Жаль тільки, що нема справжніх гранат! А то б ми показали і танкам.
— Цілитись по оглядових щілинах, — повчають командири. — Головне — осліпити водія.
Ми й збираємося цілитись. Тільки ж як його осліпиш, коли набої без куль?..
Отже, з самого початку приречені на поразку, ми мерзли в окопах, що умовно йменувалися дотами. А разом із нами мерз і молоденький лейтенантик з пов'язкою посередника на рукаві. Він мав оцінити, як ми триматимемося у майбутнім бою.
Танків ми так і не побачили: атакувала нас тільки піхота. Щоправда, в розпалі бою з'явилися й танки, але тільки в багатій уяві посередника.
— Ворожі танки атакують вас праворуч! — гукав він до нашого командира. І лейтенант уже командував нам:
— Взво–од… бронебійними… по танках… вогонь!
Ми заганяли до патронників набої з уявними бронебійними кулями, брали на мушку уявні танки і смалили у білий світ, як у копієчку. А посередник повідомляв про нову небезпеку:
— Танкова атака відбита! Кавалерія ліворуч!
Дісталося на горіхи й кавалерії. Невидимі кавалеристи горохом сипалися з невидимих коней, конали од наших неіснуючих куль.
— Атака кінноти відбита! Вас атакує авіація!
— По самольотах… бронебійними… вогонь!
Ми трималися молодцями, ніхто і не думав кидати шанці, навіть газова атака, що її оголосив посередник, не могла викурити нас із окопів. І хтозна, чи так уже й легко далася б перемога «червоним», аби посередник їм не допомагав. Він «убивав» направо й наліво, і незабаром од нашого взводу лишилися ріжки та ніжки.
Врешті добрався й до нашого командира:
— Товаришу лейтенант, вас смертельно поранено!
«Смертельно поранений» лейтенант перед останнім подихом встиг передати командування помкомвзводові й вибрався геть із окопів. Він стояв і сумно дивився, як смерть в особі посередника лютує посеред його взводу, як все рідше й рідше лунають постріли по «червоних», що насувалися на нас непереможною лавиною. Ось «загинув» боєць, який стріляв праворуч од мене, ось куля дістала й Мишка, врешті «убило» осколком і мене. Я видерся із засніженого окопу і прилучився до «мертвих» і «тяжкопоранених». Ми пританцьовували на морозному вітрові, борюкалися, щоб зігрітися, і ніхто не кричав на нас «одставить», не командував ховатись од куль: адже всі ми були вже «трупами». Посередник старався, як міг, не одставали од нього й інші, і коли «червоні» добігли до окопів, майже весь наш полк витанцьовував над спорожнілими шанцями. З нашого взводу відбивали атаку лише п'ять бійців на чолі з помкомвзводом, якого легко «поранило» в ліву руку.
Помкомвзводу тримався до останнього: коли «вороги» наблизилися, він висунувся з окопу, метнув учбову гранату, збив нею з ніг якогось командира. Потім щосили закричав до вцілілої п'ятірки:
— Взво–од… в атаку… за мной! Ур–р–ра!
І перший кинувся на ворога. В сутичці, що зав'язалася, хтось торохнув його прикладом (хто, потім так і не могли встановити), і помкомвзводу місяць проходив із забинтованою головою. Це був перший поранений у нашому полку, в санчастині не знали, де його посадити, майже щодня кликали на перев'язку і намотували стільки бинтів, що вистачало б на цілісіньку роту. Інший спокійно пролежав би місяць у казармі, але не такий був наш помкомвзводу! Щоранку оббинтована голова з'являлася на чолі нашого взводу, невмолимо нагадуючи, що служба є служба, і її треба нести, хоч що б там сталося.
Наприкінці травня вся наша дивізія рушила будувати доти. Замість гвинтівок нам видали кайла й лопати, ми мали довбати глибочезні ями — по ямі на взвод.
Спека стояла страшенна, з ранку до вечора пражило сонце, і ми не знали, куди од нього порятуватися. Ми спускалися в яму, що глибшала з кожним днем, як у пекло, люто вгризалися кайлами в кам'янистий непіддатливий грунт. Пилюка висіла хмарою, від жари й задухи ми обливалися потом, і водоноси не встигали таскати нам воду: п'єш і не можеш напитися, вода входить у тебе, як у пересохлий пісок. Ми тихо лаялись, щоб не почули командири, не розуміючи, для чого всі ці споруди: адже ми були переконані, що в разі війни лише наступатимем, та й то не по своїй — по ворожій землі. Тож нам часом здавалося, що й доти, які ми будуємо, не справжні, а тільки для тренування.
