Пісок був усюди: в дворах, на вулицях, у моїх черевиках. Іти по ньому було важко.
Добралися нарешті до школи. Вона теж стоїть на запісоченому подвір'ї, хоч дерев тут густіше і штахетний паркан набагато новіший. Саме ж приміщення школи схоже на палац: двоповерховий величезний будинок з такими великими вікнами, що для стін майже не лишається місця. Я дивлюсь на величезні шибки і дивуюся, як вони досі вціліли. Хіба учні цієї школи не мають рогаток?
— Отут ти вчитимешся, — побожно каже мама. І одразу ж додає: — Якщо тебе ще приймуть.
Мама хвилюється. Витирає хустинкою долоні, пригладжує волосся. Мовби їй, а не мені вступати до восьмого класу. Та ось доходить черга й до моєї особи:
— Застібни верхній гудзик… Вічно він у тебе не застебнутий! Боже, а волосся! Та не крути головою, дай хоч трохи причесати… А вуха! Вчора ж мила… Хіба можна йти до директора з отакими вушищами?
Мені здається, що директор мав би дивитися в мій атестат, а не заглядати у вуха. Однак мама іншої думки і ретельно тре мої вуха хустинкою.
— Гляди ж мені: сидітимеш у директора — не човгай ногами, — востаннє напучує мене. — І руки тримай на колінах. І не крути головою, а дивись на директора.
Я мовчки киваю.
Кабінет у директора такий же величезний, як і вся школа. Ми з мамою вклякли біля дверей, не сміючи ступити на килимову доріжку.
Директор сидить за масивним столом, спиною до вікна, обличчям до нас. Він, мабуть, невисокого зросту, бо над столом видно тільки його плечі й голову. Я не можу відвести од неї зачудованого погляду. Скільки живу, не бачив такої блискучої лисини. Вона була схожа на облуплену крашанку. Не зводячи заворожених очей з директорової голови, я опустився на стілець і завмер, стуливши ноги й поклавши на коліна руки, як учила мама…
Виходимо з школи веселі й щасливі. Мама аж сяє — горда за мене, що став восьмикласником.
— Знаєш що, Толю? Давай–но підемо в кіно!
У кіно? Ух ти, в кіно!..
— Але спершу зайдемо в їдальню, — гасить мою радість мама. — Ти їсти хочеш?
Звичайно, хочу. Та ще у їдальні! Цікаво ж подивитись, як і що там їдять.
У їдальні людей, мов бджіл, а поміж ними, збираючи посуд, метушаться жінки в сірих халатах.
Ми повільно просуваємось у черзі до каси. Я затискаю в руці дві виделки, дві ложки і дві чайні ложечки, що їх дав нам при вході сердитий на вигляд дядько. Та ще й попередив, щоб, коли будемо виходити, обов'язково здали іншому, тому, що стоїть навпроти. Не здамо — не випустять з їдальні.
— Навіщо це? — дивується мама. — Хіба не можна на столі залишити?
— На те, дамочко, щоб не розкрадали. Один совість має — залишить, а інший — в кишеню. Та ще й чужих пару прихопить…
Тепер я вже пильную, щоб хтось часом і наші виделки–ложки не покрав. І вже позираю підозріло на парубійка, який напирає на мене. У засмальцьованій робі, руки в мазуті, кепочка ледь тримається на кучмі волосся: отакі, мабуть, за ложками й полюють. Різко відхиляюся од нього і тут же дістаю запотиличника.
— Що я тобі — котлета, що ти піддіваєш виделкою?!
Я одскакую, а дядько, якого я ненароком штрикнув, голосно лається:
— Чортів вилупок — піввиделки застромив!
Навкруги, звісно, регіт, а в мене у голові гуде од міцного ляща. Та ще мама вичитує по дорозі до столу:
— З тобою й на люди потикатись не можна!
Я винувато мовчу. Хоч, якщо розібратись, то не так уже я й завинив. Хіба краще було б, якби отой шмаровида поцупив виделки?
Мама не ризикнула узяти гуляш чи ростбіф, які значилися в меню, — страви невідомі та й до того ж дорогі. Натомість замовила дві порції котлет і дві склянки какао.
Котлети мені доводилось куштувати, какао ж не пив ніколи. Хоч бачив якось потолочену порожню коробку з–під нього, на якій було написано: «Золотий ярлик». Пахла вона таємниче й хвилююче, і в моїй уяві виникали заморські краї, каравани верблюдів, пузаті кораблі, засмаглі пірати. І ось цей казковий напій стоїть переді мною, і я його питиму, тільки доїм котлету.
