До того ж, наші люди, налякані голодоморами й війнами, прагнули зробити запаси. Запаси усього: одягу, сірників, мила, солі, цукру.
Тепер усе є, але грошей мало, а надто, щоб зробити запас. Зляться на проклятих капіталістів: у них є гроші... Уявляють, як десь там, «за бугром», «добре жити», зовсім, як у серіалах. Правда, поміркованіші, чи ті, що вже спробували «у них», знають твердо: добре там, де нас немає.
У суспільстві завжди була моральна й матеріальна нерівність, але за радянської влади вона була прихованою. Зараз вона стала аж надто очевидною. І це теж виводить з терпіння наших громадян: робили, робили, а що маємо?
«Маємо те, що маємо,» — уїдливо й мудро заявив колишній президент України Леонід Кравчук. Авжеж, маємо те, що не було до кінця розкрадене й привласнене.
І тоді пригадуються слова великої Українки — Лариси Косач: «А ми, українці, такі люди: плачемо, плачемо та нарікаємо. Нарікаємо та плачемо і... мовчимо.»
То хто ж нас почує, якщо ми мовчатимемо?!
2001-2003 рр.
Нове намисто
(новели)
«Ой, горе тій чайці...»
Баба Тодося жила на тихій вуличці. І хоч недалеко проклали асфальтовану дорогу, взимку цю бокову вулицю часто перемітало снігом — сюди майже ніхто не їздив, мало хто ходив, бо жили здебільшого немолоді люди. Протопчуть або просиплять посеред вулиці стежку — і ступають в рядочок: одні на роботу чи на базар, а дітвора в школу.
Баба взимку майже не виходила на дорогу: сяк-так прогорне стежечку до старої похиленої криниці, до повітки, де зберігалось паливо, винесе щось курям і Рябкові — та й у хату. На старість стала боятись холоду, а ще дужче — застудитись і захворіти або (борони Боже!) упасти. Все було каже: «Не приведи, Господи, в холода помирати... Тільки людям клопоту завдаси».
Топливо чи воду баба Тодося заносила вдень. Якщо відро було повне, то переставляла його поперед себе по стежці: два-три метри пронесе і поставить, щоб дух перевести.
Хліб Тодосі взимку теж непросто доставався: коли-не-коли правнучок її давньої подруги Ганни занесе, а то й молода сусідка Ольга змилостивиться, чи товариш молодшого сина Петя Нездолій завітає з «продовольчим пакетом», як він називає те, що кладе в торбинку. Буває там і олійка, і цукор, і крупа яка чи борошно. Але таке трапляється на свята, бо Петя живе далеко, та й клопотів у нього багато.
Як не слизько і не дуже холодно, баба Тодося й сама «поплутає» до магазину в центрі села, щоб купити і хліба, і якусь макаронину чи крупу, сірники. Склавши куплене, погомонівши з кимось, якщо в магазині є люди, баба зв’язує ручки сумки платком, просить, щоб піддали, і рушає. Однією рукою тримає вузол платка, а другою спирається на палицю: так безпечніше. Додому йде довго і важко, навіть не зупиняється, щоб побалакати з ким, хоч і дуже кортить. Тільки здоровкається, призупиняючись, і простує далі: взимку день короткий, треба завидна до хати добратись, щоб, бува, не впасти де.
Рябко вже виглядає, махає хвостиком, скавучить, притупцюючи від нетерпіння: видно, скучив за бабою. От баба йому й розказує, як ішла, кого бачила, а він, перехиляючи голову набік, дивиться на неї розумними очима і слухає...
Кожного місяця баба Тодося найдужче чекала 9-го числа, бо тоді, якщо це не випадало на неділю, поштарка Настя приходила з пенсією. Кароока усміхнена Настя приносила в хату сонце і свято. Баба пригощала її яблучком чи узваром, а якщо було холодно — чаєм із трав. Садила за стіл, дивилась на привітне молоде обличчя дівчини і тихо раділа... А Настя, метка, весела, ніколи не відмовлялась від бабиного частування, розуміючи, наскільки одинока ця стара жінка.
