А вже як зовсім темніло й усі попорались, тоді у когось в садку збирались хлопці й дівчата. Над селом линула пісня. Старші дослухались, узнавали голоси співаючих, особливо, «хто горяка тягне».
Ідилія? Та ні, час був інший, дуже тяжкий, але люди ще вміли радіти простим радощам. Вони й самі були тоді простішими й добрішими, а значить, — по-своєму щасливішими. А може, тому що готові були вірувати й сприймати радість, виживши у чорну годину війни. Чи тому, що байдужість і відчуженість ще не оселилася в середовищі простих трудівників...
VIII. Пісня
Відколи й пам’ятаю себе, була оточена, наповнена, заколихана й приголублена піснею. Звикла до цього, як до води й повітря, неба і сонця над головою. Пісня відкривала для мене світ особливий, потаємний, бо чулась у ній і радість, і туга, і жарт, а часто — й оповідь про чиюсь долю, інколи дуже нещасливу. І так хотілося почути продовження розповіді...
Мабуть, найперше я навчилась слухати пісні прабабусі Агафії Дорофіївни, яку по-сільському усі звали Гапкою. Пам’ятаю її вже немолодою й нездоровою — постійно мучив ревматизм. Інколи вона падала на землю, корчилась від приступів болю, била ноги кропивою, а то й палицею, але піднімалась і знову бралась до роботи.
Голос мала високий, чистий, хоч ніколи не співала на повну силу. Я обіймала її за шию, тулилась, благала: «Бабусенько, сивесенька, гарнесенька, ріднесенька, ну, заспівай!» А вона щадила мене й казала: «Мені, дитино, не чля (не годиться, не можна), бо я вже стара — гріх». Але інколи наспівувала, жартуючи, бавлячись зі мною. Бувало, чує, як грають десь музики на весіллі, і наспівує, імітуючи інструменти.
Як туди йдуть, то скрипка співає: «Наїмося й нап’ємося, наїмося й нап’ємося», а бобун їй: «Там побачим, як там буде, там побачим, як там буде!» А як назад ідуть, то скрипка голосить: «І не їли й не пили, і не їли й не пили», а бобун їй каже: «Та казав я, що так буде, та казав я що так буде».
Пам’ятаю й жартівливу колядку:
Проте інколи, наче забувши чи щось пригадавши, співала по-справжньому:
Вона не так часто й охоче розказувала про своє минуле, як прадід. Радше просто наспівувала, і голос її тоді звучав так проникливо, гарно, що у мене завмирало й щеміло серце:
Це був не просто спів, а сповідь душі про щось дуже значне і навіки втрачене...
Через багато років я упізнала інтонацію того солоспіву у піснях... Ніни Матвієнко. Очевидно, моя прабабуся була вельми музично обдарованою людиною, бо часом, хитаючи головою, говорила: «Ой, я в молоді літа так співати любила! А що вже танцюриста була! Тільки почую де музику — аж ноги трусяться, так танцювати хочеться. Мабуть, мене Бог покарав за ті танці, що ось на старість окалічіла!...»
Так я шкодую, що не встигла записати від прабабусі хоч якусь дещицю тих пісень, штрих знала вона, моя нянька й вихователька, безліч: на кожен випадок життя могла відгукнутися словами пісні... Саме вона навчила мене молитвам, водила в церкву, поки її не закрили. Знала, як я нині розумію, усі церковні розспіви, бо чула, як вона тихенько підспівувала півчим.
Оту музичну обдарованість успадкував від матері і мій дідусь, мамин батько, Андрій Євлампійович: прекрасно танцював, грав майже на всіх музичних інструментах, мав чудовий голос. Коли парубкував, то, ідучи до своєї майбутньої дружини понад річкою, співав, причому так, що чути було аж на протилежну сторону, десь більше кілометра. Моя прабабуся, якій зовсім не до вподоби була майбутня невістка («вони багаті були, а ми — бідні, безземельні»), слухала і плакала...
Вони таки одружились, хоч Марина, його молода дружина, була начисто позбавлена і голосу, і слуху. Дід Андрій спочатку не здавався — будь-що хотів навчити її хоча б танцювати. Якось умовив кума, поставив йому четвертину горілки, і той цілий вечір під акомпанемент друга «крутив» Марину на всі боки, відробляючи елементи танцю, але так і не спромігся, не подолав бар’єру чи то справді безталанності, чи закомплексованості молодої жінки.
Про це вона сама мені розповідала, будучи вже в поважному віці...
Проте дід Андрій все ж реалізував своє неабияке музичне обдарування: усі діти в сім’ї, а їх було шестеро, мали добрий слух і голос. Отож довгими зимовими вечорами, як розповідала мама, він садив у кружка старшеньких, давав у руки інструменти — балалайку, мандоліну, гітари — й починалося музикування. Частіше просто грали, а інколи й співали з супроводом і без нього.
Думаю, що найбільшою мірою таланти батька, і то не тільки музичні, успадкував Іван, середній син, улюбленець сім’ї, для якого спів часто ставав потребою життя. Проте і мамі моїй, найстаршій доньці, дісталося немало: мала гарне колоратурне сопрано, неабиякий слух, а пісень знала безліч... Довго співала у хорі, яким керував Микола Сокирко, відомий тоді в нашій області хоровий диригент. Його хор навіть знімався в одному з перших фільмів Миколи Мащенка «Пісні над Дніпром».
Згодом я зрозуміла, чому прабабуся завжди плакала, коли мама співала. Певно, чувся їй власний, ще молодий і свіжий голос...
На жаль, жоден з них не мав музичної освіти, не реалізував себе. Та й повну середню спеціальну освіту мала лише мама, хоча цілком можливо, що з її чудовим голосом могла б стати професійною співачкою.
Неабияким талантом Господь обдарував і мою тітку Варю, молодшу мамину сестру — мала сильний, красивий альт, навіть знаменитий твір А.Пашкевича «Степом, степом» заспівувала.
Цікаво, що майже всі невістки й зяті у цій сім’ї також були людьми співучими. Незабутні враження мого дитинства пов’язані з тими днями, коли всі збиралися у батьківській хаті на якесь свято й співали. Який же то був спів! Кожен, здавалось, вкладав душу і в слова, і в мелодію...
Думається мені, що поки звучала та пісня, вона єднала їх, відсувала дріб’язковість побуту, мирила й голубила.
В часи мого дитинства пісня звучала скрізь — і в хорових колективах, і на гулянках, і на святах, і просто як спосіб відпочинку. Жилося важко, нужденно, але жінки й дівчата ішли з поля й співали, щоб почули всі: вже додому з роботи ідуть. У свята й вихідні дівчата збиралися до когось поговорити й поспівати — то вже обов’язково.
У перше десятиріччя по війні весілля в селах відбувалися за повним народним сценарієм, а тому співи дружок по селу сповіщали людям: «іде весільний почет», чи «наближається весільний поїзд». Дружки були, як і годиться, голосисті й намагалися «переспівати» іншу групу, якщо чули їх спів здалеку. Ми, дітвора, приходили на весілля, годинами стояли в дворі, дивилися і слухали, слухали... Це була дивовижно гарна вистава, особливо, якщо ще й музики добре грали, а староста — умілий і досвідчений.
У школі ми також співали, причому більше «для себе», аніж на сцені. Спочатку, ясна річ, репертуар складали фронтові й народні пісні, а коли вже з’явилось радіо, то стали переймати популярні тоді мелодії, записувати «на слух», заводили пісенники, розмальовували їх...