Перший бере гранату Федько.
— Стій на місці, — каже мені, а сам одходить подалі, голосно рахуючи кроки: — Двадцять… тридцять… сорок…
— Докинеш?! — гукаю йому.
— Докину!
Федько для чогось закочує правий рукав, приміряється, як ліпше взяти гранату, а жінка стукає у вікно, щось сердито показує мені на мигах. Ага, я, мабуть, заступаю Федька і їй нічого не видно. Що ж, можу й одійти трохи вбік.
Федько в цей час розганяється, стрибає, як кінь, і жбурляє гранату…
Він таки докинув: поцілив якраз у вікно. Брязнуло скло, граната влетіла досередини, вибухнула жіночим розлюченим лементом. І не встигли ми отямитись, як із хати вилетіла жінка: вся у борошні, як манія, з качалкою в руках. Вона здалась нам такою страшною, що куди там тим самураям. Ми втікали од неї, аж п'яти горіли.
Діставшись додому, я найбільше шкодував за гранатою. Два дні проморочився і жодного разу не кинув!
ЯК АМУР НАМАГАВСЯ ПРОБИТИ МОЄ СЕРЦЕ, ТА ЛИШЕ СТРІЛИ ПОГНУВ
З цією історією пов'язаний у мене найприкріший спогад, моя найбільша ганьба. Скільки часу минуло відтоді, пора вже й забути, а й досі сором так і обпалить, як згадаю той урок.
У всьому була винна ручка, звичайнісінька учнівська ручка. Така собі металева трубка, з одного боку якої — перо, а з другого — олівець. Вона мала не вивчену ніким особливість вбирати у себе чорнило, а потім випускати його непомітно на пальці, так що руки наші завжди були сині, а часто й носи, і підборіддя, і щоки.
Зате ручки ті були безвідмовні, в них ніколи не ламалися пера, не щербились олівці, ми купували їх залюбки, носили в портфелях, у книжках, у кишенях — кому де заманеться.
Іще з них було зручно стріляти. Паперовими, добре розжованими кульками. Закладеш таку кульку у трубку од ручки, потім той кінець, де кулька сидить, затиснеш в губах, потім прицілишся і — пху! — щосили у трубку. Бачиш, уже кулька твоя у когось на лобі або на потилиці. Це залежно від того, куди цілився.
Стріляти найкраще під час уроку, коли «мішень» сидить більш–менш непорушно. Тож і я, діждавшись, коли учитель історії одвернувся в інший бік, зарядив свою ручку вже готовою кулькою, прицілився і вистрелив — прямо в щоку Васькові.
Той одразу ж здогадався, хто вистрелив, і щойно учитель повернувся до дошки, як я дістав кулькою у вухо. А, ти так! Ось я ж тобі!
Не зводячи з учителя очей, готую чергову кульку.
— Що ви весь час жуєте? — цікавиться учитель. Відповідаю, що й не думав жувати.
Він одвертається, і я, швиденько прицілившись, стріляю у Василя.
— Ви знову за своє?
І як він помітив? Дивився ж зовсім в інший бік!
— Якщо вам не цікаво, можете вийти із класу…
Я, звичайно, того й не подумав би зробити. Ще чого: вийти у коридор, де тебе одразу впіймає директор! Кладу ручку, слухаю уважно вчителя. Лясь!..
Василева відповідь. Знову поцілив у самісіньке вухо. А вчитель, бач, і не помітив! Мене так одразу засік…
Ось він знову одвертається в інший бік, і я, не спускаючи з нього очей, одриваю клапоть паперу, починаю жувати. Потім так само обережно і сторожко беру ручку, заряджаю готовою кулькою і, скосивши одне око на вчителя, швидко підношу трубку до рота…
Учитель теж, мабуть, пас мене скошеним оком, не інакше. Бо не встиг я вистрелити, як він увірвав свою розповідь, розкрив класний журнал і щось там сердито записав.
— «Погано»… Тобі за поведінку «погано», — шепоче Мишко, який сидить ближче до столу.
Я й сам знаю, що не «відмінно». Уявляю, як мене викличе директор, як протиратимуть з пісочком на класних, а то й на загальношкільних зборах, як пошлють мамі записку, і мені вже не хочеться жити.
До того ж я не так давно був у директора «в гостях». Він мене попередив, що йому вже набридли побачення зі мною (наче я їх прагнув!). Ще одна скарга — і нам доведеться розлучитися навіки.
