Баба Тодося зітхає, помалу повертається на теплій лежанці — зимові ночі довгі, а якщо немає сну, то багато чого передумаєш і згадаєш... Десь точить шашель, зрідка потріскує, осідаючи, мабуть, стара хата, чути, як по кутку перегавкуються собаки. Час від часу подає голос і Рябко. А Тодося щось згадує, ворушить у глибинах пам’яті... Інколи ці спогади такі болючі, що вона приглушено стогне від пекучого відчуття втрати і вічного болю в душі.
А й справді, чи хоч раз до неї прийшли колишнє щастя й спокій відтоді, як попрощалася з чоловіком, відчуваючи, мабуть, що навіки? У перші місяці після війни траплялося, що жевріла якась надія: повернеться-таки чоловік, знайдеться десь після госпіталю чи полону.
Не діждалися й Васелеві батьки — пішли на той світ, виріс і пішов у світи молодший брат: майже силоміць забрали спочатку до ФЗУ, а потім — на шахти в Донбас. Там десь і загинув у шахті...
...Довгими осінніми чи зимовими ночами спогади безкінечно снуються й снуються, як павутина, і тоді оживають у пам’яті рідні обличчя, навіть часом чуються голоси. Тодося не гонить їх: вони зникають самі по собі, як і приходять. Звикла розмовляти з тишею...
Болять старі кістки, не знаєш, куди і як руки покласти. А як же їм не боліти — скільки перекопали, переносили, перетягали всього задовгий вік!
Тодося не нарікає, що так бідувала з дітьми у війну, що так тяжко працювала після війни: усім така доля випала. Жінки й у полі орали корівками своїми, волочили боронами, накидаючи шлеї, замість коней чи волів, скиртували ночами й буряки копали копаничками — піднімали колгосп. День при дні в полі, в ланці, на трудодень давали 50 грамів зерна, а треба ж було і сім’ю годувати, і податки заплатити... Як вона тільки вижила? Синів за роботою майже й не бачила, добре, що тітка ще трохи ворушилась, то вдома з хлопцями лад давала.
Діти виросли якось непомітно. Розкошів не знали, рано привчились до роботи по господарству: не було часу без діла ганяти чи байдикувати, особливо, як не стало бабусі. Тодося все намагалася їм про батька розказувати: як і що робив, як господарював, як любив їх... І хлопці зростали серйозними, спокійними — зовсім як батько.
Іван після семирічки в колгосп пішов до коней, хоч Тодося й заперечувала, та куди подінешся? Такий тоді час був — не до розкошів. Не огляділася, як і в армію пішов... Пішов і більше не повернувся. Як написали матері з військової частини: «Загинув під час виконання бойового завдання». А яке ж то було завдання, коли не воювали? Хто ж Тодосі міг розказати правду? Правдою було тільки те, що син служив на флоті. Це вона знала точно: он і фотографія його остання, у матроській формі. Пішов на той світ Івась, як і його батько, — ні могили, ні сліду...
Після тієї моторошної звістки Тодося якось враз постарішала, зігнулася, навіть голос став глухіший. І хоч давно вже не співала, у думці якось самі собою часто зринали слова старовинної пісні «Ой, горе тій чайці». Може, того, що її саму Чайчихою в селі звали?
Сашко на той час уже закінчував десятирічку, але кожного літа працював у тракторній бригаді. Тямущий і слухняний хлопець був там своїм. І вдома до всього брався: відремонтували хату, перекрили шифером, навели порядок у саду. Тодішній голова колгоспу, гріх казати, багато допомагав, та й Івасеві друзі ще тоді у селі жили, навідувались частенько. Тодося тихо раділа, що сина не візьмуть в армію — мав відстрочку. Надіялась, що буде коло кого віка доживати, але доля знову розпорядилась по-своєму, і знову дуже жорстоко.
Від колгоспу Сашка направили на курси шоферів до ПТУ в сусіднє село. Власне, хлопцеві потрібні були тільки права, бо вже давно і машину водив, і трактора.
...Та весна видалась дуже дощовою, земля розм’якла, осувалася по краях і схилах. Курсанти ПТУ поїхали машинами до кар’єру за піском, але там якраз ескаватор поламався. Вони зібралися усі докупи, щоб подивитись чи полагодити. Саме в цей час стався великий обвал піску з самого верху, їх накрило всіх, вдарило об залізо... Коли відкопали, то з п’яти хлопців двоє були вже неживі. Серед них — і Сашко...