— Не поспішай, — каже мама, ніяково оглядаючись довкола. — Ти наче сто днів не їв.
Проковтнувши похапцем котлету, я беру свою склянку з пахучим напоєм…
Повертались додому аж надвечір, бо таки побували в кіно. І хто б, ви думали, нам потрапив на очі, як тільки ми вийшли з вагона? Сергійко!
Мама як глянула — очам не повірила:
— Ти як тут опинився? Мовчить — ні пари з вуст.
— Та ти хоч вдома був?
Про це б мама могла й не питати: Сергійко був весь у мастилі, як сажотрус.
— Чого ж ти мовчиш? — уже починає сердитись мама. — Язик проковтнув?
Підійшов колійний обхідник, мамин знайомий:
— То це ваш синок? А я його ганяв цілий день, щоб не вештався на колії. Попаде під поїзд — мені ж дістанеться…
Мама дякує обхідникові, і ми всі втрьох вирушаємо додому. Сергійко наминає величезний окраєць, що його мама відламала од хлібини, і очі його аж горять.
Впоравшись з окрайцем, Сергійко відстає од мами, пошепки запитує в мене:
— Що мені мама купила?
Аж тепер я зрозумів, яким мотузочком був прив'язаний брат до залізничної колії.
ДОМНА ДАНИЛІВНА, Я, ЦАП І ФЕДЬКО
Мама довго шукала для мене квартиру: щоб і недалеко од школи і не дуже дорого. В сільської вчительки — яка зарплата? Два ж лобуряки на руках, спробуй їх вдягти та взути, коли одяг–взуття так і горить, не те що на людських дітях. А ще книжки–зошити та їсти щодня.
Одного вечора мама сповістила:
— Я, Толю, знайшла тобі квартиру з харчами. Ти Шульгу знаєш?
— Якого Шульгу?
— Федька. Що навчається у дев'ятому класі.
Ще б не знав! Там такий задавака. Як учився в сільській школі, ще у сьомому класі, то в нього одного була справжнісінька портупея з великою мідною пряжкою. На пряжці тій — зірка. Начищена, аж горить!
Щоразу на свята Федько надівав портупею і ніс червоного прапора.
— Я розмовляла з його матір'ю, — провадила далі мама, — вони знайшли для нього квартиру, щоб жити і разом харчуватись. То Федькова мати пообіцяла домовитись і про тебе. Це ж так зручно: не доведеться марнувати часу в їдальні. Та й дешевше обійдеться.
Мама радіє, а я не дуже. Плакали мої по карбованцю в день і наміри купити те й оте!
Але що вдієш: якщо мама вирішила, то не мені сперечатися з нею. До того ж я розумію, як важко мамі викручуватись. Тож і ми знали ціну копійці і не канючили на ласощі, що роками лежали в нашій крамниці, злипаючись од довгого невжитку або кам'яніючи, як оті пряники, що їх дядько Никифор, крамар, під веселу руку давав розгризати таким же дядькам. Розгризеш — твоє щастя, а ні — клади трояка на півлітру!
З нами крамар в цю комерцію не вступав, про нас він казав:
— Цим тільки дай! Ці й каміння потрощать!
— А потрощать, — охоче погоджувались наші батьки. — І що воно за причина така: мале, а зуби, як обценьки. А виросте та вб'ється в літа, то вже й зуби не ті.
Тож ніхто з нас і не подумав би просити в мами гроші на цукерки чи пряники. Гроші — знали ми твердо — заробляють для того, щоб витрачати їх на прожиття, а не на якісь там ласощі…
Гаразд, спробую заощадити хоч на залізниці. На отих проїздах до міста й назад.
І я потай од мами вирішую задачку.
Отже, дорога в один кінець — сорок сім копійок. На місяць — шість вихідних. Шість разів додому, шість із дому. Якщо хоч половину проїхати «зайцем», то скільки це буде?
— Два вісімдесят два! — каже Сергійко і з повагою дивиться на мене: подумати тільки — майже три карбованці щомісяця!
— Я теж скоро виросту, — додає він заздрісно. — І піду до восьмого класу…
Поселилися ми на квартирі у переддень нового навчального року. Будинок невеличкий: дві кімнати і кухня, та ще коридорчик, де під ногами — ляда у погріб, а над головою — ляда на горище. Не раз доводилось мені чи Федькові, а то й обом разом вискакувати у вікно, коли треба було йти до школи, а хазяйка, як на зло, саме полізла в погріб по капусту чи огірки. Підніме важкенну ляду, підіпре нею двері: хоч лобом бийся об них — не одчиниш!