Ґлокта неабияк здивувався, але йому наче вдалось це приховати.
«Тиснути далі? Навіщо? Якщо мерсерів відпустити, вони продовжать платити, і від цього всім буде тільки краще. Зараз вони налякані і слабкі — думають-гадають, кого назвав Ревс, хто стане наступним у черзі. Якщо ми продовжимо тиснути, їх це може зачепити, а то й взагалі знищити. Тоді вони перестануть платити, і багатьом людям це не сподобається. Зокрема і декому у цій будівлі».
— Я можу легко продовжити своє розслідування, Ваше Преосвященство, якщо ви того бажаєте.
Ґлокта знову відсьорбнув з келиха. Вино і справді було чудове.
— Ми повинні бути обережними. Обережними і надзвичайно ретельними. Гроші мерсерів течуть, як молоко. У них є багато друзів, навіть серед найвищих кіл дворянства. Брок, Хюґен, Ішер і чимало інших. Деякі з них — найвпливовіші люди в країні. Відомо, що кожен із них у свій час припадав до тієї цицьки, а діточки зазвичай кидаються у плач, коли в них відбирають молоко. — На мить його обличчя протяв жорстокий оскал. — Та все одно, якщо доведеться привчити дітей до дисципліни, то без плачу не обійтися… кого той слимак Ревс назвав у своєму зізнанні?
Ґлокта страдницьки нахилився вперед, підсунув до себе Ревсову заяву-зізнання, розкрив її і пробігся знизу догори по списку імен.
— Про Зепп дан Тойфеля ми знаємо.
— О, ми знаємо і любимо його, інквізиторе, — сказав Сульт, всміхаючись, — але, гадаю, цього пана можна вже спокійно викреслити зі списку. Хто там іще?
— Подивімось, — Ґлокта неквапливо повернувся до заяви. — Є Харод Полст, мерсер.
«Пусте місце».
Сульт нетерпляче махнув рукою.
— Він пусте місце.
— Солімо Сканді, мерсер з Вестпорту.
«Теж пусте місце».
— Ні, Ґлокто, ні, ми можемо знайти когось цікавішого за цього Солімо як-його-там, еге ж? Ці дрібні мерсери не становлять жодного інтересу. Вирви корінь і листя саме зів’яне.
— Безперечно, архілекторе. У нас є Віллєм дан Робб — дрібний дворянин, перебуває на посаді молодшого митника.
Сульт замислився, а тоді похитав головою.
— Далі є…
— Зачекай! Віллєм дан Робб… — Архілектор клацнув пальцями. — Його брат Кірал — один із джентльменів Королеви. Він зневажливо повівся зі мною на світському прийомі. — Сульт усміхнувся. — Так, Віллєм дан Робб, заарештуй його.
«Ну що ж, занурюємось глибше».
— Служу і покоряюся, Ваше Преосвященство. Чи потрібно вказати якесь конкретне ім’я?
Ґлокта відставив порожній келих.
— Ні. — Архілектор відвернувся і повторив свій жест рукою. — Нехай виказує кого завгодно. Мені байдуже.
Перший з-поміж магів
Озеро тягнулося вдалечінь, обрамлене крутими скелями і мокрою зеленню, а його поверхню — гладку і сіру, скільки сягало око — поколював дощ. Варто сказати, що в таку погоду Лоґенове око сягало недалеко. Інший берег міг бути всього за сто кроків, але тихі води здавалися глибокими. Дуже глибокими.
Лоґен уже давно покинув спроби залишатися сухим, і вода стікала по його волоссю на обличчя, скрапувала з носа, з пальців, з підборіддя. Волога, втома і голод стали частиною його життя. Якщо подумати, так часто бувало й раніше. Лоґен заплющив очі і прислухався, як вистукує по шкірі дощ, як вода плюскотить по гальці. Він став біля озера навколішки, вийняв корок із фляги і занурив її, спостерігаючи, як здіймаються бульбашки, поки вона наповнюється водою.
Малакус Кей вийшов із кущів, дихаючи коротко і часто. Він упав на коліна, доповз до кореневища дерева і відхаркнув мокротиння на гальку. Його кашель зробився надсаднішим, і тепер виривався прямо з нутрощів, стрясаючи всю грудну клітку. Він виглядав ще блідішим, ніж був на початку, і помітно худішим. Лоґен і сам трохи схуд. Зрештою, то були нужденні часи. Він підійшов до виснаженого учня і присів навпочіпки.
— Дайте мені хвилинку, — Кей прикрив запалі очі і закинув назад голову, — всього одну хвилинку.
Його рот залишився відкритим, а на тонкій шиї проступили жили. Навіть живим він виглядав як мрець.
— Не залежуйся, бо потім можеш уже не встати.
Лоґен простягнув флягу. Кей навіть не підняв руку, щоб її взяти, тож Лоґен притулив флягу йому до губ і легенько нахилив. Кей важко зглитнув, закашлявся, а тоді його голова відкинулась на дерево, наче камінь.
— Ти знаєш, де ми? — запитав Лоґен.
Учень здивовано кліпнув, дивлячись на воду, так ніби побачив її вперше.