Але Андрій Григорович тільки дужче заплющив очі, строго стиснув губи й не подивився на їх. Потім ще раз умочив перо і почав писать. Вони співали, а він писав; вони співали, а він писав. Але, перечитавши, Андрій Григорович люто закреслив усе написане.
Ні, ці соловейки вже занадто багато співали! Ніхто нічого не каже: чудесна птичка, співає прекрасно, але... треба ж на все знати час, коли поспівать, а коли й попрацювать. А як сам не хочеш працювать, то хоч не перешкоджай же другому, лети собі десь на Дніпро в кущі та й співай скільки хоч. І де воно хоч сидить там, хотів би чоловік побачити.
Андрій Григорович підвівся й навшпиньках почав підкрадатися до того дерева, звідки чувся спів. На потилицю йому з гілля впало щось і полізло по тілі. Андрій Григорович лапнув рукою й роздушив волохатеньку рябеньку гусінь, з якої потекла зелена кров. Потилиця почала свербіти й пекти. А соловейко замовк. Ну, й добре, мовчи собі, а чоловік тим часом буде працювати.
Потираючи потилицю, Андрій Григорович скоренько взяв перо, прикусив губу й заплющив очі. Але зараз же мусив розплющити, бо по шиї щось знову повзло. Мацнувши рукою, знов налапав гусінь і скинув на «Причинки». Вона, то збираючись вся докупи, то розгортаючись, поповзла просто на «Учение о сектах». На «Причинках» після неї лишилась зелена кривуляста лінія, а шия так само засвербіла, як і потилиця.
— Ть-ах! Ть-ах! Ть-ах! — заахкав соловейко, побачивши це.
— Ану вас к чортовій матері! — сказав Андрій Григорович і так змахнув гусінь з «Учения о сектах», що вона й там лишила зелений слід.
Ні, природа абсолютно не здатна до поважної серйозної праці. Ахкає, цмокає, гудить, дзвенить, лазить по шиї, хрюкає, гавкає. Які тут у біса можуть бути «Причинки»?
Андрій Григорович забрав газети, бювар, книжки, поклав на них «Причинки» та чорнильницю і, держачи це перед собою, як Бутлиха казан з окропом, поніс у хату. Розташувавшись на столі під губатими богами і позачинявши вікна, він умочив перо, заплющив очі й став думать.
— Е-е-е! — заскиглило в сінях бутленя. — їсти хочу!..
— От я тобі так дам їсти, що спухнеш мені одразу! Черва б вас поїла од мене. Нема на вас халери.
— Е-е-, х-хи, хи, х-хи!..
— От я тебе похикаю там! От я тебе похикаю! Біжи скажи Іванові, щоб соломи вніс! Чуєш, ти?
Ні, воно не чуло. Воно «хикало» й нудно скиглило, як напіводірвані старі двері на вітрі. Раптом щось у сінях ляснуло раз, другий, третій, і після того розлігся такий вереск, що Андрію Григоровичу аж у пучках защеміло. Верещання з лопотінням ніг пробігло попід вікнами й зупинилось на призьбі, саме коло Андрія Григоровича.
Він поклав перо на кінчик столу й став ходити по хаті: коли-небудь кокосеня та втомиться ж і затихне.
Але на поміч першому прийшло друге. Воно також чогось хотіло, також скиглило і «хикало». Бутлиха спочатку так само бажала йому і «халери», і «бенері», так само нічого не мала проти втручання «черви», а потім кінчила тими самими ляпасами. Друге кокосеня так само заверещало і вибігло з сіней на призьбу. Стало їх уже двоє.
Черга була за третім. Але Андрій Григорович не мав часу пережидати їх всіх, — він знов склав газети, бювар, книжки, поклав на них «Причинки» й чорнильницю і поніс у садок. Все ж таки з соловейками краще було мати діло, ніж з бутленятами.
Власне, з соловейками можна було поладнати так: коли треба думати, тоді ходити по стежці попід вишнями. Соловейко мовчатиме, а як чоловік сяде записувать обдумане, тоді хай собі соловейко співає.
Розуміється, так зовсім мирно й полюбовно можна було б розв'язати питання, коли б соловейко не псував усю справу нетерплячкою: він не міг помовчати ані хвилинки, — перелетівши на друге дерево, він співав там далі,поки Андрій Григорович ходив; а як той сідав, вертався на старе місце. І весь час тьохкав, ляскав, стогнав, свистів, харчав, скреготав.
Ну, коли так, то й Андрій Григорович не мав чого церемонитись. Він знайшов суху гілляку і з усієї сили вдарив нею по лаві. Аж кора посипалась додолу. В садку стало тихо; так тихо, спокійно та лагідно, що чоловік аж здивувався. Стало зразу чути, як бджілки гули собі в квітках, як за хатою скиглили кокосенята, як на Дніпрі далеко-далеко гудів пароплав, — наче все зажило навкруги, наче всі звуки вирвались з-під рядна, яким їх було накрито. Ага, чортів сину, отож знай собі й мовчи отам!
