— Бігом за парту! — І до дівчини, що сиділа поруч із Кімом: — Витри йому руки! — А тоді до всього класу: — Ніхто нічого не чув і не бачив!
І тільки встигла знову сісти за парту, як двері широко відчинились і до класу вкотився директор. А слідом за ним, напевно йому на підмогу, — завуч, високий і страшенно худий Свирид Остапович, якого ми називали Дон–Кіхотом.
Директор зупинивсь біля столу. Коли б не стіл, він, мабуть, проскочив би наш клас і вилетів надвір, такий був розгніваний.
— Хто?! — грюкнув кулаком об стіл.
Мовчимо, наче німі. Адже якщо дізнаються, хто це зробив, Кіма обов'язково виженуть із школу. І розмовляти не будуть.
— Я питаю вас: хто?!
Знову мовчанка. Сидимо, пригнічені лихом, що неждано–негадано звалилося на нас.
— Староста класу!
Ніна зводиться, бліда й рішуча.
— Назвіть хулігана, який ударив Анжеліку Михайлівну!
— Іване Корнійовичу, я нічого не бачила.
— Ви що: не були в цей час у класі?
— Була.
— І нічого не бачили?
— Нічого…
Нінин голос тремтить, але вона стоїть на своєму. Ми потай милуємось нею і думаємо, яка вона хоробра: таку хоч до стінки став, хоч з нагана стріляй — не признається!
— Сідайте, ми з вами поговоримо потім! — каже їй гнівно директор. І знову звертається до всього класу: — Хто бачив хулігана, який ударив Анжеліку Михайлівну? Піднесіть руку!
Хулігана?.. Ну, який же Кім хуліган! Он він сидить ні живий ні мертвий, і немає зараз у цілому світі нещаснішої од нього людини.
В нас наростає протест. Протест і образа. Ми зараз не те що Кіма, — нікого не видали б! Он і дівчина, яка сидить поруч із Кімом, пильнує, щоб він себе чимось не зрадив.
Не дочекавшись піднятої руки, Іван Корнійович починає нас лаяти. Ми дізнаємося, що такого нестерпного класу, як наш, не було і не буде. Що всі ми без винятку злісні порушники дисципліни. Нас давно уже треба було вигнати зі школи, і тільки його доброта заважала йому це зробити. Але тепер терпець його увірвався. Він дає нам останній шанс доказати, що в нас іще лишилась якась крихта порядності: до кінця уроку подумати, а на перерві підійти і назвати злочинця.
— Це зробить староста.
Директор виходить. За ним рушає й Дон–Кіхот, який не зронив жодного слова, тільки похитував докірливо головою.
Ми лишаємось наодинці з власним сумлінням. З отією крихтою порядності, про яку говорив щойно директор.
Раптом підхоплюється Кім, вибігає з–за парти.
— Ти куди?!
Добрий десяток рук одразу ловить його за поли.
— Пустіть! Я до директора!
Але його ще міцніше тримають. Обступають з усіх боків, умовляють не робити дурниці.
— Я не хочу, щоб весь клас через мене… — упирається Кім.
Його голос зривається, він от–от заплаче. Ми ж його умовляємо, щоб не смів іти, що директор усьому класові нічого не зробить, його ж витурить запросто…
— Ну й хай, — упирається й далі Кім. — Хай виганяє!
Тоді Васько Гаврильченко спокійно запитує:
— А ти про свою матір подумав?
Кім одразу ж знічується, перестає видиратись із рук.
— Що з його матір'ю? — питаю тихо Мишка.
— Вона сердечниця. Як узнає, що його вигнали зі школи, обов'язково помре…
А Васько, відпустивши Кіма, раптом повертається до Калюжного, випалює йому із злістю:
— А все через тебе!
— При чому тут я?
Кость іще хотів щось сказати, але ми йому не даємо, накидаємось на нього з усіх боків.
— Хлопці! Годі вам, хлопці! — втихомирює нас Ніна. — Та плюньте на нього, не до нього нам зараз…
Ми поступово втихаємо. Лише Калюжний, приголомшений несподіваним нападом, бубонить розгублено й жалісно:
— При чому тут я?
Але ми вже не звертаєм на нього уваги. Нас непокоїть інше: незабаром дзвонок. Ніна має йти до директора, а ми й досі не вирішили, що ж їй казати.