Мишко так і сказав:
— Пориєм, пориєм, а потім будем закопувати.
Мишко разюче змінився: став поважний і стриманий, у розмові зі мною з'явилися зверхні нотки. Я ненавиджу цей тон, але про те, щоб осадити Мишка, нічого й думати. Він тепер не рядова тюлька, а єфрейтор і носить єфрейторські лички так пихливо, мов то не лички — маршальські зірки.
Я 6 теж досі був єфрейтором, адже майже всім десятикласникам присвоїли військові звання, однак мені став на заваді отой разючий успіх під час першої стрільби по мішенях. Командир роти не забув, як я його підвів перед комбатом, і викреслив мене із списку:
— Хай спершу навчиться стріляти як слід!
Отже, мені й не світить піднятися хоч на одну щабельку вгору.
Однак я тим не дуже журився. Єдине, що мене непокоїло, це те, що казатиму мамі, коли повернусь рядовим. Адже коли прокотилася чутка, що нам присвоюватимуть командирські звання, я поспішив порадувати маму, що її син уже старший сержант. Не вбачав у тому жодної брехні, бо хіба не вчили нас змалку, щоб ми завжди приносили радість батькам? От я маму авансом і порадував. А тепер хоч лікті кусай.
Та нічого, попереду ще більше року, можливо, за цей час мені таки присвоять звання сержанта. Тож я довбаю каміння, аж скалки летять, з ненавистю поглядаю у розпечене небо і мрію про вечір. Коли пролунає врешті команда кінчати роботу і ми, покидавши кайла, тачки й лопати, скотимося в Дністер, з головою зануримось у воду.
Командири довго не можуть нас вивудити на берег, лаються й погрожують, що більше і не підпустять до річки. Та ми тому не дуже віримо, адже й командирів сонце насмажує не менше, ніж нас, і командири хочуть купатися.
Врешті ми шикуємось і, мокрі, посвіжілі, видираємося повзводно вгору, до лісу. Там, у наметах, ми й живемо. Там уже нас чекає вечеря: під зеленими шатами, на землі, і ми, начаювавшись, одкочуємося від гарячих ще кухлів та й лежимо, чекаючи сигналу «відбій».
Небо ще дихає жаром, хоч сонце й при заході. А тут, на траві, під високими густими деревами прохолодно й приємно. Весь наш табір наче вимер: бубонять лише сонні голоси якихось птахів та зрідка пролунає окрик командира.
Про що ми в ці хвилини думаєм? Про що розмовляємо?
Про все. А найбільше про службу. Бо й розмови наші змінилися відтоді, як ми потрапили в армію.
Якщо раніше ми пригадували здебільшого рідну домівку і вона нам здавалася раєм, то нині ми все рідше заводимо розмови про неї. З головою поринувши у військову буденність, ми поступово проймалися її інтересами.
Ми багато чого навчилися за цей час, багато що пізнали. Нас не лякають уже ні морози, ні спека, дублені шкіри наші не пробити градом, не промочити дощем, ми спокійнісінько ляжемо на сиру землю та й будемо спати, не боячись застудитися. Ми навчилися по команді вставати, по команді лягати.
Ми стали воїнами.
Ми навчилися ходити в атаки і миттю окопуватись, хоч кілометр повзти по–пластунському, долати найглибші рови і найвищі стіни, по–молодечому колоти багнетом і відбивати ворожі удари прикладом гвинтівки. Ноги наші самі собою витягуються в струну, як тільки лунає: «арш!», руки наші злітають ні на сантиметр вище, ні на самтиметр нижче, ми йдемо в строю так, що можна замилуватися, і нікому не спало б на думку, що кілька місяців тому ми зовсім не вміли так триматись.
Ми стали справжніми воїнами.
Нас уже не пригинають до землі двопудові речові мішки, ми не думаємо про НЗ, що несемо в тих мішках, бо не відчуваєм отого постійного голоду, який гриз нас на початку військової служби. Ми вже наїдаємося під час сніданків, обідів і вечер. Нам не муляють набиті влежаною соломою подушки, ми можемо спокійнісінько виспатися хоч на кам'яній брилі. Ми огрубіли, м'язи наші зміцніли, рухи стали точними і впевненими.