2001
Посвящение Виле
Бывает же такое на душе, что словом,
Ни красками, ни музыкой не передать...
Я выслушать тебя была всегда готова,
Но до конца друг друга оценить, понять
Поможет долгая разлука, одиночество раздумий,
Воспоминаний радость и печаль...
Восходы солнца и тревога полнолуний,
И нежный изумруд травы, и облачная даль, —
Все это принесет тебе моей души тепло,
Чтобы уютнее тебе вдали жилось.
2001
Думки у надвечір’ї
(секстет зізнань)
І
Дарований нам Богом рай земний
У пекло ми перетворили,
І світ підступний, від жорстокості тісний,
Ми творимо для себе знавісніло.
І задихаємось, і мучимось, і нарікаєм,
Живемо з болем, в муках умираєм.
Про землі мріємо обітованні.
Й ніхто не думає і не згадає,
Що був дарований нам рай земний,
Та розгубили ми ключі від раю...
II
Зізнаюсь. Подумки я інколи потроху
Ладнаюсь у далеку ту дорогу,
Що за межу десь пролягає,
Хоч знаю, що дорога та — від Бога,
Бо він життя благословляв.
Всі радощі земні і муки, і тривоги,
Падіння й злети — все від Бога.
Він межі всім давно порозділяв...
III
Зазнала всього: злети і падіння,
Пусту оману й каяття,
І потиск теплих рук.
Ховала плач і погляд гнівний,
Приходило прощення й забуття,
Був розпач, сумніви, вагання,
Були надії світлі і кохання,
Була сердечність, чистота,
Безмірне щастя спілкування
І потиск теплих рук...
IV
Буяння літа буйноцвітне
І хор птахів, весняний, літній,
І шовк небес ясно-блакитних,
Й світання раннє, сонцем вмите, —
Усе це літо, літо, літо!
Дрімають сосни, сонцем оповиті,
Та літо скоро відшумить...
Душі тепла мені б не розгубити,
Щоб в холод і себе, й людей зігріть.
V
Усе колись було уже відкрито,
Переговорено і пережито,
Та маєш власне бачення і відкриття:
Це — поступ твій,
Твоє життя!
Бо день за днем
Ти світ свій відкриваєш
І книгу мудрості читаєш,
І глибину його
Поволі осягаєш,
Щоб зрозуміть:
Так мало жив,
Ще менше — знаєш!
VI
Що ж, час минає —
Й біль стихає,
Відболює і завмирає,
Хоч і душа щемить, щемить...
Пишу листи і посилаю,
А відповідей не чекаю
І не діждуся — добре знаю,
А так душа болить...
Та не стогну, і не зітхаю —
Терплю. Не нарікаю.
У чистоту небес пірнаю.
Молюся Богу. Треба жить!
2003-2004
Страхи
Боїшся ницості?
Чи може, старості?
Душі самотності?
Чи це вже сталося?
Я не питаюся:
Сама живу —
Остерігаюся.
Хоч важко йти,
Не спотикаюся,
І часом падаю, та піднімаюся.
Бувають промахи —
Не оглядаюся.
Боюся ницості,
Боюсь нещирості,
Пустопорожності
У пору зрілості.
Вересень 2003
«Чигирине, Чигирине...»
Т. Шевченко
Я повернулась в Чигирин,
І вулиці струмлять у синь,
І Тясмин береги купає...
Забуті голоси лунають,
Вчуваються, як і знайомі кроки,
А ти стоїш, старий, нівроку...
Мій добрий, сивий Чигирин,
Де вулиці струмлять у синь,
Де час, здається, зупинивсь:
Буденно й тихо, як колись...
Коли ж твоя настане днина?
Чигирине, Чигирине...
Квітень 2003
З народних мотивів
Наздогнала літа свої на кленовім мості:
— Вернись, літо, вернись, осінь, до мене у гості!
Заплакала осінь гірко важкою сльозою,
Затужило й собі літо, обнявшись зі мною.
— Не вернемось, голубонько, бо так не буває:
З цього мосту кленового літа не вертають.
З цього мосту кленового — у вирій дорога.
Вертай сама, не барися, вертайся, небого.
Рано тобі до вирію, не треба спішити,
Маєш справ іще багато, — не всю росу спито,
Ту, що Богом дарована, що тобі відлита.
... На кленовім мості літа доганяла
Не вернулись. Промайнули —
Знать, погордували...
Квітень 2003
В дорозі
Щоразу енергетика столітніх сосон
Мене рятує від безсилля і тривоги.
І хоч снує октави сива осінь,
Ще струменить бадьорістю моя дорога,
А серце ще відгукується щемом
І на красу, і на буденність,
Людські тривоги й щиру доброту.
Даровано мені дорогу непросту.
Її торую мовчки, пружним кроком:
Не спотикнутись би, не впасти ненароком!
Травень 2003
З давнього
Недодружила й недолюбила...
У спогадах гірких розворушила,
Розвішала на сонечку сушити
Колись сльозами все те перемите...
А потім — склала в схови цементові,
Щоб і не згадувать ніде й ніколи,
І лати ковані тоді ж наділа,
Забралом очі і лице закрила,
Все заховала, з думки віддалила...
І треба ж — знов розворушила!
Червень 2003
Лесі
Мережане вікно
У світ, у ніч,
У спогади, у вічність,
І рама темна,
Неначе сум душі...
І музика дерев,
І сльози вкрадені
У тиші,
Що так застигла,
Неначе сум душі.
Опало листя,
Заміліла річка,
Неспокій болем
Тисне на виски,
Неначе сум душі.
Калини кетяг
До руки торкнувся,
Сльоза упала,
Чиста і пекуча, —
Утаємничена,
Неначе сум душі...
Осінь 2003