— Весь клас із школи не виженуть, — каже Васько Гаврильченко. — А називати Кіма не можна…
На тому й порішили: Ніна піде до директора і скаже, що клас так і не знає, хто пожбурив ганчірку в Анжеліку Михайлівну…
І тут ми відразу подумали про скривджену вчительку, досі ми думали лише про Кіма.
— Треба перед нею вибачитись, — пропонує Мишко, і всі пристають на цю пропозицію.
— Тільки не всім класом іти, а кільком чоловікам, — додає Гаврильченко. — Піду, наприклад, я, Мишко, Анатолій… І дівчата…
Дівчата, на наш подив, відмовляються. Всі як одна. Кажуть, нізащо не підуть, а якщо нам так кортить підлизатися до тієї задаваки, то можемо йти і без них.
Дізнаємося, що Анжеліка Михайлівна пішла одразу зі школи. Вирішуємо не чекати наступного дня, а йти до неї додому.
По дорозі, звісно, торгуємось, кому починати. Врешті вирішуємо, що розмову вестиме Василь, а ми будемо притакувати.
Ось і будиночок, в якому мешкає Анжеліка Михайлівна. Він такий же веселий, такий же привітний, як і наша улюблена вчителька. Сяє білими стінами, блакитною й червоною фарбами, потопає в саду.
Потупцявшись під ворітьми, одчиняємо хвіртку. Йдемо прямою доріжкою, що стелеться аж до ганку.
— Хлопці, ви до кого?
З саду, не помічений нами, виходить літній чоловік. В одній руці він тримає лопату, яка зблискує од червоного призахідного сонця.
— Анжеліка Михайлівна вдома?
— Вдома, — відповідає чоловік і одразу ж гукає у відчинене вікно: — Анжеліко Михайлівно, тут до вас!
— Хто там? — запитує наша учителька з хати.
— Та якісь хлопці!
— Зараз вийду…
Чоловік стромляє лопату в землю, дістає гаман, скручує цигарку, бере до рота, а потім дістає гніт і кресало — речі такі архаїчні, що ми аж роти роззявляєм од здивування. Закуривши, чоловік питає, хитрувато примружившись:
— З дев'ятого?
— З дев'ятого, — відповідаєм пригнічено, навіть не дивуючись, що чоловік одразу ж догадався, хто ми такі.
— Молодці: мало учительці очей не вибили!
Ми ще більше хнюпимось. А в примружених очах чоловіка — чи то від тютюнового диму, чи то від сонця — час од часу щось зблискує, товсті губи цмокають миролюбно й дружно.
— Тож треба додуматись! — крутить він головою. — Он і ваша вчителька, — каже несподівано і додає підбадьорливо: — Ну, тримайтеся, козаки! А я пішов, щоб не перепало й мені…
Побачивши нас, Анжеліка Михайлівна одразу спохмурніла. Була щойно освітлена сонцем, а це ступила у тінь. І що ближче підходила до нас, то густішою й холоднішою ставала тінь. Ми майже не пізнаємо нашої вчительки, таке в неї зараз недобре обличчя.
— Ну? — запитує вона вороже. Топчемось на місці, не наважуючись почати.
— Чого ж мовчите?
Невже це вона? Наша завжди усміхнена, завжди весела Анжеліка Михайлівна з її дзвінким, як пісня, голосом? Першим набирається духу Гаврильченко.
— Анжеліко Михайлівно, — починає він, і голос його аж дзвенить од хвилювання, — ми прийшли… Принесли вам вибачення від усього класу. Ми просимо вас…
Він так і не встигає сказати, що ж ми просимо, — Анжеліка Михайлівна обриває його сердито і владно:
— Хто кинув ганчірку?
— Анжеліко Михайлівно, ми не можемо цього вам сказати.
— Ви для цього й пришли?
— Ми прийшли, щоб просити пробачення.
— Не потрібні мені ваші пробачення! — вибухає вчителька. Обличчя її береться плямами, стає гостре й зле. — Ви повинні назвати хулігана!
