«Прекрасна річ, і тут ні додати, ні відняти. Тобі б він не завадив, правда, Тойфелю? Впевнений, що тобі хочеться відрубати мені голову».
Ґлокта майже сподівався на те, що він це зробить — його права рука, здавалося, тягнулася до сікача, але натомість лише відпихнула заяву-зізнання.
— О, — мовив Ґлокта, — так мінцмейстр у нас праворукий.
— Праворукий, — прошипів Северард у вухо в’язню.
Тойфель прищурено дивився на інший бік столу.
— Я знаю тебе! Ти Ґлокта, так? Тебе схопили в Ґуркулі, а потім катували. Занд дан Ґлокта, правильно? Що ж, повір мені, цього разу ти догрався! Тут і до ворожки не треба йти! Коли верховний суддя Маровія дізнається про це…
Ґлокта зірвався на ноги, аж стілець скреготнув по плитках. Його ліва нога люто запекла, але він на це не зважав.
— Поглянь на це! — прошипів Ґлокта і широко розкрив рота, щоб наляканий в’язень міг добре роздивитися його зуби. — «Або на те, що від них залишилось». Ти бачиш? Бачиш? Коли вони рвали зуб зверху, то залишали знизу, а коли рвали знизу, залишали зверху, і так по всій щелепі. Бачиш? — Ґлокта розсунув щоки пальцями, щоб Тойфелю було краще видно. — Вони робили це маленькою стамескою. Відламували щодня по шматочку. Це зайняло місяці.
Ґлокта силувано сів, а тоді широко всміхнувся.
— Блискуча робота, правда? А яка іронія! Залишити половину зубів так, щоб з них не було ніякого пуття. Зазвичай я їм тільки суп.
Мінцмейстр зглитнув. Ґлокта помітив, як по його шиї прокотилася крапля поту.
— І зуби — це був лише початок. Щоб ти знав, я змушений навіть сцяти сидячи, як жінка, і в тридцять п’ять років не можу самостійно підвестися з ліжка.
Він відкинувся на спинку крісла і, скривившись, випростав ногу.
— Кожен мій день — це маленьке пекло. Кожен день. Отож, скажи мені, ти справді вважаєш, що мене можуть налякати твої дурнуваті погрози?
Ґлокта неспішно вивчав свого в’язня.
«Вже геть не такий впевнений, як був до цього».
— Зізнайся, — прошепотів він, — і тоді ми зможемо відправити тебе до Енґлії, і знайдемо навіть ще трохи часу на сон.
Обличчя Тойфеля поблідло майже як у практика Фроста, проте він не зронив ні слова.
«Незабаром сюди явиться архілектор. Найвірогідніше, він уже в дорозі. Якщо до того часу зізнання не буде… ми всі відправимося в Енґлію. І це в кращому випадку».
Ґлокта взявся за свою палицю і підвівся на ноги.
— Мені подобається вважати себе митцем, але мистецтво потребує часу, а ми згайнували піввечора, шукаючи тебе по всіх борделях міста. На щастя, практик Фрост має гарний нюх і чудово орієнтується на місцевості. Він може зачути щура в купі гною.
— Щура в купі гною, — повторив Северард, чиї очі яскраво блищали у сяйві жаровні.
— У нас жорсткий графік, тому дозволь мені сказати прямо: ти зізнаєшся в наступні десять хвилин.
Тойфель фиркнув і склав руки на грудях.
— Нізащо.
— Тримайте його.
Фрост схопив в’язня ззаду і, вчепившись в нього залізним хватом, притиснув праву руку до боку. Северард взявся за його ліве зап’ястя і розчепірив пальці на подряпаному столі. Ґлокта стиснув гладеньке руків’я сікача і потягнув його до себе, шкребучи лезом по дереву. Він поглянув на руку Тойфеля.
«Які гарні в нього нігті! Такі довгі і блискучі. З такими нігтями в копальні не надто напрацюєшся».
Ґлокта високо здійняв сікач.
— Чекай! — заволав в’язень.
Бах! Важке лезо глибоко врізалось у стільницю, акуратно відтявши ніготь на середньому пальці Тойфеля. Він задихав частіше, а на його чолі заблистіли краплі поту.
«Ось тепер ми побачимо, що ти насправді за чоловік».
— Гадаю, ти здогадуєшся, до чого все хилиться, — мовив Ґлокта. — Так вчинили з одним капралом, якого схопили разом зі мною — відрізали щодня по шматочку. Але ж і сильним він був чоловіком, дуже сильним! Вони дійшли вище ліктя, перш ніж він помер.
Ґлокта знову здійняв сікач.
— Зізнавайся.
— Ти не зможеш…
Бах! Сікач відтяв Тойфелю самий вершечок середнього пальця. На стіл полилася кров. Очі Северарда всміхалися у світлі лампи. У Тойфеля відвисла щелепа.
«Але біль прийде пізніше».
— Зізнавайся! — загорлав Ґлокта.
Бах! Сікач відтяв вершок безіменного пальця Тойфеля і невеличке кружальце середнього пальця, яке, трохи прокотившись, злетіло на підлогу. Обличчя Фроста здавалося висіченим із мармуру.