки не ставала на заваді погода, рух навколо вигона починався ще вдосвіта. Скрипіли вози, кувікали свині, ревли корови й телята, чулися вигуки людей: з домашнім скотом треба було прибути зарані, щоб зайняти гарне місце. Розташовувались, годували худобу й снідали самі. Далі прибували «горщечники» — гончарі зі своїм «крамом», бо їм теж треба було чимало місця й часу, щоб розвантажити свої хури. Пізніше сходилися люди з борошном, крупою, фруктами чи сушнею, молочними продуктами, словом, усім тим, чим багаті були селяни на той час.
Розподіл рядів був строго ієрархічним: спинами один до одного, лицями до товару, формуючи ряд. І якщо торгуючих було аж надто багато, «вулички», тобто проходи, робилися неширокими. Так і довідки давали: «Явдоха стоїть на третій вуличці од того краю». Причому, молочниці були в одному ряду, з рибою, салом, м’ясом — в іншому, нічого не змішувалось, не вводило дисонанс у набір товару. Розташування гончарів чи людей із скотом було трохи анархічнішим, проте «асортимент» дотримувався.
Гомін стояв над площею такий, що чути було аж до хатів: гукали один одного, на тварин, обурювалися, раділи, вицокували ножами, тертушками й сікачками, «видзвонювали» в горшки й глечики, лаялись за ціну, за місце, а більше — для «реклами», прощалися й зустрічалися теж із вигуками. Щоправда, і то-таки було щастям нашого часу, — матірної лайки ніхто не чув, слова були незлобливими, більше заради власних емоцій.
Інколи лунала й музика: вибивали в бубон і грали на гармошці. І так майже до полудня, поступово стихаючи, покидаючи свої місця, позначені купками соломи, що підстелялася під товар, падала з возів чи рептухів, з яких годували коней. А тварини залишали свої сліди...
Цікаво, що прицінюючись чи купуючи щось, люди питали, звідки товар, розпитували про своїх знайомих, — відбувалося особливе спілкування. Знали, що найкращі фрукти — з Моринець, Будища, Керелівки (тепер Шевченкове), а сливи — Петриків, кулі — з Квіток, горшки — з Гнильця і т. д.
Мені подобалося ходити на ярмарки, спочатку супроводжуючи прабабусю, а потім і самостійно — пороздивлятись. А де ще можна було в ті роки набутися вражень у селі? Зарані йти — нецікаво, та й не дозволяли, а тому в літній час я спостерігала, як ідуть і їдуть люди, як розташовуються, сидячи на воротях чи на дереві. Траплялися й пригоди: то порося тікає і його ловлять «усім миром», завзято й старанно, то свиня виривається, коли її в’яжуть на возі, щоб не зіскочила, то корова або бичок не хотять іти за возом, упираються, то коні іржуть, перегукуються, а інколи й кусаються, б’ються копитами, то вози розтягують, щоб розвернутись...
Я любила дивитись, як ідуть люди в неділю, причепурені й поважні, хоч, правду кажучи, багато йшло босоніж, а дехто — в самошитих із брезентини тапцях, багатші — в чоботях, хоч і влітку. Молоді дівчата одягали рясні спідниці, невеликі, до пояса, кофтини або тілогрійки, оторочені оксамитовою чи шовковою кольоровою тісьмою. До речі, вони дуже схожі на нинішні короткі шкіряні й хутряні куртки до пояса, які полюбляє молодь. Хлопці — в святкових сорочках, піджаках, чоботях, зібраних «гармошкою». Ясно, що все це діставалось із скринь, якщо такі збереглися після війни, —можливості щось купити, пошити не було: по талонах багато не одержиш, а в колгоспі — не заробиш.
На ярмарку молоді люди збирались до гурту десь осторонь, стояли, розмовляли, лузали насіння, набирались вражень.
Найбільше мені подобалось ходити поміж гончарниками. Які тільки дива можна було побачити! Горшки великі, середні й маленькі «горнятка», глечики, кухлі, миски, полумиски, тарелі й блюдця, а ще — свистки й іграшки у вигляді коників, козликів, бичків, жбани, сулії, макітри й макітерки — всього й не перелічити. І все це — просте, полив’яне, розмальоване й поцяцьковане... Усе перевіряється постукуванням у бочок, щоб дзвеніло, вихваляється й гарантується, що «вік служитиме». Якщо який із особливо темпераментних гончарів «заходив у раж», то раптом вскакував у велику «вчиняльну» макітру, танцював у ній, демонструючи міцність, або заставляв «бахнути» по горщику з усієї сили, щоб підтвердити його надійність, вигукуючи при цьому: «Де ви ще знайдете такий товар? Хіба у Платона (конкурента) горшки? Та то ж глина!» Розчервонілий, розімлілий на сонці майстер готовий був на все, щоб переконати потенціальних покупців.
А як вони дивовижно упаковували свій товар на возах, складаючи увесь той глиняний посуд одне в одне так, що ряди підіймалися аж над краями високих хур; ув’язувалось усе те мотузками й перекладалось соломою. Транспортувалось це добро за кілометрів 10-15, і уявіть собі, що мало шли билось, хоча «бій», звичайно траплявся. «Бракований» товар йшов за безцінь або дарувався знайомим.
Інколи, якщо посуду лишалось небагато, то, щоб не морочитись із пакуванням, дехто з гончарів просив прадіда «передержати» до наступної неділі. Він погоджувався, якщо в повітці було місце.
Час від часу залишав у нього свій дещо незвичайний товар дід-дігтяр, як називали немолодого чоловіка у вічно засмальцьованому одязі й такими ж замурзаними руками. Він прибував із станції Городище, привозив «бальцанки» й каністри з дьогтем, «карасіною», а інколи — й бензином. Товар у нього був дефіцитний, бо електричне світло з’явилось у нашому селищі лише в 1950-1951 рр. Державної торгівлі не було, по талонах давали мало й не всім, тому він і був основним постачальником, а взимку треба було заправляти і каганці, і лампи.
Продавали полотно і вироби з полотна — у ті часи багато пряли й ткали, продавали й ношені речі; фарби, до речі, був популярний товар, бо основна маса людей одягала фарбовані полотняні речі в будні. Але все те було менш цікавим.
...Закінчився черговий недільний день. Люди, поярмаркувавши, пообідавши, відпочивали, збиралися по-сусідськи надворі в холодку чи на колодках під тином, неквапливо обговорювали події дня. Молодші чоловіки часом сходились до дядька Копитона чи до Івана Дрея пограти в карти. Чулися суперечки, сміх, вигуки — час від часу галасливо обговорювались «неправильні» ходи.