Двері таверни розчахнулися, і звідти вийшли Вест і Джеленгорм, провадячи п’яну бесіду, — щось там про чиюсь сестру. Яскраве світло протяло морок вулиці, висвітивши жорстоке борюкання двох заводіяк. Більший з них був одягнений у все чорне, а нижню половину його обличчя закривала маска. Він мав біле волосся, білі брови і білу, як молоко, шкіру. Джезаль втупився у білого диявола через дорогу, і той відповів йому лютим поглядом своїх прищурених рожевих очей.
— Допоможіть! — кричав пронизливим, наляканим голосом чолов’яга з мішком на голові. — Допоможіть, я…
Альбінос грубо врізав йому в діафрагму, і той, охнувши, зігнувся навпіл.
— Гей, ти! — крикнув Вест.
Джеленгорм вже перебігав вулицю.
— Що таке? — здивувався Каспа, зіпершись на лікті посеред дороги.
В голові у Джезаля творився безлад, але його ноги тяглися за Джеленгормом, тож він пошкандибав за ними, тамуючи страшну нудоту. Вест рушив за ним. Білий привид зірвався і став поміж ними і своєю жертвою. Із затінку жваво виступив ще один чоловік, високий і худий, теж із маскою і в чорному, проте цей мав довге жирне волосся. Він підніс одягнену в рукавичку руку.
— Джентльмени, — його невдоволений простацький голос глушила маска, — джентльмени, прошу вас, ми тут у справах короля.
— Король веде свої справи вдень, — гаркнув Джеленгорм.
Маска новоприбулого ледь сіпнулась, коли він усміхнувся.
— Тому ми й потрібні йому вночі, розумієш, друже?
— Хто цей чоловік? — Вест показав на чолов’ягу з мішком на голові.
В’язень знову почав борюкатись.
— Я Зепп дан… о-ох!
Біла потвора втихомирила його, бахнувши кулаком в обличчя, від чого чоловік осів на дорогу.
Зціпивши зуби, Джеленгорм поклав руку на ефес своєї шпаги, і білий привид кинувся вперед з небаченою швидкістю. Зблизька він здавався ще масивнішим, нелюдськішим і страшнішим. Джеленгорм мимоволі зробив крок назад, перечепився за нерівність на дорозі і з гуркотом гепнувся на спину. В голові Джезаля загуділо.
— Назад! — заволав Вест.
Він з тихим дзенькотом висмикнув із піхов свою шпагу.
— С-а-а-а! — прошипіла потвора, стиснувши величезні, наче пара брил, кулаки.
— А-арх, — пробулькав чоловік з мішком на голові.
Серце Джезаля впало. Він глянув на щуплявого чоловіка, і той усміхнувся у відповідь самими лише очима. Як можна усміхатися в таку годину? Джезаль здивувався, коли побачив, що у в руках у худого був довгий, страшний ніж. Звідки він там узявся? Джезаль п’яними рухами почав намацувати свою шпагу.
— Майоре Вест! — долинув голос із тіні віддалік.
Джезаль невпевнено спинився, наполовину оголивши клинок. Джеленгорм у забрудненому в болоті мундирі з натугою звівся на ноги і дістав власну шпагу. Бліда потвора не зводила з них пильного погляду, не відступаючи ні на крок.
— Майоре Вест! — почувся вдруге голос, який тепер супроводжували стукіт і шурхіт.
Обличчя Веста зблідло. З тіней, сильно накульгуючи і вистукуючи палицею по землі, виринула постать. Очі чоловіка закривав крислатий капелюх, але на його вустах грала дивна посмішка.
Джезаль відчув раптовий напад нудоти, помітивши, що в роті чоловіка не було чотирьох передніх зубів. Чоловік пошкандибав до них, незважаючи на оголені клинки, і простягнув вільну руку Вестові.
Майор повільно вклав свою шпагу у піхви, взяв його руку і легенько потис.
— Полковник Ґлокта? — хрипко запитав він.
— Ваш покірний слуга. Правда, я більше не армієць. Тепер я служу Королівській Інквізиції.
Він повільно підніс руку і зняв капелюха. Його обличчя було мертвотно блідим і покраяне глибокими зморшками, а сиве волосся — коротко підстрижене. У глибоких, темних впадинах по-гарячковому блистіли очі, при цьому ліве око було значно вужчим за праве, мало рожевий обідок і сльозилось.
— А це мої помічники: практики Северард, — довгов’язий удавано вклонився, — і Фрост.
Біла потвора поставила в’язня на ноги одним рвучким рухом.
— Зачекайте, — сказав Джеленгорм, зробивши крок вперед, але Інквізитор м’яко поклав йому на передпліччя руку.
— Цей чоловік — в’язень Інквізиції Його Величності, лейтенанте Джеленгорм.
Здоровань спинився, здивований, що його назвали на ймення.