Так-от саме Михайло Федорович говорив нам не раз, що учитель має бути трішки актором, особливо учитель літератури, інакше він навряд чи зуміє завоювати авторитет, пробудити в учнів любов до слова. Як ми потім довідалися, до війни, будучи студентом, він часом підробляв у театрі як статист, а у війну був льотчиком. Пам’ятаю, як показав одного разу книгу поезій В. Сосюри з автографом автора: «Чорноробові війни, шановному Михайлу Федоровичу, з любов’ю і повагою від автора».
Наші викладачі й справді були людьми різносторонніми: І. Терлецький керував факультетським хором, Г. Аврахов грав у спектаклі «Назар Стодоля» разом зі своїми студентами, поставивши його під час педагогічної практики.
У нас на факультеті склалася особлива атмосфера взаємоповаги в стосунках студентів і викладачів. Винятковою толерантністю відзначався Михайло Андрійович Жовтобрюх, один з кращих мовознавців 60-70-х років, пізніше заступник директора Інституту мовознавства АН УРСР. Ніколи не забуду, як одного разу, не підготувавшись як слід до практичного заняття з історичної граматики української мови, почула від нього замість очікуваних докорів, таке спокійне, лагідне зауважиння:
Товаришко Дремлюк, невже ви цього не знаєте?
І в ту хвилину мені так захотілося негайно провалитись крізь підлогу — мене, виходить, поважають, чекають розумних відповідей, а я... На все життя був урок, урок довіри й відповідальності.
Глибиною знань і майстерністю викладу вражали нас викладачі української літератури Г. Г. Аврахов і російської — О. П. Пресняков, але для всіх без винятку, і викладачів, і студентів, усіх, хто знав і слухав її, непересічною особистістю була Ольга Авенірівна Троцюк, викладач зарубіжної літератури.
Свого часу вона навчалася в гімназії Петербурга, відвідувала гурток футуристів, де познайомилися з В.Маяковським. Її зовнішній вигляд разюче контрастував з внутрішньою суттю. Це була Особистість, людина, котра блискуче володіла словом, глибоко знала російську і світову літературу, часто вражала оточуючих оригінальністю й самобутністю, суджень. Могла цитувати по пам’яті цілі сторінки прози, не кажучи вже про поезію, в яку була закохана сама й навчала любити нас. Ніколи не проходила повз газетні кіоски й книжкові розкладки — завжди щось купувала, а тому її портфель «по зав’язку» наповнювали якісь книги, товсті журнали, такі, як «Нева», «Новый мир», «Звезда», «Октябрь». Ольга Авенірівна не пропускала жодної літературної новинки і щедро ділилася з нами своїми враженнями від прочитаного. Та й не тільки з нами: не раз доводилось чути, які літературні дискусії влаштовувала вона в деканаті чи на кафедрі. До її думок прислухались усі, навіть ті, що не розділяли її поглядів.
Бувало, приходить на роботу і відразу заявляє:
А я ось цієї ночі прочитала «Тріумфальну арку» Ремарка. Знаєте, цікава річ! І стиль дещо інший, аніж у «Трьох товаришах».
Від нас вимагала передусім знання тексту — її просто лякали «нечитаючі» студенти. Поважала працездатних і думаючих, двійок не ставила, але п’ятірку можна було одержати тільки давши детальну й вичерпну відповідь або продемонструвавши знання поза програмою — зв’язок літератури з музикою, живописом.
Будучи російськомовною, вона з глибокою повагою ставилась до української мови, читала лекції нашою рідною мовою, а коли переходила на російську, то обов’язково просила пробачення.
Пам’ятаю, як до нас на лекції приходили студенти з фізмату, інших факультетів, щоб послухати...
Кожна лекція Ольги Авенірівни відкривала нам можливість глибокого бачення, розуміння і світу прекрасного, і самого життя. Власне, то, мабуть, і була наука життя. Згадується, як вона чудово розповідала нам про «Фауста» Гете... І раптом:
— А знаєте, кожна людина повинна пережити таку мить, коли хочеться її зупинити, затримати, адже це — відчуття цінності життя! Ви ще пізнаєте це, бо ваше життя тільки починається. А я? Я вимовила ці слова в травні 1945-го, коли дізналась про Перемогу. Проте мені інколи хочеться знову і знову казати їх, коли весною перед нашим інститутом цвітуть яблуні, як і тоді, в 1945-му: «Хвилино, стій, бо ти — прекрасна, спинися, мить, бо дивно гарна ти!»