— Анжеліко Михайлівно, він зовсім не хотів у вас влучити… — Бідний Василь аж спітнів. — Чесне комсомольське, не хотів! Якщо директор дізнається, хто, він його вижене зі школи. Ми вас усі дуже любимо, Анжеліко Михайлівно…
— Бачу, як любите, — саркастично всміхається учителька. Потім гасить посмішку, холодно каже: — От що. Доки не назвете того, хто мене вдарив, я не хочу і розмовляти з вами. Все! До побачення!
Повернулася й пішла до ганку.
— Анжеліко Михайлівно! — розпачливо гукає услід їй Василь. — Анжеліко Михайлівно, у нього ж мати сердечниця!
Навіть не зупинилась. Не оглянулася.
Якийсь час стоїмо, наче громом побиті. Потім Василь сердито каже:
— Ходімте!
Обличчя у нього горить, а в Мишка Кононенка вже й вуха палають. І поблискують злі сльози, а очі від них, як ножі. Тільки вийшли з двору, як він за цеглину й назад.
— Ти що, здурів?
Василь схопив його за руки, видер цеглину.
— Не вистачало нам до Кіма ще й тебе!
— Я все одно їй вікно висаджу! — аж схлипує Мишко.
— Ну й дурень!
— Хай і дурень! А вона хто? Хто?..
Ми розуміли, що то запитував нас не Мишко, а його смертельно поранене серце. Нам немов наплювали в обличчя, розтоптали найчистіше, найсвятіше почуття, що було в кожного з нас.
Мишко ж перший і висловив наше болісне обурення:
— Ненавиджу жінок! Ненавиджу!
Отак згасла наша любов до Анжеліки Михайлівни. А як ми довідались, що вона ще й донесла директорові про наші відвідини, розповіла йому, що в учня, який її вдарив, мати хвора на серце, то недавнє наше палке захоплення переросло в не менш палку ненависть. Бо навіть директор зрозумів, що це вже занадто, і не став допитуватись, у кого мати хвора на серце. Він тільки переказав Ніною, щоб ми всі прийшли разом з батьками наступного тижня у вівторок, на восьму вечора.
Я довго вагався: запрошувати маму на ті збори чи ні. Врешті вирішив, що школа не завалиться, якщо мама й не прийде. Якби ж хоч збори були радісні, а то — суцільні поминки. Навіщо ж зайвий раз завдавати мамі прикрощів?
До того ж їй доведеться повертатися вечірнім поїздом, а потім іти самій лісом. Серед ночі та ще й мимо кладовища. Уявити тільки — і то страшно.
Тож я, пожалівши маму, сказав класному керівникові, що вона занедужала. Лежить тяжко хвора, не може ворухнути ні ногою, ні рукою. І змушений був потім щотижня доповідати, який у мами стан. Як вона поступово видужує, як уже виходить надвір, але в школу ще приїхати не може.
Класний керівник, старенька вже Марія Федорівна, щиро мені співчуваючи, просила переказати, щоб мама побереглася й не поспішала на роботу. Я відповів, що мама їй дуже дякує, і боявся лише одного: щоб вони якось не здибались. Хоча б до того, як я закінчу школу.
Єдиний, хто виграв на всій цій історії, був, як це не дивно, Кім. Дівчата за ним вмирали. Носилися як з писаною торбою, казали, що це єдиний хлопець, вартий їхньої уваги. І Кімове щастя, що він не став задирати носа, а то б ми з його прихильників перетворились на ворогів.
Нас же, решту хлопців, дівчата просто–напросто бойкотували. Дійшло навіть до того, що одного дня, вмовившись, помінялись місцями: одсіли всі як одна од хлопців. Марія Федорівна, яка саме прийшла на урок, довго протирала пенсне та питалась у Ніни, що це все означає. Ніна нахилила голову і сказала, що вона не знає: просто узяли та й пересіли.
Марія Федорівна тільки похитала головою. Не стала більше допитуватись, а натомість погортала підручник та й одклала його набік. Сказала, що сьогодні будемо працювати не за підручником.
Ми досі навіть не підозрювали, що Марія Федорівна знає напам'ять стільки віршів. І то яких віршів.
Не можна сказати, що Марія Федорівна майстерно декламувала. В неї був старечий надтріснутий голос, вона трохи сюсюкала, деформована постать її зовсім не пасувала до тих високих емоцій, про які йшлося в поезіях, але ми не помічали того нічого. Ми відкривали для себе нового Шевченка і Лесю Українку, нового Рильського, Сосюру, Тичину.