Та пересторога найбільше мене налякала. Я б, звичайно, од того не вмер, бо не палав особливою любов'ю до директора, але вся біда в тому, що разом довелося б розлучатись і з школою. А куди я після цього подамся? І що скаже мама?..
Мишко, що сидить поруч, теж переживає за мене, шепоче, що я повинен одразу, як тільки історик вийде з класу, наздогнати його і попросити, щоб він викреслив із класного журналу оту не потрібну нікому оцінку. Я киваю головою у відповідь, ладен зробити що завгодно, аби лишитися у школі. Тож як тільки пролунав дзвоник, кидаюся слідом за вчителем:
— Миколо Платоновичу! Миколо Платоновичу!
Історик зупинився. Він дуже високий, дивиться на мене зверху вниз, і скельця його окулярів поблискують строго й неприязно.
— Я вас слухаю.
— Миколо Платоновичу, я більше не буду… Я ненавмисно, Миколо Платоновичу…
Бубоню поспіхом, бо дуже боюся, що він мене не дослухає. Одчиняться двері класів, звідти посиплються учні, оточать нас, переб'ють — тоді я пропав!
Брови Миколи Платоновича недовірливо лізуть угору:
— Ненавмисно?.. Як це ненавмисно?
І тоді я випалив фразу, якої не прощу собі, доки й житиму:
— Це у мене Гаврильченко стріляв… Коли б не він, я б ніколи… Я більше не буду, Миколо Платоновичу!
Історик якусь хвилину вагається, потім розкриває класний журнал, перекреслює погану оцінку.
Я йому навіть не подякував, бо ладен був відкусити собі язика…
Як я міг продати найкращого друга? Хіба не можна було умовити вчителя і без цієї підлої фрази?
Цілий день не міг дивитися Василеві у вічі. А він, наче навмисно, все підходить до мене то з тим, то з іншим і розмовляючи кладе на плече руку. Рука та здавалася мені такою важкою, що я аж гнувся під нею.
Що б він сказав, якби довідався про ту мою фразу!
І він таки довідався, тільки трохи пізніше. Бо я досить швидко забув обіцянку, дану історикові, хоч чесно намагався не порушувати дисципліни. Але життєві обставини часом складаються так, що найблагородніші наміри летять шкереберть. Тож я знову попався на чомусь, і Микола Платонович, який мав добру пам'ять, при всьому класові сказав:
— Того разу ви звернули все на Гаврильченка. Тепер я бачу, що ви говорили неправду…
— Нічого я вам не казав!
— Як — не казали?
Обличчя учителя почервоніло, мабуть, не менш, ніж моє. Він дуже розгнівався, але не його гнів і навіть не погана оцінка, яку він от–от поставить, зараз печуть мене. Потилицею, спиною, серцем відчуваю вражений погляд Гаврильченка і вже кричу на весь клас:
— Неправда! Нічого я не казав!
Учитель, мабуть, зрозумів, що зі мною коїться щось незвичайне, не став сперечатися. Тільки сердито стенув плечима і сказав:
— Сідайте…
Забув навіть поставити мені погану оцінку. Хоч я зараз дуже хочу, щоб він поставив «погано», щоб директор вигнав мене зі школи, щоб мене переїхала машина, щоб я лежав У лікарні і, помираючи, казав Васькові, що то все неправда…
— Нічого такого я не казав, — бубоню до Мишка, бо не можу мовчати: мене щось душить за горло.
— От повіриш, що не казав, — пристаю на перерві до Кіма, бо мені здається, що всі тільки й думають про ту мою фразу.
Хлопці — і Мишко, і Кім, і інші — відповідають, що вірять, чому б не повірити, та мені од того не легше.
Навіть у суботу, коли їхали з Федьком додому, я переконував його і себе, що не міг того сказати! Але Федько, у якого шкіра як у носорога, досить байдуже поставився до моєї трагедії. Він тільки поплямкав губами й сказав:
— Найшов з чого журитись! От приїдеш додому, повечеряєш — враз усе забудеться.
В мене аж руки засвербіли ляснути Федька по пиці. Одсунувсь од нього подалі, не хотів більше нічого чути. Дививсь у вікно, думав приречено, що Васько ніколи мені не повірить, як я його не переконуватиму.