А щоб у майбутньому мою парту легко було розшукати, я вирізав на ній свої ініціали.
Може, я й справді став би фізиком, якби Іван Данилович не пішов з нашої школи.
Новий учитель фізики був не стільки переобтяжений знаннями, скільки роками. Можливо, в нього й були знання, але він тримав їх у суворій таємниці і, відповідаючи на несподівані наші запитання, прикривавсь, мов щитом, підручником фізики. В нас одразу ж виникла підозра, що він викладав якийсь інший предмет, а за фізику взявсь лише тому, що треба ж було кимось замінити Івана Даниловича.
Трохи згодом ми дізналися, що йому перевалило за шістдесят і що він жде не діждеться пенсії. Що єдина пристрасть у нього — це квіти: вдома не сад, а квітник, не кімнати, а оранжереї. Він сам розповідав нам про це під час уроку, і ми потім частенько зловживали його захопленням. Поцікавимось, бувало, звідкіля з'явились у нас троянди. Або щось запитаємо про тюльпани. І він, ураз забувши фізику, залюбки розповідав про рідкісні квіти і отямлювався лише тоді, коли лунав дзвоник. Похапцем заглядав до підручника і вже іншим голосом, буденним і байдужим, казав нам, щоб ми вивчили такий–то розділ.
Звали його Юрій Сергійович, ми ж охрестили Юсом, бо він мав звичку кожну фразу починати з «ну–с».
— Ну–с, то що ми будемо відповідати сьогодні?
Сидить, слухає, киває головою. Що хоч мели, тільки не збивайся. Замовкнеш, а він ще киває.
— Все, Юрію Сергійовичу.
— Добренько–с… Давайте щоденник.
Ставив оцінки залежно від того, що ти одержав з іншого, попереднього предмета. Якщо «задовільно», то хоч проси, хоч моли, вищої оцінки не доб'єшся нізащо.
— Юрію Сергійовичу, я ж усе вам відповів!
— А оце у вас що? — тицяв пером у щоденник.
— Так то ж з мови! При чому тут фізика?
— А при тому–с, що треба все вчити! — починав сердитись Юс. — Все, молодий чоловіче!
І що дивно: ми на нього навіть не ображались. Якби якийсь інший учитель спробував діяти так, ого, який галас ми зчинили б! До директора дійшли б. А тут тільки знижеш плечима і під веселий регіт товаришів сядеш за парту.
Юс пробув у нас до кінця навчального року: «добив» — таки до пенсії і повернувся до своїх улюблених квітів.
ПРО ПАРАШУТНУ ВИШКУ І ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ «ЗАЙЦІ» І З ЧИМ ЇХ ЇДЯТЬ
Я ще не стрічав у своєму житті такого серйозного хлопця, як Васько Гаврильченко. Здається, ніхто не міг вивести його з рівноваги, навіть Мишко Кононенко, мій невгамовний сусіда, в якого енергія так і кипіла. Він ніколи не сердився, коли Мишко в'язнув до нього, тільки, бувало, спокійно подивиться й скаже:
— Ти мені заважаєш.
І Мишко, од якого не так легко було одчепитись, зразу відходив і бубонів:
— Подумаєш, Сократ! Діоген у бочці…
Чому саме в бочці — ніхто з нас не знав. У Мишковому мисленні годі шукати логіки, він не дотримувався жодних канонів, це був анархіст і стихійний бунтар. Його майбутнє губилося в такому ж непроглядному тумані, як і моє.
Цього не можна було сказати про Васька Гаврильченка. Досить було глянути на його книжки й зошити, щоб не лишилося жодного сумніву, ким стане Гаврильченко по закінченні середньої школи.
Скрізь — на полях, на обкладинках, на промокашках красувалися літаки найрізноманітніших конструкцій. Од важких бомбовозів до в'юнких винищувачів. Літаки на землі й у повітрі, літаки, що виконують «мертву петлю» і падають у піке, літаки, які заходять один одному в хвіст і мчать лоб у лоб. Ескадрильї, армади крилатих машин заповнювали Василеві підручники й зошити, і не раз бомбили, збиваючи чесно зароблені добрі оцінки. Бо Марія Федорівна, наприклад, ніяк не могла поділити Василевого захоплення і, повертаючи зошит з української мови, щоразу з докором казала:
— Ви знову понамальовували свої жахливі літаки! Довелося за це знизити вам оцінку.
