Чи може учитель навчитися чому-небудь корисному від своїх учнів? Думаю, що так, якщо він бачить в учневі особистість. Принаймні, я можу взнатися, що немало навчилась від своїх учнів.
Пригадую один з найефективніших уроків, поданих учнями. Це було в Корсуні, коли я, щойно приїхавши, почала працювати вчителем англійської мови. Класним керівником випускного класу якраз і був Гольдич Н.С. Якось я дізналася, що одна з його учениць, Лариса Щ., веде незвичайний щоденник — своєрідний літопис класу. Стало це відомо, коли вона в 9-му класі випадково залишила щоденник із книгами в бібліотеці, почала бідкатись, шукати. Щоденник щасливо знайшовся, а однокласники, дізнавшись про її таємницю (а це була-таки для всіх таємниця!), стали робити «замовлення»-що саме записати, «для історії». Дізнався про це і «класний», як вони називали свого керівника.
У 10-му класі Лариса вирішила урочисто спалити щоденник після випуску, але її почали умовляти, хоча змісту записів тоді ніхто не знав. За спільною згодою вирішили подарувати щоденника улюбленому вчителю, дозволивши прочитати директору (!) і... мені. Тут слід зазначити, що Лариса була розумною і дуже начитаною дівчиною, хоча характер мала вельми непростий, а погляди на життя — критичні й незалежні.
Саме директор, будучи людиною читаючою, висловив думку про те, що з Ларисиних записів, при гарній літературній обробці, міг би вийти цікавий сценарій, щось на зразок відомого фільму «Доживем до понедельника». А що вразило мене? Насамперед, глибина спостережливості й оригінальності суджень і оцінок. Лариса розповідала про окремі шкільні будні, особливі, курйозні чи драматичні випадки у стосунках друзів, учителів і учнів. А оскільки більшість описуваних нею людей були поруч, то я, чи не вперше в житті, побачила і себе (там і про мене дещо було), й своїх колег у віддзеркаленому зображені. Якими ж іноді, м’яко кажучи, дивними людьми буваємо ми, вчителі! Як часто нам не вистачає почуття міри, спостережливості й витримки!
Важка це місія — вчити дітей. Не кожному під силу. Дитяча душа завжди незбагненна. Це схоже на ефект музичного інструмента тонкої настройки: десь «перегнеш»—і втратиш звучання, тобто довіру учня. А нам, і вчителям, і батькам, часто не вистачає ні сили, ні часу, ні терпіння працювати з цим витонченим інструментом...
Моя мудра мама не раз говорила, що вчителю — головне не нашкодити дитині, а решту — навчить життя. Непроста і здебільшого сувора ця наука!
XI. Зустрічі в дорозі
(філософія життя)
Часом у непроглядному мороці ночі зовсім несподівано з-за хмар пробивається місячне сяйво. На якусь мить воно освітлює тобі дорогу, і ти відразу ж починаєш впевненіше й сміливіше ступати.
Отак і в житті: певна зустріч, розмова, навіть слово стають для тебе світлом, допомагають усвідомити себе. Саме так, бо до буденного, постійного звикаєш, часом навіть не сприймаючи деталей.
Принаймні у моєму житті було саме так.
Одним з перших, таких знаменних для мене моментів, була зустріч з другом і колегою батька Давидом Тучинським. Мама, згадуючи про своє коротке (менше З-х років!) сімейне життя, розповідала й про друзів, а тому я добре запам’ятала це ім’я. Молодий неодружений Додік (так називали його приятелі) часто бував у нас вдома, бавився зі мною, носив на руках, терпів, як казала мама, коли я запускала руки в його густе, кучеряве волосся...
І ось років через 4-5 по війні він приїхав спеціально десь здалеку, з Росії, щоб побачитися з удовою свого полеглого товариша і з його донькою... Я не пам’ятаю зараз ні обличчя цієї людини, ні змісту розмови — залишилось у пам’яті тільки те, чого чекала душа, що було найпотрібнішим мені, дещо закомплексованому підліткові. Коли гість поцікавився моїми успіхами в навчанні, мама відверто зізналася:
— Та вона наче й недурна дитина, й старанна, начитана, але часом губиться, особливо біля дошки.
І тоді Додік, поклавши велику теплу руку мені на плече, промовив якось особливо, проникливо й щиро:
— Знаєш, дівчинко, мало мати знання — треба навчитися їх відстоювати!