Поштарка розказувала сільські новини, передавала бабі Тодосі привіти від приятельок і знайомих, а по хаті бігали-стрибали сонячні зайчики від її привітного голосу й сміху. Пощебетавши коло баби хвилин десять, Настя швиденько збиралась і бігла далі, а баба дивилась їй услід, посміхаючись. На якийсь час на серці ставало легко, аж світліло, немов несподівано поверталось щось втрачене. Може, від того, що Настя незмінно називала її «бабусенькою» і обіймала, прощаючись.
Свято швидко закінчувалось, і самотність тоскними очима знову починала виглядати з кожного кутка. Баба часом рішуче відганяла її: то бралась за якусь роботу надворі, то дивилась у вікно, як хто вулицею проходив, а Рябко давав «сигнал». Частіше ж — просто читала молитви.
Часто подумки, а то й вголос баба Тодося розмовляла зі своїм Василем. Згадувала, як хату будували, як синам раділи, як ладилось у них усе в господарстві, хоч і в бідності жили. Коли ж це було’? Мабуть, в якомусь іншому житті, де була радість і надія, була злагода, бувало й горе, та не було розпачу. А потім настав морок і сонця не стало... Хіба ота молода ясноока дівчина у весільному вінку на фотографії — вона, Тодося? Але поруч — то вже безпомилково її Василько, усміхнений, щасливий... Вона дивиться на рідне обличчя, темний кучерявий чуб, кремезну постать і шепче: «Василечку, рідненький, де ж ти упокоївся? Де твої білі кості лежать? Хоч би могилку було найти... Он скільки солдатських вдів їздило і в Білорусь, і в Росію, навіть до Польщі й до Чехії їздили на могили своїх чоловіків. А її Василько — „без вісті“... Як пішов у сорок першому, то тільки одного листа й одержала, зовсім короткого, всього кілька речень, що, мовляв, жив-здоров, скоро в бій, бережи хлопців і себе. Не вберегла...»
Тодося із стогоном опускається на лаву біля столу і, припадаючи головою до старенької, вибіленої часом скатертини, плаче, без сліз. Сліз уже немає, виплакала усі. А може, на старість вже й сльози висохли...
— Господи, чому ти послав мені таку долю? Не нарікаю, бо гріх на Бога нарікати, але ж питаю тебе знову і знову: чому?
Замовкає і довго сидить, не включаючи світла, непорушна, згорблена, як птах на холодному вітрі. Може, тому, що не корилась долі, що була така весела змолоду? Хоч і сиротою біля тітки росла, бо батьки зарані померли, та кривди не знала. Здається, усі пісні переспівала: де не була, що не робила, усе співала. А вже ввечері чи в свято коли, як зберуться з дівчатами в садку — усе село слухає.
І танцювати теж любила. Бувало, де весілля чи гуляння яке — вона не зупиняється, усіх перетанцює.
Василеві подобалось слухати, як вона співає, як розказує йому щось весело — «щебече», як говорив він тоді. Вони взагалі за шість років свого подружнього життя ні разу й не посварилися. А за що ж їм було сваритись? Василько дуже шанував її, і дітей любив, утішався ними.
Війна, як прокляття, впала на їхні голови й скалічила життя навіки.
Як ішов Василь Чаєнко з дому на призовний пункт, то ніс обох синів на руках: Івасеві було п’ять років, а Сашкові — третій. Йшли люди до центру села сім’ями, і старі, й малі, йшли майже мовчки, як за покійником; то там, то тут чулося приглушене ридання жінок, заспокійливі голоси чоловіків. Тодося не плакала, мов нічого не чула, не знала, куди іде. Попрощалися вже біля «полуторки», що чекала на мобілізованих. Обійняв її Василь, поцілував, попрощався зі своїми старими батьками, молодшим братом, ще раз підняв на руки дітей і рушив до машини. І раптом Тодося, котра увесь цей час була наче закам’яніла, скрикнула і впала, мов підбита чайка, на дорогу...
Як і хто привів її додому — не пам’ятає. Зрозуміла тільки, що лежить у своїй хаті, глянувши на стіни, на рушники, вишиті калиною й виноградом. Прибігли діти, увійшла тітка, і Тодося, побачивши їх перелякані очі, піднялась, пригорнула хлоп’ят і промовила твердо: «Ну, що ж, діти, треба братися до роботи. Батько як нам наказував?»
З того самого дня, «взявшись до роботи», Тодося не знала ні спочинку, ні свят: горе навчило надіятись тільки на свої сили.