— Корисна, — сказав Ґлокта, набиваючи рота солодкою масою і зачерпуючи ще одну ложку, — смачна, — ковтнув іще, — а головне, — цього разу він ледь не вдавився, — її не треба розжовувати. — Він відсунув ледь почату миску і кинув услід ложку. — М-м-м, — протягнув він. — Як сніданок гарний, то і день видасться незлецький, згоден?
Він ніби розмовляв із побіленою стіною, хоча стіна, мабуть, була би емоційнішою.
— Отже, архілектор знову хоче мене бачити?
Альбінос кивнув.
— І що ж, на твою думку, наш славетний очільник може хотіти від таких, як ми?
Фрост знизав плечима.
— Гм-м-м… — Ґлокта злизав з порожніх ясен рештки каші. — Ти не знаєш, він у гарному настрої?
Знову рух плечима.
— Ну-ну, поволі, практику Фросте, не розказуй мені все зразу, я за тобою не поспіваю.
Тиша. Барнам зайшов у кімнату і забрав зі столу миску.
— Бажаєте ще чогось, сер?
— Авжеж. Великий напівсирий кусень м’яса і гарненьке хрумтливе яблуко. — Він перевів погляд на практика Фроста. — Я любив яблука, коли був малим.
«Скільки вже разів я так жартував?»
Фрост відповів йому порожнім поглядом — він навіть не усміхнувся. Ґлокта повернувся до Барнама, і старий видав втомлену посмішку.
— Ну, гаразд, — зітхнув Ґлокта. — Але ж людині треба мати надію?
— Звичайно, сер, — пробурмотів слуга, прямуючи до дверей.
«А справді треба?»
Кабінет архілектора містився на верхньому поверсі Будинку питань, і піднятися туди була ще та заморока. А найгірше, що коридори аж кишіли людьми. Практики, клерки й інквізитори сновигали туди-сюди, наче мурахи по купі гною, що має от-от завалитися. Щоразу, коли хтось поглядав на нього, Ґлокта шкандибав вперед, усміхався і гордо задирав голову. А як тільки відчував, що він на самоті, зупинявся і хапав ротом повітря, стікав потом і лаявся, розтирав і ляскав ногу, щоб повернути її до стражденного життя.
«Чому він сидить так високо?» — запитував він себе, шкутильгаючи по тьмяних проходах і гвинтових сходах будинку-лабіринту.
Коли Ґлокта дістався приймальної, він був виснажений і важко сапав, та ще й натер руків’ям палиці ліву руку.
Секретар архілектора підозріло розглядав Ґлокту з-за великого темного столу, що займав половину кімнати. Навпроти нього стояли крісла, на яких відвідувачі могли понервувати, а великі подвійні двері кабінету підпирали два дебелі практики, чиї кам’яні, стоїчні обличчя здавалися частиною інтер’єру.
— У вас призначена зустріч? — запитав секретар різким голосом.
«Тобі ж відомо, хто я такий, пихатий ти засранцю».
— Звичайно, — огризнувся Ґлокта. — Чи ти думаєш, що я стільки прошкутильгав, щоб оцінити твій стіл?
Секретар зверхньо глянув на нього. Це був блідий, вродливий молодик з копицею світлого волосся.
«І оцей зарозумілий п’ятий син якогось дрібного дворянина з надміру активними стегнами гадає, що може мене принижувати?»
— Ваше ім’я? — запитав той із презирливою усмішкою.
Терпець Ґлокти увірвався ще під час підйому. Він врізав палицею по стільниці так, що секретар ледь не вилетів з крісла.
— Ти що, абсолютний дебіл? Скількох ти знаєш інквізиторів-калік?
— Е-е… — зам’явся секретар, а його рот почав нервово сіпатись.
— «Е-е»? Це таке число? Говори!
— Ну, я…
— Я Ґлокта, довбню! Інквізитор Ґлокта!
— Так, сер, я…
— Відірви свою товсту дупу від стільця, бовдуре! Не змушуй мене чекати!
Секретар зірвався на ноги, поспішив до дверей, відкрив їх і чемно відступив в сторону.
— Так краще, — гримнув Ґлокта, шкандибаючи за ним.
По дорозі він поглянув на практиків. Він міг майже поклястись, що один із них легенько всміхався.
З часу його останніх відвідин — а це було шість років тому — кабінет майже не змінився. Це була величезна кругла кімната, де стелю-купол прикрашали вирізьблені морди гаргульїв, а з єдиного величезного вікна виднілися шпилі Університету, значна частина зовнішньої стіни Аґріонта і загрозливий обрис Будинку Творця.
Стіни кабінету здебільшого займали полички і шафки, напхом напхані акуратно впорядкованими файлами та паперами. Де-не-де з білих стін позирали темні портрети, одним з яких було величезне зображення нинішнього короля Союзу, який виглядав як мудрий і суворий молодик. «Безперечно, намальований до того, як він став безпомічним стариганом. Нині він зазвичай виглядає не стільки владним, скільки слинявим». У центрі кімнати стояв важкий круглий стіл, поверхню якого вкривав надзвичайно детальний малюнок карти Союзу. Кожне місто, яке мало відділення Інквізиції, було позначене коштовним каменем, а посередині здіймалася крихітна срібна копія Адуа.