Від цієї думки він відчув колюче збудження.
«Що ж, спершу розберусь із цією товстою свинею».
— Скажи Северарду, що я скоро буду. — Ґлокта повернувся назад до в’язня, але Фрост поклав своє біле лапище йому на плече.
— Ні, арфігектог, — Фрост показав на двері, — він туд. Зага.
«Тут?»
Ґлокта відчув, як засіпалася повіка.
«Чому?»
Він піднявся, відштовхнувшись від краю стола.
«Невже завтра мене знайдуть у каналі? Мертвого й опухлого… і невпізнаваного?»
Ця думка викликала в нього лиш одне відчуття — спокійне полегшення.
«Більше не буде сходів».
Зовні, в коридорі, стояв архілектор Інквізиції Його Величності. Брудні стіни позаду нього видавалися майже брунатними — настільки бездоганними були його довга біла мантія, білі рукавички та копиця білого волосся. Йому було за шістдесят, але стареча неміч не позначилася на ньому. Високий, чисто виголений, стрункий — кожен дюйм його постаті віддавав елегантністю.
«Він виглядає як чоловік, який ніколи в житті не був заскочений зненацька».
Вони вже зустрічалися якось шість років тому, коли Ґлокта вступив до Інквізиції, і за цей час, здавалось, архілектор зовсім не змінився. Архілектор Сульт. Один із наймогутніших людей у Союзі.
«Один із наймогутніших людей в цілому світі, як на те пішло».
За ним, немов гігантські тіні, нависали двоє кремезних, мовчазних практиків у чорних масках.
Коли в дверях з’явився кульгавий Ґлокта, архілектор зобразив на обличчі усмішку. За нею крилося багато чого.
«Трохи презирства, трохи жалю, ледь помітна часточка загрози. Але ні краплини радості».
— Інквізиторе Ґлокто, — мовив він, простягнувши одну руку в білій рукавичці долонею донизу.
На його пальці зблиснув перстень із чималим багряним самоцвітом.
— Служу і корюся, Ваше Преосвященство.
Ґлокта не міг стриматись і скривився, коли змушений був поволі нахилитися, щоб торкнутися губами персня. Цей важкий і болісний маневр тривав, здавалося, цілу вічність. Коли він нарешті спромігся підвестись, Сульт спокійно дивився на нього своїми холодними, блакитними очима. Цей погляд означав, що він уже цілком зрозумів Ґлокту, і той не справив на нього враження.
— Ходімо зі мною.
Архілектор повернувся і поплив коридором. Ґлокта накульгував позаду, а просто за ним крокували мовчазні практики. Сульт рухався з невимушеною, млявою впевненістю, а позаду нього шурхотіли елегантні поли його мантії.
«Виродок».
Згодом вони дісталися дверей, схожих на його власні. Архілектор відімкнув їх і вони зайшли всередину, а практики, склавши руки на грудях, зайняли свої місця обабіч дверного проходу.
«Отже, приватна бесіда. Бесіда, яка для мене, мабуть, буде останньою».
Ґлокта переступив поріг.
Побілена, але брудна коробка, стеля занизька, освітлення заяскраве. Замість відсирілої плями на стіні виднілася велика тріщина, але в усьому іншому кімната не відрізнялася від його власної. Тут також був благий стіл, дешеві крісла і навіть абияк затерта пляма від крові.
«Цікаво, чи не намальовані вони задля ефекту?»
Один із практиків раптом гучно грюкнув дверима. Малося на думці, що Ґлокта від несподіванки підстрибне, але на такі фокуси він не куплявся.
Архілектор Сульт зграбно опустився на одне із крісел і підсунув до себе з іншого боку столу важкий стос жовтуватих паперів. Він вказав рукою на друге крісло — те, на яке садовлять в’язня. Ґлокта розумів, чим це може для нього закінчитись.
— Я більше люблю стояти, Ваше Преосвященство.
Сульт усміхнувся до нього. Він мав гарні, гострі, білосніжні зуби.
— Ні, не любите.
«Тут він правий».
Ґлокта незграбно опустився на місце в’язня, коли архілектор перегорнув першу сторінку своєї пачки документів, спохмурнів і ледь похитав головою, немовби побачене його надзвичайно розчарувало.
«Можливо, подробиці моєї славетної кар’єри?»
— Нещодавно до мене завітав очільник Келайн. Він був надзвичайно розлючений. — Сульт відірвав жорсткий погляд блакитних очей від паперів. — Розлючений через вас, Ґлокто. Він озвучив чимало скарг з цього приводу. Сказав мені, що ви неконтрольований і небезпечний, що ви дієте, не думаючи про наслідки, що ви — божевільний каліка. Він вимагав усунути вас із його відділу.