Дуже вимогливими й відповідальними були наші викладачі-мовники Г. Смолянінова, Ф. Береговська, усі «іноземники» — адже ми виявились першими «інфілівцями» в історії інституту. Очевидно, саме тому мої однокурсники стали чудовими спеціалістами, керівниками шкіл, а частина — науковцями.
На долю нашого випуску випало ще й стажування: посилали на півроку в школи різних областей України — не вистачало вчителів. Можна тільки уявити собі, як непросто доводилося в школах Закарпаття чи Рівненщини...
Мені дісталось с.Княжа на Звенигородщині, де я в повному обсязі пройшла «курс молодого бійця»: крім уроків у школі, гурткової роботи, традиційних нарад, семінарів, треба було ще й відвідувати учнів удома, проводити бесіди на фермі й надодачу залучили до... драмгуртка. Мушу чесно визнати, що, зрештою, саме це принесло радість: колектив підібрався гарний, більшість із сценічним досвідом, голосом. Поставили ми спочатку «Безталанну» І.Карпенка-Карого, в якій мені випало виконати роль Варки, а потім — водевіль С.Васильченка «На перші гулі», у якому я грала Василину. Інколи ми їздили «на гастролі» в сусідні села. Учні знали про наші успіхи й доповідали вдома: «А наші вчителі знову виставу повезли, я бачив, як С.П. з рогачем і мітлою йшла».
А потім настільки прославились, що здобули першість у районі й брали участь у ІІ-й Театральній весні Черкащини, виступали на сцені обласного театру...
Проте «апофеозом» моєї сценічної кар’єри стала багаторічна участь у роботі Чигиринського народного хору, яким керував доброї пам’яті талановитий диригент, самодіяльний композитор Анатолій Чекаль. Був чудовий колектив, прекрасна атмосфера, багато концертів, виступів на конкурсах, фестивалях, оглядах на обласній і республіканській сценах, зйомки в кіно, на телебаченні, робота в студії грамзапису.
Як на моє теперішнє розуміння, все це збагачувало, наповнювало змістом моє життя, рятувало від рутини й одноманітності.
Зараз можу впевнено й переконано стверджувати, що мені в житті поталанило на гарних людей, мудрих наставників, які сприяли моєму становленню і вчителя, і людини.
Коли я приїхала на роботу в Чигиринську школу-інтернат, мене зустрів директор Микита Васильович Литвин, вже немолода, проте привітна й проста людина. Він усе літо провів на роботі — вводився новий корпус, а тому через якийсь тиждень пішов у відпустку.
Був кінець вересня. Закінчились уроки, але діти були в класах — готувались до самопідготовки. Раптом будинок здригнувся, як під час землетрусу: гриміли дерев’яні східці, чувся тупіт у коридорах, стукали двері, лунали вигуки. Я злякано запитала у когось із учнів, які мчали коридором: «Що це? Що трапилось?»
— Микита Васильович приїхав! — радісно відповіло відразу кілька голосів.
Я зійшла вниз: у щільному натовпі дітвори, пригортаючи обома руками найменшеньких, стояв усміхнений Микита Васильович. Вперше в житті я побачила, як горнуться діти до директора — Учителя...
Вже в Корсуні мені знову доля подарувала можливість співпрацювати з талановитими учителями, неординарними людьми, передусім — Н. Гольдичем та Д. Селівановим. Як багато я навчилась у ті роки!
Талановитий учитель і організатор, справжній ентузіаст, готовий допомогти кожному, хто прагне до вдосконалення, виявляє інтерес до роботи, — таким був наш директор Дмитро Павлович. Колектив однодумців і працелюбів, очолюваний ним, здобув тоді визнання не тільки в районі. Можна згадувати багато і багато, безперечно, талановитих учителів тих років, але учитель історії Н.С.Гольдич був особливим...
Ерудит, інтелігент, невтомний педагог-новатор. Його уроки перетворювались у своєрідні спектаклі, бо проводились завжди творчо. Були там і опорні конспекти, і музика, і живопис, і слово вчителя, а головне — незмінний інтерес учнів. Здавалось, клас і вчитель — одне ціле. Пасивних і байдужих не було... Усі уроки у нього були відкритими — він любив, щоб до нього приходили. І люди їхали і йшли, щоб зігрітися біля яскравого вогню його таланту...