— Отак я помучилась ще з тиждень із своєю гіркотою, але було все тихо: ніхто нічого про мене ні згадує, ні пише. Та хай би воно, те насіння, йому на пні згнило, як і отой невикопаний лан буряків, що переорали цієї весни...
Тітка нахилила голову й замовила. Я теж трохи помовчала, а потім спокійно й твердо сказала:
— Тьотю Ганю, тебе ж і справді у селі знають краще, як його, причому знають, що ти добра й порядна людина. І навіть якби написав, як нахвалявся, то скоріше б викликав людський осуд на себе. Може, й з іншими людьми він так говорить, то хіба вони так усе до серця беруть?
— Ой, дитино, у селі голова — уся влада: і цар, і бог. Бояться його люди, от і все. А що деякі не звертають уваги на образи й матюки, то їм байдуже: голова собі усе з колгоспу тягне, і вони мовчки тягнуть. Але добре, що так обійшлося. Ось уже два тижні пройшло, а згадую — пече мене та кривда, мучить. Якби була знала...
Пройшло вже кілька років. Розвалився до кінця й без того розвалений колгосп у цьому віддаленому, забутому Богом селі. Більше стало хатів-пусток, зяють вирваними вікнами й дверима колишні ферми і обростають непрохідними бур’янами.
Не стало й тітки Гані. Пішла у кращий світ, склавши свої натруджені руки, оплакана дітьми і внуками, вшанована односельцями. А кривда ще й досі живе у цьому скривдженому, спустошеному селі...
«Човен хитається серед води...»
Коли приходиш на роботу в школу без жодних навичок, досвіду і впевненості, маючи лише диплом про вищу освіту, то обов’язково проймаєшся особливим магнетизмом до старших і мудрих колег, тим більше, якщо й вони не обходять тебе увагою.
Таким був колись для мене незабутньої пам’яті Петро Якович Гришко — учитель української мови і літератури. Високий, підтягнутий, завжди при краватці, спокійний і по-особливому доброзичливий, він мимоволі привертав увагу. Сам і підійшов познайомитись, запитав звідки родом, де навчалась, де буду жити, а насамкінець промовив підбадьорливо:
— Головне, не треба боятись і опускати руки після перших невдач: не святі горшки ліплять. Пройде рік-два, старатиметесь, то й ви станете тертим калачем! Аякже!
По-дружньому потис руку, тепло посміхнувся, побажав успіхів і пообіцяв підтримку.
Згодом я переконалась, що це були не пусті слова: коли й за чим не звернешся — уважно вислухає, щось порадить, підкаже. У нього, виявляється, було таке неписане правило — допомагати молодим, підгримувати їх. Бувало каже:
— У молодого спеціаліста завжди є недоліки. Можна легко до чогось прискіпатись, підтяти людині крила па самому злеті. Так не годиться! Ти спочатку навчи молодшого колегу, допоможи йому, а тоді вже з нього й питай!
Вже в перші тижні роботи я звернула увагу, що коли до вчительської заходив Петро Якович, то усі якось мимоволі підтягувались: припинялись, як він казав, «базарні розмови». Саме до Гришка звергались, питали його думки стосовно цікавих газетних публікацій, нових книг чи телепередач. І виступи його на педрадах та різних семінарах були ґрунтовними й глибокими. Він багато читав, працював над собою, але, мабуть, річ була, передусім, в тому, що Гришко належав до педагогів, які поважають свою працю й пишаються своїм призначенням — давати знання. Та й починав він своє вчителювання ще до війни у селі і був там чи не єдиною «культурною силою». Ішов такий учитель вулицею — і всі кланялися, виявляючи повагу. Але ж її спочатку треба було заслужити!
Учні Гришка дуже поважали, хоча й побоювались: ніколи й нікому спуску не давав, був дуже вимогливим, але справедливим. Даючи глибокі знання, він, що найголовніше, вчив дітей мислити, правильно висловлюватись. Навіть у нелегкий час спочатку сталінських, а потім і брежнєвських утисків Петро Якович учив шанувати рідне слово, відчувати його неповторну мелодійність і красу. Проте ніколи не приховував, що йому більше подобається працювати зі старшокласниками:
— Більше простору й стеля вища, — говорив, наче виправдовуючись.