Гаврильченко мовчки брав зошит, який більше скидався на аеродром, і сідав на місце. Не намагався навіть сперечатись з учителькою: приносив свідому жертву улюбленій справі.
Поміж літаками частенько траплялись і планери та парашути: Гаврильченко відвідував гурток планеристів. Він єдиний із восьмикласників піднімавсь у повітря, і Мишко мене переконував, що не кожен із десятикласників може похвастатись тим, що йому вже дозволили самостійно літати на планері.
— Він і з парашутом стрибав!
Дивлюсь на Гаврильченка з потроєною повагою. Хто б міг подумати: звичайнісінький хлопець — і вже парашутист! Тепер мені зрозумілий той спокій, з яким він сприймав занижену оцінку з української мови. Я на його місці теж і оком не зблимнув би.
Мені дуже хочеться потоваришувати з Гаврильченком. Люто заздрю хлопцям, які тримаються з ним запанібрата. Метикую, що б його собі зробити таке, аби привернути Василеву увагу.
Допомогла Оля Чровжова, з якою у нас був відновлений мир. Тож на радощах, що ми помирились, Оля і вигукнула моє прізвище, коли обирали редколегію стінної газети.
Я, звичайно, удав, що мені байдужісінько: оберуть — не оберуть, але потайки хотів, щоб обрали.
І мене таки обрали. Тут уже я постарався, щоб газета сподобалась Василеві: намалював поверх заголовка отакенний літак, а внизу — криголам із челюскінцями. Ще й вірша написав. Величезного, на цілу колонку. Виклав усе, що знав про челюскінців, про героїв–пілотів, які визволяли їх з крижаного полону. А закінчив тонким натяком на Гаврильченка: і в нас, мовляв, навчається майбутній льотчик, треба буде — полетить на край світу.
Гаврильченко довго роздивлявся газету, а я стояв поруч і вдавав, що дивлюсь в інший бік. Потім повернувся до мене, тицьнув пальцем у вірш:
— Ти написав?
— Я.
— Молодець! — Помовчав і признавсь: — Я теж одного вірша склав… Про авіацію. Тиждень мучився. Ух, і важко віоші писати! А тобі не важко?
— Мені? Раз плюнути! Я оцей за п'ять хвилин написав! — збрехав я, хоч сидів над ним майже цілу ніч.
Васько з повагою дивиться на мене. Потім каже:
— Я б хотів, щоб ти прочитав мого вірша.
— То давай!
— Він у мене вдома. Хочеш, принесу завтра? Або знаєш що: підем після уроків до мене!
І ось я в гостях у Гаврильченка, в його окремій кімнаті. Тут панує такий ідеальний порядок, що я боюсь зайвий крок ступити, щоб не наслідити. Аж тепер бачу, які в мене жахливі черевики: давно не чищені, в пилюці, з обдертими носками. Знав би, хоча б витер чимось.
— Ти почекай, я зараз.
Василь вийшов, а я став оглядатись довкола. Тут є на що подивитись. На етажерці, на високих підставках, навіть на шафі — моделі планерів та літаків. Стіни завішані фотографіями. На них теж літаки й уславлені льотчики. Он усміхається Чкалов — я його впізнав одразу, он Водоп'янов, он Беляков… А то хто? А, Кокінакі, той самий, про якого складено вірш, що його знає вся країна:
Заходить Васько не сам, а разом із високою білявою жінкою, дуже на нього схожою.
— Познайомся, мамо, це мій товариш.
Жінка простягла мені руку, я зніяковіло вітаюсь, пам'ятаючи про брудні черевики. Бо мені здається, що Василева мати на них тільки й дивиться.
— Ходімте пообідаєте з нами, — запрошує привітно вона. — Ви ж прямо зі школи?
Я гаряче одмагаюся.
— Ну, не хочете, як хочете, — здається Василева мати. — То подивіться тим часом книжки.
Вони виходять, а я лишаюсь. Сиджу, прислухаюсь, як брязкотить посуд, і мені аж голова обертом іде — так хочеться їсти.