— Як ти це витримав?
— В мене не було вибору. Я не дворянин. Фехтування було моїм єдиним шансом вибитися в люди. Та й, врешті-решт, це дало свої плоди. Скільки ти знаєш простолюдинів, котрі служать у Королівському полку?
Джезаль стенув плечима.
— Якщо подумати, то дуже мало.
Будучи дворянином, він вважав, що їм там взагалі не місце.
— Але ти із шанованої сім’ї, і вже капітан. Якщо переможеш у Турнірі, перед тобою відкриються всі дороги. Лорд-камерґер Хофф, верховний суддя Маровія, навіть сам Варуз, якщо вже на те пішло — всі вони у свій час стали переможцями Турніру. Переможці правильної крові завжди сягають висот.
Джезаль пирхнув.
— Як твій друг Занд дан Ґлокта?
Ім’я каменем повисло у повітрі.
— Ну… майже завжди.
— Майоре Вест! — пролунало позаду них.
До них поспішав присадкуватий сержант зі шрамом на щоці.
— Сержанте Форест, як ся маєте? — запитав Вест, тепло поплескавши солдата по спині.
Він мав підхід до селюків, але Джезаль завжди нагадував собі, що й Вест від них недалеко втік. Він, можливо, й освічений, і в чині офіцера, і так далі, але, якщо замислитись, у нього все одно було більше спільного з сержантом, ніж із Джезалем.
Сержант радо усміхнувся.
— Усе добре, сер, дякую.
Він з повагою кивнув Джезалю:
— Доброго ранку, капітане.
Джезаль відповів йому стриманим кивком і відвернувся, розглядаючи проспект. Він не бачив жодного сенсу у панібратстві між офіцером і рядовим солдатом. Тим паче, з таким потворно пошрамованим. А потворні люди Джезаля взагалі не цікавили.
— Чим можу прислужитись? — запитав Вест.
— Сер, маршал Бурр бажає бачити вас на невідкладній нараді. Наказано зібрати усіх старших офіцерів.
Вест спохмурнів.
— Я скоро буду.
Сержант віддав честь і пішов.
— А це з якої причини? — недбало кинув Джезаль, спостерігаючи, як якийсь клерк біжить за папірцем, що випав у нього з рук.
— Через Енґлію і короля північан Бетода. — Вест вимовив це ім’я морщачись, так ніби від нього гірчило в роті. — Кажуть, він переміг усіх своїх ворогів на Півночі і тепер поривається воювати з Союзом.
— Ну, якщо йому хочеться війни, то він її отримає, — безтурботно сказав Джезаль.
На його думку, війни були ні чим іншим, як чудовою нагодою здобути славу і просунутись по службі. Із подувом легкого вітерцю повз його чобіт пролетів папірець, навздогін якому біг захеканий клерк. Джезаль вишкірився, коли той пронісся повз нього, зігнутий майже вдвоє, у незграбній спробі спіймати аркуш.
Майор схопив брудний документ і простягнув його чоловіку.
— Дякую, сер, — мовив клерк, чиє спітніле обличчя осяяла жалюгідна вдячність, — дуже вам дякую!
— Нема за що, — пробурмотів Вест, на що клерк улесливо вклонився і поспішив геть.
Джезаль засмутився. Йому подобалось спостерігати за цією гонитвою.
— Може початися війна, але зараз це найменша з моїх проблем. — Вест важко зітхнув. — Моя сестра приїхала в Адуа.
— Я не знав, що в тебе є сестра.
— Як бачиш, є, і вона тут.
— І що з того? — Джезаль не мав особливого бажання слухати про сестру майора.
Може, Вест і вибився в люди, але решта його сім’ї була явно не варта уваги Джезаля. Його цікавили бідні, прості дівчата, якими він міг скористатись, і багаті дворянки, з якими він міг якось одружитись. Всі інші його не цікавили.
— Розумієш, моя сестра може бути чарівною, але водночас вона трохи… незвичайна. Коли вона не в гуморі, краще не траплятися їй на очі. Скажу чесно, я би краще мав справу з бандою північан, ніж із нею.
— Та годі тобі, Весте, — неуважно мовив Джезаль, не надто зважаючи на те, що каже, — я певен, що вона не така вже й нестерпна.
Майор повеселішав.
— Ой, як я радий це чути! Їй завжди кортіло побачити Аґріонт на власні очі і я роками обіцяв, що сам усе їй покажу, щойно вона приїде. Ми, власне, домовилися на сьогодні.
У Джезаля з’явилося лихе передчуття.
— А тепер через ці збори…
— Але в мене тепер так обмаль часу! — заскиглив Джезаль.
— Я буду перед тобою в боргу. Зустрінемось у моїй квартирі за годину.