Лукаво посміхаючись, Андрій Григорович поклав біля себе гілляку, взяв перо в руку, присунув ближче «Причинки» й став читати останню фразу.
«Тю-віть! Тю-віть! Лю-лю-лю-лю-лю! Ах-три! Ах-три!»
Андрій Григорович схопив гілляку й бахнув по лаві, соловейко як подавився чимсь серед співу, на хвилину затих, але, ніби проковтнувши, задріботів далі.
Що ти його робитимеш?! Не міг же чоловік сидіти за столом і весь час, як нічний сторож, калатати гіллякою по лаві. От бісової душі, яка паршива птичка! Яке мале, а яке голосливе! Нічого й нікого не чути за ним. А йди ти к чорту з своїм дурним тьохканням!
Андрій Григорович схопив гілляку й шпурнув нею в дерево. Посипався рожевий цвіт, і щось сіреньке випурхнуло з вишні.
Стало тихо, але Андрій Григорович уже не міг так швидко зібрати думок. Та й шия вся свербіла, палала, всю її обкидало довгими пухирцями, які хотілось сласно дерти нігтями. Мухи, як показились, лізли в очі, в ніс, у вуха. Потім, крекчучи й стогнучи, прийшла в садок поросна свиня; вона нічого такого не робила, за що б можна її вигнати, тільки ходила собі й стогнала. За хатою Бутлиха почала кликати курей, тоненько, але голосно кричачи: «Тютеньки, тю-тю-тю! Тютечки — тю-тю-тю-тю!» За нею хором закричало декілька бутленят. Свиня непокійно, заздрісне захрюкала й кинулась на крик.
— Ть-ах! Ть-ах! Ть-ах! — зацмокав соловейко.
Андрій Григорович як опечений вхопив з землі недогризену Жулькою кістку й пожбурив нею в дерево. Знов посипався цвіт, і пурхнуло сіреньке. Але Андрій Григорович уже не дав себе обдурити: він назбирав повні руки каміння й пішов походом на заклятого співуна, — його треба було зовсім з саду вигнать! Не давать йому, паршивцеві, писнути ні на одному дереві, ні на одну хвилину, стероризувати його, одбить йому всяку охоту піднімати тут галас. Годі! Або «Причинки», або дурне тьохкання; а разом вони не можуть бути.
І з того дня розпочалася рішуча, без всяких сантиментів і вагання боротьба.
Андрій Григорович обкладав себе камінням, розкладав «Причинки» і ждав. Та погана пташка уже пізнавала його здалеку і підло затихала, коли він з'являвся в садку. Але та тиша була тільки до того моменту, як чоловік брався за перо. Тут саме й зачиналось тьохкання. Тоді Андрій Григорович, набравши в руки каміння, починав, як кулемет, без перерви, без спочинку, одне за одним розстрілювати всі дерева. Цвіт летів на землю як сніг, ламалися гіллячки, лопотіло листя, бджоли, джмелі, оси з жахом гули й тікали, горобці збивались на хату й з острахом поглядали в садок.
Наставала тиша, сувора, принишкла. Але Андрій Григорович уже добре знав її. Він, не гаючи часу, біг під дерева, збирав розкидане каміння і зносив його знов на лаву. Присівши на часинку, він утирав піт з чола і лисини, чухав шию, ногу, руку, покусані комарами, гусінню та комахами, і чекав.
Але боротьба ускладнялася тим, що Андрій Григорович був сам, абсолютно сам, як палець, а в соловейка сила спільників. Коли соловейко затихав, спочивав, збирався десь у сусідньому садку з силами, в цей час Андрій Григорович мусив боротися з комарами, мухами, осами. Раніше їх ніби менше було, тепер же вони тільки те й робили в садку, що шпигали його, лоскотали, гуділи над вухом, лазили по «Причинках», кусали за ту, що писала, руку. З землі повзли загони комах, забиралися під штани до голого тіла і кусали так, що ноги вкривалися величезними ґулями, що аж пашіли вогнем. А на деревах висів другий спільник соловейків — гусінь. Вона для того там і сиділа, щоб упасти згори на шию й укрити її пухирцями.
Часом соловейко замість себе присилав сорок. Ці дурноверхі птиці скрипіли, дирчали й стрекотіли з такою силою, що їх було чути аж з третьої дачі, куди чоловік і докинути каменем не міг.
А як не було ні соловейка, ні сорок, то неодмінно з'являлась свиня, або Жулька, або квочка, або качка. 1 все це конче до столу лізло, під самі ноги, ближче до «Причинок» — і не мовчки, ні, а з хрюканням, скавулінням, квоктанням, кряканням. І не було ні «халери», ні «бенері» на них.