Мабуть, то сам батьків Дух обізвався до мене, підтримав у потрібний час. Я почала вчитись, цілеспрямовано й наполегливо, і, зрештою, навчилася відстоювати і свої знання, і переконання...
Без сумніву, в шкільні роки, особливо в старших класах, цьому сприяло спілкування з учителями, вимогливими й доброзичливими водночас. Позиція мого класного керівника Кураси Т.Ю. була завжди дуже твердою: «Ти повинна. Тобі необхідно. Ти зможеш».
...Нам дуже часто наносить непоправної шкоди стіна непорозуміння, котра часом виникає у сімейних чи дружніх стосунках. Ми не вміємо слухати, прощати, виявляти співпереживання. От що ми вміємо, так це — нарікати, шукати винних, шкодувати за втраченим, катуючи себе й ближніх докорами чи сльозами.
Десь, певно, на другому курсі інституту, я познайомилася з цікавою приязною жінкою, з якою деякий час приятелювала, незважаючи на значну різницю у віці. Як я тепер розумію, їй імпонувала моя повага й готовність слухати, а у старших, розумних і доброзичливих людей, завжди є чим поділитися з молодими. Якось під час однієї такої задушевної розмови Євгенія, так звали мою знайому, владно і дуже переконливо підвела мене до думки: ніколи не шкодуй за втраченим, нездійсненим, адже назад нічого не повертається. І я до цих пір дуже вдячна їй за науку.
Були й інші пам’ятні зустрічі.
Так склалося, що уподовж всього життя не раз я ставала учасником і свідком цікавих подій, які залишили незабутні враження.
В 1957 році, виступаючи з вітальним словом на відкритті пам’ятника Т.Г.Шевченку в с.Шевченкове, мала нагоду зустрітися з П. Панчем, А. Головком, іншими відомими письменниками.
Свого часу вдалося побувати на літературних зустрічах з П.Тичиною й М.Рильським, а в травні 1969 року в Чигирині мала зустріч з О.Гончарем, Ю.Збанацьким, Д.Павличком, які прибули до колишньої гетьманської столиці, супроводжуючи делегацію грузинських письменників на чолі з Г. Абашидзе. Вони перебували на Україні під час Декади грузинської літератури й мистецтва.
Зберігаю автографи А.Малишка й О.Сизоненка, які приїздили на зустріч з читачами до Чигирина, незабутнього І.Козловського, з яким зустрілася на Святі пісні в Каневі.
Я навчалася в Черкасах якраз у той час, коли туди приїхав спочатку на практику, а потім і на роботу Василь Симоненко. Він інколи забігав до інституту поспілкуватися з початкуючими поетами. А один з них, Микола Сніжко, невдовзі став працювати в «Молоді Черкащини». Благословив він і кілька моїх поезій, вмістивши їх на сторінках молодіжки, а в 1962 році, цілком несподівано, я побачила два своїх вірші на сторінках республіканської газети «Молодь України» разом з кількома іншими, надісланими В.Симоненком напередодні 8 Березня під рубрикою «Кращі вірші наших читачок».
Через кілька місяців я купила в книгарні маленьку книжечку в твердій темно-синій палітурці «Тиша і грім» — першу і останню Симоненкову прижиттєву...
Хочеться розповісти про дуже пам’ятні для мене зустрічі в м.Чернівці. В 1988 році восени я перебувала на курсах при Чернівецькому університеті. Нам, курсантам, викладачам української мови з різних областей України, дуже сподобались і лекції, і наші стосунки з викладачами, цілком професійні й дуже толерантні.
Особливо багато уваги й часу подарував нам професор Василь Лесин. Якось погожого вихідного дня повів нас на старий міський цвинтар, показав пам’ятники й розказав багато цікавого про славних людей Буковини, зокрема, Ю.Федьковича, О.Кобилянську, її родину. А потім ми поїхали з ним до Русова в музей і на могилу В.Стефаника, завернули до рідного села Леся Мартовича, а потім — до Снятина, щоб відвідати музей Марка Черемшини й вклонитися його праху на цвинтарі. Скільки цікавого розповів нам літературознавець! В той час Василю Лесину було десь біля сімдесяти років, але він не втратив ні ентузіазму, ні любові до справи свого життя — дослідження літературного Покуття.