— Ти куди, Миколо?
Микола замугикав, наче німий, тицьнув пальцем у віддуту щоку, а потім показав на город. Зацікавлений, я пішов за ним.
В кінці городу, в розпушеній землі, стирчала суха вишнева палиця. Микола присів біля неї, нахилив голову і, розкривши рота, полив водою.
— А то нащо?
— Щоб росла, — відповів непоквапно Микола, витираю долонею рота.
— Палиця?
— Еге ж, палиця.
— Та вона ж суха!
Я простягнув до неї руку, але Микола швидко відштовхнув мене:
— Не чіпай! Вона вже досі коріння пустила.
І знову присів біля палиці, дбайливо вминаючи землю.
Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кілок та ввіткнути його в сиру землю, то за якийсь час він пустить коріння, простягне до сонця тоненькі гілочки. Але ж то вербовий кілок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця!
— І вона ростиме? — все ще не вірив я.
— Ростиме, — впевнено відповів Микола. — Про це й у книзі написано.
— У книжці?
— Еге, у біблії... Там отакенна, — розвів руками Микола. — Тато її щовечора вголос читають. Там і написано...
— Що ж там написано?
— Як один святий з рота суху гілку поливав, а вона й розцвіла.
Моя зневіра похитнулася. Коли це написано в книжці, та ще в такій великій, то, мабуть, таки правда. Але ж навіщо носити воду ротом? Хіба немає відра?
Перш ніж відповісти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу.
— Бо в роті слина... У відрі немає.
— І ти давно поливаєш?
— З учорашнього дня. Відро води вже переносив.
Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в роті відро води — це вам не жарт!
— А мені... можна?
— Тобі?
Він подивився на мене так, наче оце вперше бачив.
— Мабуть, можна... Тільки ротом воду носити! — закричав він услід, бо я вже щодуху біг додому.
Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я поніс її на город, ввіткнув у м'яку землю. А потім побіг у сіни по воду.
«І зовсім не важко! — подумав я, повертаючись з повним ротом води. — Так і сто відер переносити можна!»
Згодом я вже жалів, що в мене такий малий рот.
«От якби такий, як у вола, — заздрісно мріяв я, плутаючи поміж картоплинням. — Щоб одразу піввідра набирати».
Під кінець мені здавалося, що язик мій розбух від тієї води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога більше води, я часто ковтав її, і в животі у мене хлюпало, як у бочці.
«Досить»,— вирішив я, коли відро спорожніло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гіллям, набубнявіє бруньками, обкидається рожевим цвітом. Загудуть бджоли, появиться зав'язь, а там і яблука. Отакі, як добра головешка, червонобокі та смачні...
Вранці я побіг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як і вчора. Ще не вірячи власним очам, провів я по сухій корі рукою, а потім тихенько висмикнув із землі. Коріння теж не було.
Сердитий, я побіг до Миколи.
— А ти хрестився?
— Ні.
— Ото ж то й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити!
— Чого ж ти вчора не сказав? — мало не плакав я з великої досади.
— Бо й сам повинен знати! — відрізав Микола.
І я знову до вечора носив ротом воду.
«Тепер уже конче прийметься, — думав я, лягаючи спати. — Лоба хрестив, воду ротом носив — якого ж ще дідька їй треба!»
Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч підпалюй, і вперто не хотіла пускати коріння.
І я знову побіг до Миколи.
Знайшов його під хатою. Тримаючи ножа, він майстрував нове пужално.
— Ти чого води не носиш?
— Бо мені вже не треба, — відповів Микола, ховаючи очі.
— Як-то не треба?
— Бо в мене уже прийнялася.
— І коріння пустила?
— І коріння...
— І гілляки є?
— І гілляки...
— І зацвіла?
— Та зацвіла...
«Отже, я щось робив не так, коли мене спіткала невдача, — журився я, повертаючись додому. — Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася».
Незчувся, як опинився на Миколиному городі. Дійшов до гіллячки і остовпів. Вона стояла така ж суха, як і позавчора. Я обережно потягнув її до себе, і вона легко висмикнулася — внизу не було жодного корінця.
Потім я пішов на свій город. Висмикнув суху яблуневу ломаку і рушив бити Миколу.
Щоб знав, як обдурювати чесних людей!
ТРОХИ ІСТОРІЇ
Уже в четвертому класі ми почали вивчати історію. Про Київську Русь, про варягів та греків, про оту всю сиву давнину, що зачаровує, як найцікавіша казка.
Готували уроки з історії втрьох, бо мали всього один підручник. Збиралися найчастіше у Соньки, розкривали книжку з малюнками і довго їх розглядали.
Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег з своєю дружиною. Так і було написано: «з дружиною», і ми, спантеличені, довго шукали поміж вусатих, озброєних мечами та списами дядьків, що сиділи на конях, оту князеву дружину.
— Вона, видно, десь позаду, — врешті вирішив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила:
— І зовсім не позаду! Вона вдома залишилась: князеві борщ варить.
Ми далі роздивлялись малюнок.
— А навіщо в них ото відра на голові?
— Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голів їм не повідрубували.
— Я собі теж такий меч зроблю.
— Де ж ти заліза візьмеш?
— А я з дерева.
Ванькова думка нам сподобалась, і кожен вирішив про себе змайструвати меч.
— Ну, давайте вже вчитися! — з жалем одірвався від малюнка Ванько.
Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотілося, а сидіти просто так було нудно.
— Давайте гратися, — запропонувала Сонька. — У піжмурки.
Я згадав піч і одразу ж відмовився.
— Краще давайте у князів гратися, — обізвався Ванько. — Візьмемо мечі, сядемо на коней і будемо рубатися мечами.
Не довго думаючи, ми збігали надвір — висмикнути з тину по хворостині на коні. Сонька і я озброїлись замість мечів качалками, а Ванько доп'яв рогача замість списа. Ми вже були розійшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув:
— Стійте, а шоломи!
І справді, які ми князі без шоломів?
— У мене нехай картуз буде за шолом, — сказав врешті Ванько.
— І в мене.
В Соньки ж картуза не було. Вона вибігла в сіни і згодом повернулася з полив'яним горнятком на голові. Я розсміявся, а хазяйновитий Ванько зауважив:
— Краще скинь. Ану ж хто вцілить — мати тоді й нога повисмикує!
Сонька відразу ж погодилась. Вона знову пішла до сіней і цього разу ввійшла з новісіньким чавунцем на голові.
— Цього вже ніхто не розіб'є!
Я заздрісно подивився на чавунець. Він так і блищав на Соньчиній голові, не те що наші кашкети.
— Ти ж дивися по головах не бий, — попередив Ванько. — А то тобі тепер не страшно.
Ми знову роз'їхалися в кутки, повернули «коней» і з бойовими вигуками помчали одне на одного.
Що то був за бій! Всі київські князі попереверталися б у своїх домовинах від заздрощів, коли б почули, як заторохтіли наші мечі та списи, як заіржали коні, коли б побачили, яка курява піднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожі лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто і що ми, і почали рубатись по-справжньому.
Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в'юном закрутився на місці. Тоді чесний Ванько, перейшовши відразу на бік потерпілого, пішов у наступ і підчепив князеву дружину рогачем під ребра. Та не лишилася в боргу і рубонула свого супротивника качалкою по голові.
Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потім, піднявши догори рогача, рушив на Соньку.
Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку і метнулася до дверей. Та вже було пізно. Розгніваний Ванько нагнав її на порозі і з усього маху вперіщив рогачем по чавунцеві.