За кілька годин до цього він був у блаженному невіданні щодо політичної ситуації, проте зараз потрібна була якась осмислена відповідь.
— Ну, — мовив він, напружено згадуючи ім’я, а тоді з полегшою продовжив, — цього Бетода не завадило би провчити.
— Кажуть, на його боці двадцять тисяч північан. — Вона нахилилася до нього і прошепотіла: — Варварів. Дикунів. Я чула, він іще з живих полонених здирає шкіру.
Джезаль подумав, що навряд чи це годяща тема розмови для молодої леді.
— Арді… — почав було він.
— Але я впевнена — поки нас захищають такі чоловіки, як ви і мій брат, нам, жіноцтву, нічого турбуватися.
І вона відвернулась та подріботіла далі доріжкою. Джезалю знову довелось прискоритись, щоб її наздогнати.
— А то Будинок Творця? — Арді кивнула в бік похмурого обрису велетенської вежі.
— Так, це він.
— І туди ніхто не заходить?
— Ніхто. Принаймні за моє життя такого не траплялось. Міст суворо охороняється.
Він кинув на вежу похмурий погляд. Тепер йому здавалось дивним, що він ніколи про неї не замислювався. Коли живеш в Аґріонті, на вежу не звертаєш уваги. Просто сприймаєш її як належне.
— Гадаю, вежу опечатали.
— Опечатали?
Арді наблизилась до нього майже впритул. Джезаль озирнувся, але на них не дивились.
— Хіба не дивно, що ніхто туди не заходить? Хіба це не загадково?
Він майже відчував, як вона дихає йому у шию.
— Я маю на увазі, чому би просто не знести двері?
Джезаль відчув, що йому надзвичайно важко зосередитись, коли Арді так близько. Він задумався на мить, на одну жахливу і захопливу мить, чи вона, бува, не фліртує з ним? Але ж ні, звичайно, ні! Вона ще не звикла до міста, от і все. Проста собі сільська дівчина… хоча вона нахилилася зовсім близько. Якби тільки вона була трохи менш звабливою чи трохи менш впевненою! Якби тільки вона була трохи менш… сестрою Веста!
Він прокашлявся й окинув оком доріжку, марно сподіваючись знайти, на кого відволіктись. По доріжці йшло кілька людей, але жодного з них він не знав, окрім…
Чари Арді раптом розсіялись, і Джезаль відчув, як його шкірою забігали мурашки. В їхній бік кульгала, спираючись на палицю, скоцюрблена, надто тепло вдягнена як для такого сонячного дня постать. Чоловік ішов, згорбившись і з кожним кроком наче здригаючись, тому швидші перехожі намагалися оминати його стороною. Джезаль спробував відвести Арді вбік, поки він їх не помітив, але вона вміло вивернулась і попростувала прямо до кульгаючого інквізитора.
Він звів голову, коли вони наблизились, і його очі зблиснули, впізнаючи Джезаля. У того завмерло серце. Тепер подітись було нікуди.
— О, капітане Лютар, — дружньо мовив Ґлокта і, присуваючись трохи заблизько, взявся трясти йому руку, — радий вас бачити! Я вражений, що Варуз відпустив вас так рано. Певно, він на схилку літ злагіднів.
— Лорд-маршал, як і раніше, надзвичайно вимогливий, — огризнувся Джезаль.
— Сподіваюся, мої практики не завдали вам клопоту того вечора. — Інквізитор сумно похитав головою. — У них нема жодних манер. Жодних манер. Проте у своїй справі вони найкращі! Присягаюся, що в короля не знайдеться ще двох настільки цінних слуг.
— Гадаю, ми всі, кожен на свій лад, цінні для короля.
Голос Джезаля прозвучав трохи войовничіше, ніж йому хотілось би, проте якщо Ґлокту це й зачепило, то він того ніяк не виявив.
— Безперечно. Я, до речі, не впевнений, чи знайомий з вашою подругою.
— Мабуть, ні. Це…
— Насправді ми зустрічались, — сказала Арді, подаючи руку інквізитору, чим неабияк здивувала Джезаля. — Арді Вест.
Ґлокта звів брови.
— Не може бути!
Він силувано нагнувся, щоб поцілувати її руку. Джезаль побачив, як його губи скривилися від болю, коли він випростався, але незабаром беззуба посмішка повернулась.
— Сестра Коллема Веста! Але ж ти й змінилась.
— Сподіваюсь, щодо кращого, — засміялася вона.
Джезалю стало вкрай незручно.
— Ще б пак! — відповів Ґлокта.
— Ви теж змінилися, Занде. — Арді раптом спохмурніла. — Наша сім’я так за вас переживала. Ми всі сподівалися, що ви повернетеся цілим і неушкодженим. — Джезаль помітив, як обличчя Ґлокти сіпнулось від судоми. — А коли почули, що вас понівечили… Як ви почуваєтесь?