Незважаючи на деяку суворість і високу вимогливість, Петро Якович володів неабияким почуттям гумору, любив пожартувати в компанії, а інколи — й на уроці. Та й мова у нього була соковита, барвиста, переплетена такими перлинами прислів’їв, приказок, що вже цим привертала увагу.
Якось під час уроків я йшла шкільним коридором і раптом десь за дверима пролунав вибух сміху, а за ним ще і ще. Сміялись «хором», від душі. Я здивовано зупинилась, а класний керівник 10-Б, проходячи мимо, спокійно пояснила:
— Це, мої з Петром Яковичем. Видно, Остапа Вишню слухають. Він не гірше актора Паламаренка уміє читати — заслухаєшся!
Я наблизилась до дверей, прислухалась, не приховуючи зацікавленості. І справді, голос учителя звучав дуже артистично: «Качка, як відомо, — птах. Вона — літає».
Траплялися з ним і курйозні випадки. Зіткнулася якось під час уроку в коридорі з сином моїх тодішніх сусідів Толиком Музикою. Це був відомий на всю школу бешкетник, але водночас і найкращий знавець техніки. Крім автомашин і моторів, його мало що цікавило. Цього разу хлопець брів попід стіною, опустивши голову, явно з почуттям провини. На моє запитання, чому гуляє, відповів нехотя: «Та, Гришко вигнав».
Па перерві я підійшла до старою вчителя, знаючи, що він рідко вдавався до «репресивних» дій.
— Що там трапилось із Музикою, Петре Яковичу?
— Трапилось! Не втримався, голубонько, чесно зізнаюсь: довів-таки. Я їм кришталево чистий образ Оксани розкриваю, а він повернув голову і — «ги-ги». То я й звелів йому: «Встаньте й вийдіть!»
Слід сказати, що Петро Якович завжди звертався до учнів тільки на «ви», чи то були випускники, чи «п’ятачки».
Через деякий час я дізналась, що наш Гришко ще й співає гарно. Його чистий, оксамитовий баритон приємно виділявся у чоловічому хорі, коли готувались до огляду учительської художньої самодіяльності.
Одного разу ми чекали репетиції і сиділи, щось просто наспівуючи. Петро Якович раптом попросив:
— Ану, хлопці, давайте моєї улюбленої!
Чоловіки дружно підхопили, і знайома мелодія покотилась залом, зазвучала якось особливо, задушевно, наповнюючи душу теплом...
Усі знали, що Петро Якович — пристрасний рибалка: як тільки є часинка — відразу ж на станок з вудочками. Мабуть, тому й хату побудував недалеко від ставка, щоб перебувати поближче до рідної стихії. Залежно від часу й погоди старий сидів на березі під вербою або у невеличкому човні серед ставу. Дружина його Олена, теж Яківна (так сталося!), ніколи не заперечувала, щоб чоловік годину-другу відпочив на свіжому повітрі — не так часто це траплялося, зважаючи на безкінечні зошити з творами, диктантами, переказами, уроки, наради, семінари, словом, — усе те, що наповнювало учительські будні. От уже влітку — то інша річ!
Жили Гришки вдвох — єдина донька з сім’єю мешкала в Харкові. В родині панувала злагода: подружжя постійно зворушливо піклувалося одне про одного, особливо, коли хто занедужає. Частіше це траплялося з Петром Яковичем — давали про себе знати старі фронтові рани.
Ішов час. Я й справді стала «тертим калачем», бо завжди одержувала підтримку й пораду від колег, а в першу чергу — від Петра Яковича. Саме завдяки йому я навчилась не тільки «бачити» дітей, розуміти їх, а й по-новому прочитала безсмертні Тичинині «Сонячні кларнети», чудову поезію Рильського і соковиту прозу Стельмаха...
Та якось я зайшла в учительську і побачила, що Гришко сидить непорушно за столом, тримаючись обома руками за голову. Він (так незвично!) не підняв очей, на моє привітання не відповів. Потім повільно підвівся, накинув пальто і вийшов на подвір’я.
Всезнаюча секретарка Галя пояснила:
— Це у нього приступ сильного головного болю. Буває таке, особливо, як перевтомиться. Йому ж трепанацію черепа робили після війни у госпіталі. А ви не знали? Там же з правого боку шрам видно!