Відтоді для Тодосі потьмарився світ, небо назавжди стало сірим, а весняні голоси оніміли. Відтоді кожної весни, коли одцвітають вишні, вона бачить, як несуть її сина, а вишневі пелюстки обсипають холодними білими сльозами його молоде обличчя й темний кучерявий чуб...
Ще кілька років ходила на роботу, але вже не в ланку — сторожувала на корівнику. Там було спокійніше. Майже не говорила ні з ким, просто мовчки кивала головою, щось потроху і вдома робила по господарству, але скоріше за звичкою, аніж відчуваючи потребу. Поступово вживалася в свою самотність, хоч і не розуміла, як і для чого живе.
— Скриплю собі, як старе дерево. Ніяк буря не зломить, — говорила, коли хто питав про здоров’я.
Так проходив рік за роком. Тодося постаріла, зовсім зігнулася, як і її хата, й повітка, і криниця. Майже увесь город віддала сусідці Ользі, а собі лишила клаптичок, то тепер молоді сусіди помагали засаджувати його весною і збирати восени. А полола помаленьку сама: то на стільчику, то на паличку спираючись.
Як був ще колгосп, то бригадир навідувався, казав, коли топливо завезуть, коли зерна якого випишуть чи соломки. А тепер усе перекрутилося: ні влади, ні ради. Опустіло село — молодші роз’їхались по заробітках, по містах, а старі вимирають потроху або зовсім немічні стали. А вона все живе...
Теплої пори Тодося виходила на вулицю і годинами сиділа на колодці під старою липою. До неї усі вітались, дехто зупинявся, щоб словом перекинутись, — відповідала, хоч пізнавала не всіх, та пильно вдивлялась в кожного добрими, вицвілими від горя і старості сірими очима. Але у селі всі знали Тодосю Чайчиху...
Вертатися у свою пустку не хотілось, проте верталась бо знала, що там її чекають сини й чоловік на фотографіях, прикрашених старовинними рушниками. І батько, й сини були майже одного віку...
А того дня їхав повз двір Степан Гладун своєю конякою та й гукнув до старої:
— Бабо Чайчихо, а чи не треба чого у селі? Я мимо сільради їду, то підвіз би, і назад заберу, як захочете.
Вона й погодилась, бо треба було узнати в сільраді, чи скоро завезуть топливо — вже ж літо кінчається, а ніхто не кує ні меле. Може, забули про бабу? Запнула чистеньку хустину, взула новіші капці. Степан підсадив на воза та й поїхали.
До голови сільради зайшла не зразу — зайнятий був. Вона його ще толком і не знала, бо був не місцевий, недавно переїхав, казали люди. Увійшла, поздоровалась, але він не відповів, а тільки кивнув головою і рукою махнув, щоб сідала: якраз телефон задзвонив. Закінчив розмову, повернув голову, глянув, наче крізь стіну, і відразу:
— Чого ви хотіли, бабо?
— Та я, сину, хотіла про топливо узнати, чи скоро привезуть? Боюсь, щоб холода й негода не застали, бо у нас вулиця така, що не проїдеш тоді.
— От нема вам чого робить, чи що? Тільки голову даремно морочите! Буде наряд — завеземо вам дров. Це ж не тільки від мене залежить, ясно? Ви ж не одна така! Ну, все у вас?
— Усе. Вибачте, що потривожила. Вибачайте. А й справді одна. Одним одна.
Важко піднялась, помалу вийшла з сільради, наче облита крижаною водою.
Надворі якось потемніло, аж моторошно — надходила гроза...
Опустилась на лавку за парканом, не маючи сил іти далі, наче не чула й не бачила нічого од тієї гіркоти, що наповнила душу.
Отямилась від знайомого привітного голосу поштарки Насті, яка тримала за руку, питала про здоров’я, повідомляла, що дядько Петро Нездолій переказував: хоче їй рубаних дров привезти й гостинців цілу торбу. Мовчки кивнула, потеплішала на лиці чи то від ласкавого голосу Насті, чи від сонячних зайчиків навколо її постаті.
Під’їхав і Степан Гладун, щоб забрати Тодосю додому, теж про щось питав і розказував, але Чайчиха все мовчала...
«Якби була знала, що тут така біда...»
(Кривда)
Пам’яті моєї тітки Є. А.
Битком набитий старенький автобус, здригаючись і підскакуючи на вибоїнах, здавалось, от-от мав розвалитися, та все ж поволі просувався вперед, аж поки не зупинився на краю села.